Одна

Все так поступово зходить на "ні".
Так погано мені ще не було. Я нвчора немов впала у бездонний колодязь, поки лечу, вже і не страшно, і не шкода, тільки ще так болить...Болить за себе, за минуле, за недолюблене, недотримане, недопещене, не моє. За всіх своїх болить, за бажання змінювати і страх змін. За розуміння помилок і цілковитий страх їх усунення.
Немов болить за все, маленьке жахливе скоєне мною, і за кожне погане слово, і за кожен невірний крок.

Розуміння того, що все буде не так райдужно, як я собі напланувала, далеко не так прекрасно і добра частина із того всього впаде ще в перші хвилини але...я просто не можу інакше! Якщо я постйно там - завтра! Завтра я почну жити! Завтра я прочитаю цю книгу! Завтра я знайду для себе крапельку натхнення! Завтра я почну підтягувати всі хвости, які тільки в мене є! Здається, ніби завтра стане краще, легше, знайдуться моменти, люди, можливості.
Сьогодні ніколи не кінчається, і хоч я приблизно знаю, коли те все завершиться, але це дуже непевно.
Я спішу і водночас роумію, що немає куди спішити! Все станеться завтра...

Зі мною книга, чай, якесь сумне натхнення, декілька заримованих за вчорашнього вечора рядків (рядків, котрим навряд можна знайти продовження, чи спробувати вкласти в них хоч дещицю сенсу). У будь-який інший день з таким комлектом під рукою я була б цілковито щаслива, а якщо і не щаслива, то спокійна. Спокійна так як зараз, але на декілька градусів тепліше.
Дивно бути самотньою в день, коли прийнято приймати вітання тільки тому, що ти народилася дамою. Самотньою не впрямому, а в якомусь глибокому інтимному сенсі.
А можна вкласти натхнення в банк під заставу і отримати хоч трошки маленького, дрібненького щастячка?
Півцарства за тепло!

Якась жахлива втома. Ти відчуваєш себе так, ніби тебе зрадили разів десять поспіль, в оцей самий день, а потім для надійності проїхались по тобі катком. І то проїхалися не по твоєму тілу, але по чомусь в тобі!
Злість на саму себе. Щось недоладне, смішне і в той самий час дуже страшне. Це, певно, настільки дико зі сторони, що краще навіть не думати! Але...якщо в черговий раз не звинувачувати себе, то що тоді залишиться?

Соромно зізнатися, що насправді це все зовсім не те. Соромно зізнатися, що сама не можу розібратися в собі. Куди там обирати майдутнє?! Куди, якщо я не можу зрозуміти, що відчуваю, чому так думаю, чому дивлюся на когось саме так, як дивлюся!
Це все добре. Все!
Соромно зізнатися, наскільки моє життя спокійне і...ніяке. Поки вони лише безлике.
Десь у мені живе погана звичка відкладати життя на завтра, а сьогодні перебиватися в смішному і примітивному існуванні.
Настільки вільною, як зараз я ще не була, але знаю, що згодом буде зовсім по іншому. В яку сторону зміниться моє життя? Немов ставки на тоталізаторі! Ти ніколи не знаєш, що випаде. І я не знаю...