Шалена

так давно писала сюди, стільки всього сталось, вийшла заміж народила дитину, моє маленьке життя, на початку шлюбу була окрилена любов"ю вірила в щастя, 5 місяць і він мене вже нах*й посилає, пиздото*ю називає, турботи і ласки чуть не випрошувати потрібно...................... одне питання бля*ь ЗА ЩО........ ти просто розумієш, що всі твої мрії і плани просто пішли з розгону в срак* ....... а я так хотіла щастя, адже заміж по любові виходила, мене не спинили ніякі відмовляння, бля бо я ж кохаю, у нас все буде ідеально.......чесно я не знаю що робити.... але і терпіти не можу.....я ще від родів не відійшла, а тут таку муть вже треба рішати........ мрію про затишок тепло і ласку

Боже яка я вдячна за мою подругу, якби не вона не факт що я б зараз ще дихала, вона завжди мене підтримує, вона моє сонце , які самій складно, але завжди підтримає мене хоча і вичитає більше як мама, але не кине , дякую тобі моя Машенька*

Сиджу мучусь тяжкими думками, завтра у лікарню, цікаво коли призначать операцію, я вже змирилась, але водночас так страшно, не знаходжу собі місця, а це ще лишень перший похід до лікаря, і так мало підтримки, одиниці близьких і не вкурсах що і до чого(((( а хто знає ще і добиває((( сльози час від часу йдуть без дозволу, але перед мамою я мега оптиміст не хочу її засмучувати ітак вона на мінусі(((

Рекомендують позитивно мислити, і все в житті покращиться, спробую і я таке замутити, маю надію що стане краще, хоча чому надію, точно стане краще , життя офігенне я тебе люблю, і себе люблю, і не зупинюсь на досягнутому, я все зможу зробити тільки трішки зусильі бажання , пішала ти лінь у тому самому напрямку, я маленький оптиміст)

ого мені так стало пофік на всіх і на себе теж, задовбало всі і все , я стала такою злюкою, треба десь розвіятись, треба щось міняти, що я і збираюсь зробити, я вже нікого і ніщо не люблю, холодне стало сердечко, але це не доведеш.......

Що за фігня, що не день то нова радість, я вже починаю боятись нового дня......по ходу в мене сіро-чорна полоса...(

ну навіщо, навіщо, ти так, які дібіли, сваримось, розходимось але любимо, ми ж горді, ех ех

Хах нарешті сніг, люблю сніг)))

так складно все згадувати, а точніше пам*ятати, так хочу почути голос вже ставший таким рідним, побачити усмішку, але це вже у минулому, тяжко відпускати того хто був всім для тебе, але треба, вже закінчувати із цими дибільними соплями, самій противно від того як розклеїлась, ніколи не треба зарікатись, значить те і станеться, можливо піти втопитись в навчанню, і спробувати викинути із голови, хоча б із неї всю цю любовну муть, посла ти до чієїсь там бабусі, і доказати собі що я можу більше ніж думаю я, більше за те що чекають інші від мене, точно пішло воно все, буду знову ставати пофігісткою, так було набагато лекше, адже ітак сердечко вже не заклеїти, а ментол не лізе....;))

Треба слухатися свого внутрішнього голосу, так звану " чуйку", вона класні ідеї підкидає, але головне не сплутати її із страхом, невпевненістю і таким іншим, а то як були в жо**, то там і залишитись....

Дивлюсь на світ зараз неначе через розове скло... хтось скаже оптимістка , ааааа не вгадали, хвора із підвищеною температурою.... от і сиджу як лялька на парі, блимаю сірими очима із хворобливим блиском в них, неначе якийсь маняк недоучка, який чує дзвін, але не знає де він... і до дому не піти....хоть бери себе чарівну і неси куди подальше... а то або вона мене, або в ліжечко до гарячої кави з лікарствами(((

ніяк не можу зрозуміти. як людина яка кидалась такими високими словами, може раз і забути тебе, просто перестати спілкуватись, які люди безмежно брехливі, ви злі, ви вбиваєте один одного, невже вам так пофік на інших, адже світ круглий вам це колись повернеться, повірте я вже знаю, бачу, відчуваю, а я не можу забути, але мушу, мушу...

за маленьку частинку щастя занадто дорого заплатила, частиною свого пораненого сердця, можливо було це того варте, або ні, я так сумую, безкінечно, але знаю що нічого не повернути, я починаю знищувати сама себе, ментол заміняє сльози,...

якось так тяжко на душі, дуже тяжко, я не хочу більше сумувати, хочу бути вже нарешті щасливою, не виходить, не виходить...все як завжди....таке враження що хтось повільно топить...хоча чому хтось...цей біль який розриває із середини....або стану безсердечною, або...краще не буду про це інше або...де ж ті знамениті люди які приходять і у один момент тебе рятують...витягують, захистять...як маленька дівчинка хочу доброго слова, ласкавого погляду, а не сліз сліз...гірких вже, а не солоних...з присмаком розбитих надій...так хочу затишку, стабільності....відчувати без остраху глобального краху всіх мрій...

хлопці я вас не розумію, самі розриваєте стосунки, а винні дівчата, а нещасні няшки не можите це пережити, сумні статуси і розмови про нещасну любов, а самі навіть спілкуватись не хочите.....ЗАДОВБАВ....

Ех сердечко розбите знову, ну нічого скотч із запахом кави ще не закінчився, але сил вже нема щось клеїти, буду забивати ментолом....

Довбані пари, всі викладачі як голуби прилетіли нас***ли і умахали нафік(

де моя кава в ліжко із принцом, по ходу десь заблукали, натомість головний біль і ЦПП

Думала вчитись, привезли кальян, еххххх

мене так все бісить, але я вже так не можу, врятуйте хтось мене нарешті......