/!Катерина/

Новий травень. Нова сесія... Старе життя.
Дістати з шафи, потріпати-почистити, повішати провітритись від старих образ і болю. Одягнути і відчути давно забуте тепло)
Єдине... не так то просто дивитись на себе в дзеркало -- ніщо не може прикрити нових шрамів і роз'ятрених ран. Але це тільки нагадування про те, що було: ціну за старі помилки і вчинене тобою зло вже заплачено. Тож заснути і не прокинутись вже не страшно. Рівняння розв'язано, корені знайдено. Залишається тільки жити далі із цими знаннями. І це прекрасно. Завтра буде новий день, нові головоломки. Одним словом, challendge accepted ^(o.o)^

Біполярний афективний розлад. Страшно, коли це про тебе. Полегшено, коли це про тебе, коли знаєш, що з тобою не так.
І це почалось літом. Він не має до цього відношення. Відпущено..
Ранковий і вечірній прийоми. Без пропусків. Зате з надією.

Життя як ходьба по колу. Це коли ти належиш до тих ідіотів, які, роблячи те ж саме, очікують на інший результат.
Ні, я не забираю слів із попереднього запису - я справді відчувала себе краще. Але невирішені проблеми не зникають.
Ви ніколи не відкривали старі закрутки, щоб звільнити банки? От то-то, враження не з приємних. І не важливо, що там - варення чи баклажанна ікра, яку ви терпіти не можете. Неважливо, які спогади консервувались. Коли починаєш розгрібати старі кладезі, сморід гарантовано. Особливо якщо на банках наклейки "Особисті стосунки. Ім'я: ***". Особливо, якщо це романтична прогулянка по нічному Києву із душком регулярних зрад, про які почула при розставанні.
Фу, какая гадость.

Більше ніж півроку від останнього запису...
Новий хлопець, нові знайомі, нові пріорітети в житті.
Новий виток захоплень -все глибше, ширше. Чого коштує одна тільки Школа Ораторського Мистецтва. Для людини, що майже все якщо не закидувала, то доробляла на "відстаньте від мене"...прогрес.
Але найголовніше - відчуття польоту. Коли.. ти сидиш (із схрещеними ногами) на лежаку (1,3 м над підлогою) і розумієш, що можеш все. Можеш знайти спільну мову із кимось відверто неприємним, можеш розібратись у тому, за що колись побоялась би взятись, можеш заробити на те, що хочеш... можеш жити із тим, з ким хочеш)... можеш займатись- по житті!- тим, чим хочеш.
Воно все тут.Просто протягни руку. Зроби зусилля.

Хм.. я вся така невизначена. Багато як мене оцінювали, але такий коментар вперше. Відповідний мені, тим не менше.. тим не менше...

Знову печаль. Знову дно. Ти помалу опускаєшся, тонеш, над тобою змикається вода, тіло безвольно підкоряється течії, ти не дихаєш, не думаєш, просто існуєш. Відчуваєш ступнею : ось воно - дно. Кінець. Легке здивування.. і перший судорожний порив вдихнути. Але ти на дні.....

П: "Я не тільки техніку "доводжу".. Тільки якщо довести людину до).. Тільки тоді вона покаже ким насправді є"
або:
В: "Ненависть - вона крута. Тому що вона справжня, ти її не зімітуєш"
"Нема межі людському лицемірству"
... і як з ними спілкуватись? Не нудно, ні. Але в деякі моменти.. хочеться розвернутись і піти. Бо так легше, так спокійніше. Коли всі всіх бояться образити. Набагато легше зобразити посмішку, ніж сказати правду. І це не потрібно, правда нам не потрібна, ми через неї страждаємо, ми сваримось, ми ненавидимо, мстимо. Так, лицемірство - не панацея, але хороші ліки. Знеболююче. (побічний ефект - рвота).

Заходжу в кімнату, тільки що з пари. Тут Женя і Оксана (однокімнатниці), перша думка - "общага".
Як мало особистого простору. Не можеш просто розслабитись, включити музику.. Це мінус. Завжди є пара очей, які можуть на тебе глянути - "що це вона робить?..". Мої колишні намагались вияснити, чому я броджу по кімнаті, коли слухаю музику. Тепер вже розумію наскільки це дивно виглядає із сторони, тоді було неприємно - "яка їм різниця?".
Зараз думаю, чим би себе зайняти - це плюс. Безплатний контроль над моєю прокрастинацією, який не дає їй розгулятись понад усяку міру.
(як виявилось, звичайний свіжий житній (білоруський) хліб - хороша вкусняшка, яка піднімає настрій).
(+1: ентузіазм)

Ранок, чай, кава. Я так звикла просто проживати свої дні, ніби перегортаючи сторінки незаповненого щоденника, що будь-які наміри-плани здаються зайвими і недоречними. Одинокі такі записи, які до того є рідко коли виконуються. От це слово - виконавець. Не господар свого життя, не "згусток волі", як це часто можна прочитати про людей, а виконавець. Того, що необхідно, стандартного набору "треба" і "повинна", мінімального - щоб не перенапружуватись. Тоді будь-який вихід "за рамки" стає цікавим і якимось приємним у своїй печалі і самоусвідомленні. Хм.. Друзі - стандартна доза позитиву, виняток, який підтверджує правило. Правило "життя Шредінгера" - воно якби є, але його якби нема. Смішно)..

