LiteraEm

Помітила, що люди так бояться когось втратити, зіпсувати свій імідж, сконпроматувати себе, що забувають, наскільки всім на всіх байдуже. Як всі намагаються себе влаштувати у житті. Як боятися самім пролетіти у тій самій грі, що і твоя.. Як вони теж боятися помилитися.. А що, якщо не той шлях? Не та людина? Розумієш, немає шляху назад..

Дещо зрозуміла. Замість того, щоб витрачати час на загальну масу розумних думок і цитат, спільних сенсацій, варто було би поглиблюватись у те, що для тебе було за ширмою. У фізику, в анатомію, в хімію, в італійську і німецьку..Це набагато змістовніше і якось більш продуктивніше, аніж липка кабала людських мереж..

Я відкрила для себе всім давно відому правду:люди насправді повністю зіпсуті й повернуті на задоволенні. Це так огидно. Вони ж справді нещасливі. Читаєш, що пишуть, як проживають свій день і не розумієш, чи це тобі такі трапляються, чи дійсно вони всі довкола такі?! То як,як,скажи мені, вирости до чогось більшого, ніж все це?Чим ще себе заповнювати, щоб відчувати справжню насолоду, яка не проходить, яка не наближає тебе до рівня тварин?..

Я тут вже приготувалась страждати. І тільки все підлаштувалось, тільки щось пішло не так, як все, я на готові. І знаєш у чому біда?! Я відчуваю надто сильну підтримку ззовні, хочу я того чи ні. І при всіх обставинах, при всіх незручностях і "чомуцезімною", я справді потрібна іншим. Про мене думають. Мене згадують. Може, я пручаюсь від того,що дійсно є моїм?Люди так часто говорять,що їм немає що робити, а мені не вистачає часу зробити усе,що мені дійсно подобається. Я маю величезну кількість друзів. Простих, так,але реальних, справжніх.Можна виміняти все на холодну славу і гроші, на статус і самодостатність.Але хто порадіє тоді за тебе?Хто подзвонить і замість скетчбука кричатиме "кетчуп"?Хто?

З дитинства я була головною героїнею усіх книжок,що читала..Так безапеляційно.Так природньо.Так по-дитячому щиро і чисто.Знаєш,я виросла..Кажуть,що ти-сам собі режисер, можеш створити будь-який сценарій, а от він все одно не стане бестселлером. Невже не розумієш,що скрізь є репетиції,головні ролі, недовивчені ролі?! Скажи,як написати таке життя,щоб його залпом читали справжні, глибокі?Як створити сюжет,коли так обмежений в ресурсах, в акторах і декораціях, силах?Може дійсно краще було б прожити щось неймовірне,але коротке,аніж ковиляти довго і приторно?Краще б я нічого не хотіла,ніж отак жадати,безтямно залежати від найкращого..найдорожчі в тебе поки тільки амбіції,мила..

Ну, привіт, мій нереальний онлайн..Не втримую усе в собі, мушу на когось перекладати цю ношу..Знаєш, є таке, що і казати не можна.Не тому що це щось погане чи недозволене.Просто часом сказавши щось "вголос" туди всередину, ти жахаєшся, як сильно це "щось" лякає твоє уявлення про себе.Ти ж така..поважна,чи як.А це зайве речення ламає весь твій пейзаж.Змазує тві макіяж.І ти,зніяковіла,чужа навіть для себе, отямившись,струшуєш цю дивну думку, намагаючись віжсахнутися від самого її існування,гарнесенько йдеш далі..Тільки от, мила, що ж це ти так тремтиш вночі,коли ноти тих слів знову починають лунати?Не страшно боятись себе?Що ж ти в житті зможеш побороти,коли 1 думка тебе може звести з розуму?