Сором. Страх. Слабкість. Себелюбство.. Самобичування.
Страшно дивитись собі в очі. Страшно думати про завтра. Страшно написати тому, кому хочеш. Зробити іншому боляче.. бо не заслужив. Соплі, сльози, стони.. нудятина. Спогади. Марна трата часу - на соцмережі, Youtube, цигарки.
..Давно сюди не заходила. Тільки дике бажання лізти на стінку заставило покласти вказівні пальці на "горбаті" клавіші і написати те, що вище. Те, про що думаю. Що бачу в дзеркалі.. Колись мене попросили "так" не дивитись. Ми посміялись. Сьогодні згадала і призадумалась.. Погляд без краплі тепла, з невидимими в темно-карій райдужці зіницями.. Не колодязі - на водній поверхні можна побачити відблиски дня. Страшний погляд.

(...)
Але в моїй пам'яті цей період залишиться надовго, якщо не на завжди..
А зараз я вчусь і живу в Києві. Ще не студент (до першої сесії)..
Зустрічаюсь з хлопцем, з своїм першим хлопцем. Надалі - Женя. (Насправді, йому більше личить його прізвище. "Женя" - як про хлопчиська, а він вже виріс з цієї категорії. Тому я ще не зверталась до пестливо-зменшувальних кличок.. Якщо чесно, то так невимовно приємно, коли можеш просто тихо покликати по-імені "Жень..". І так, це все нове і дуже незвичне для мене. В хорошому сенсі незвичне).
Ще маю подругу.. дивну таку подругу) Не те що вона в мене одна, просто про неї не можу не написати. Дуже важливий фрагмент.
(...)

(...)
із своїм життям, маленькими вирами і незначними турботами. Але так чи інак - це моє місто.
Ще один важливий фрагмент - "А чому б і ні?". Така собі рушійна сила, аргумент, що відіграв вагому роль в моєму житті.
"Кинути школу і поступити в ліцей? Поїхати з дому до обласного центру, в гуртожиток? Проміняти вихідні на 6-денку? Обрати фізико-математичний напрямок? А чому б і ні?)"
Так я попала у Львів. І запалився вогник в тумані мого існування..Там я вперше вдихнула життя - з його радостями, печалями, випробуваннями, підйомами і падіннями. Вперше на повні груди. Львів - прекрасне місто, і я вдячна йому і тим людям, яких я там зустріла за ті три роки. Ну, не всім).. Але в моїй
(...)

(...)
Коли мені вже було 7 - мама народила Христинку. Тоді ми вже жили "в центрі" - проспект Шевченка 27/47.
Через декілька місяців, 27-го вересня, померла моя бабуся.
І ще багато-пребагато 7-ок в повсякденності, одним словом - моє число.
..Росла в провінційному містечку радянського зразка - побудоване для працівників величезного сірчаного комбінату, воно без перебільшень було раєм для життя- як його уявляли совєти. Напевне, зайве казати, що цей рай канув у водах (ще не глибинах) історії разом з самим Союзом. Тепер.. ні, не як Прип'ять - смерть мого міста не така раптова і болісна - воно засинає, сповільнюється, пустіє. Після метушні Львова, Києва здається, ніби попадаєш у тиху затоку
(...)

Прочитала багато фрагментів.. Так подумала "Про що пишуть?"... А про все. Але справді про все - а в мене лише деякі уривки думок і роздумів. Нічого про себе, як про особистість. Наступне запитання: "А для чого, скажи, ти завела цей щоденник?" (так, деколи випадає дискутувати із собою..). Щоб викласти, виписати своє життя.. і засвідчити його перед хай анонімними, але свідками.
Блимнула така думка - "Може, почекати до 7-го запису? і почати його..", а потім "Для чого такі церемонії??".
Так, от.. цифра 7.
Я, Катерина, народилась 27-го червня 97-го року. В цей день моїй мамі було вже 27 років - перша дитина, майже рік після одруження.
Святкую День ангела 7-го грудня.
(...)

/"Кожних сім секунд одна людина в світі сходить з розуму.
Я думаю, скоро наступить моя сьома секунда." - Макс Фрай./
...Божевілля - колись далека, чужа і страшна річ. Щось таке, чого ніколи не може трапитись з тобою. З ким завгодно, але не з тобою.. Лише з часом розумієш, що свіомість, розум, психіка - настільки складне і комплексне поєднання. Дуже хитка система. Маленький поштовх - і щось в твоїй голові починає крутитись в іншому напрямку, думки починають плисти по дещо іншому руслу.
Ти не дереш стіни, не кидаєшся з ножем на людей. Ззовні - такий як вчора. А всередині - маленька тріщина, дефект.. І хто знає, що станеться завтра, коли трапиться наступний поштовх..
Страшно, правда?...

...Як деколи сильно хочеться прочитати, що на думці в іншої людини.. Особливо, якщо це близька тобі людина. Але тоді нереально страшно - саме вони, близькі серцю, мають владу робити нам боляче, по-справжньому. Втім, ми завжди усвідомлюємо цінність того, що маємо, лише після того, як це "щось" вже втрачене.. Не йдеться про любов, чи то пак кохання. Просто близькість, певна степінь довіри. І страх. Щось як страх невідомого, але дещо ти розумієш - буде погано. Не знати, наскільки, але...

...Розмова зі всіма і ні з ким одночасно - цікавий формат. Те, чого не вистачає таким соц-мережам як ВК і Фейсбук - можливість залишити чужі думки їм самим; можливість не думати про те, що подумає соціум; можливість розбити цей соціум на окремі, самодостатні фрагменти, що не оглядатимуться на думку абстрактної "більшості" - цинічної, егоїстичної і безжальної. Так, я теж є частиною цього соціуму - головна причина того, що я тут. Що не пишу цього всього на своїй стор. ВК. Не вистачає духу викласти на всезагальну оцінку особисте, "нутро", підводну частину свого "айзберга". Тому викладатиму тут; кожному, кому випаде це прочитати - особисто. Як при розмові один на один...