Ельза

Безліч разів я озиралася - а його не було. Смуток полонив душу, а розсудок говорив:"Ти ж хотіла пограти в байдужість, показати, як тобі не важливо все це. То що?"
А колись я подивилася назад - і зустрілася з ним поглядом. Фраг, я знаю, куди ж йому дивитися? На небо? Та все рівно... Я ж закохана: мене це дуже збентежило. І невдовзі я зустріла знайому. Він майже наздогнав мене. Я повністю сфокусувалася на тій людині. Всміхалась, говорила... А він проходив повз. Я відчувала і бачила його погляд, але не подивилася на нього, дивлячись лише на мою співрозмовницю... А перед очима в мене його погляд. Невідривний, прямий... І більше нікого і нічого навколо. А ще жаль в мені. Жаль за що? Я не знаю...

Я більше не забувала, що ми під'їжджаємо до його міста. З тої миті, як я сідала в потяг - всі думки були лише про майбутню зустріч. Я нетерпляче оглядала людей на пероні, шукаючи його... Однак якщо ми й зустрічалися поглядами вже у вагоні - мені ніколи не вистачало мужності витримати цей погляд. Його незрозумілий погляд...
І я забула про спокій. Нам по дорозі. Я не могла думати ні про що, окрім того, що він йде позаду... Якщо я була не сама - сміялася і розмовляла, неодмінно уявляючи, якою безтурботною я виглядаю в цю мить. Тоді як все це було фарсом, шоу заради одного глядача. Котрий, напевно, навіть і не звертав на все це увагу... Я дійшла до повороту і озирнулася - Алі дивився на телефон.

Мені довелося ще не раз замилуватися ним, ще не раз зустрітися з ним поглядами, спіймати його погляд на собі... А він завжди такий прямий, відкритий. Чи закоханий дивиться так? Він же має хоч трішки сорому?..
Я їхала потягом, думаючи про своє, і коли він зупинився - мої очі зустрілися з очима Алі. Що то за мить була! Він і я. Я і він. Та Алі так швидко відвів погляд... Так різко, ніби сам собі говорячи:"Що ти робиш... Неможливо." Він зник з мого поля зору, а я все шукала його очима і не могла прийти до тями...
Одного разу я сиділа біля виходу, а він зайшов зі своїм другом. Вони так сміялися, говорили про різні дурниці. А знаєш, що я запам'ятала, Фраг? У нього розкішний прес.

Я змогла знайти лише його стару сторінку у Вк. Цього було досить. Я і уявити не могла, як наше життя переплетено. Я знаю його батьків, вони - моїх... Я знаю його дівчину. Перше, що я відчула - розчарування: та стільки ж можна. Мене добре отверизила ця новина. Чужого не потрібно. Я подумала: все ок, йдемо далі. Це не втрата.
Ми не бачилися місяць. А може, й більше. Мені здавалося, що він вже в минулому. Це кінець. Та одного ранку ми зустрілися на вокзалі. Я побачила це неймовірне обличчя античної статуї Аполлона, цього Давида Мікеланджело... І мене мов вдарила блискавка: я і не помічала, який же він красивий... А коли побачила - він вже був недосяжний. І з цим мені довелося жити.

...Коли настав час готуватися до виходу, - я підвелася і хотіла взятися за поручень, але доторкнулася до його руки. Він так різко прибрав її, ніби обпікся гарячим... А я ледь не згоріла з сорому.
Ми вийшли з автобуса і я досі чогось чекала... Він повільно плівся за мною, не переганяючи. Мене зустрічали. І він вирвався вперед. Я йшла без тями щаслива... і бачила як він, вже добряче мене перегнавши, йшов і озирався назад декілька разів. При цьому він розмовляв по телефону. Ну, і що це було?.. З ким і про що?.. Та я не звертала уваги ні на що... Я була така щаслива. Декілька днів просто літала будинком... Від нього нічого не чути. Не довго опираючись, я вирішила знайти його в соцмережах.

Фраг, ситуація в маршрутці.
До цього часу я вже була підготовлена його поглядами, та вони ще не мали великого значення. Доки одного дня я не зайшла в автобус, а мене смикнули за рукав, сказавши:"Сідай." Я підняла очі і побачила Алі... Це був не шок, це було щось просто нереальне. Ніби я вселилася в якийсь фільм... Не може ж бути, щоб хлопець, який хвилював тебе незрозумілими поглядами - ось так, як звичайний знайомий, вступив тобі місце... Всю поїзду я перебувала в стані ейфорії і очікувала чогось нереально крутого. Я так і уявляла собі: зараз ми приїдемо і він познайомитися зі мною. Ніколи ще можливість стосунків не була такою реальною. Мабуть, саме це я найбільше не можу йому пробачити...

Розкладу тобі все по поличці. Я називаю його Алі.
Я не знаю, коли ми побачилися вперше. Але я точно знаю, що привернув мою увагу він минулого літа. Він дивився так, ніби пригадує когось. І знаєш... Від цих поглядів було так... лячно. Я б хотіла повернути той емоційний стан: небажання стосунків, втеча від закоханості. Одного дня, коли ми зайшли в потяг і Алі повернувся в мій бік - я сіла спиною до нього, думаю:"Ні-і-і, цього мені зараз точно не треба..." А він же дивився на кондукторів, так?.. От такі ситуації мене й хвилюють: стільки з його уваги я сприймаю неправильно? 100%?..
Я не думала про нього всерйоз, аж доки не сталася ситуації в маршрутці. От тоді мені й знесло дах...

Отже, Фраг, ти знову потрібний мені!
Чи закохувалася я так коли-небудь? І в кого!.. Мені треба привести думки до ладу. Нікому не потрібна ця маячня. Я один на один з нею. І я впораюся. Ти ж знаєш, що я тут не затримаюся. Однак я на межі. Мені треба терапія. І можливо, це найкраща з тих, на які я здатна. Отже, є він. Від нього підкошуються ноги, очі шукають його серед натовпу. І я бачу, що він у відкриту дивиться на мене. Але це нічого не означає. Якби я не переконувала себе. Не хочу коперсатися в його стосунках. Але чому він так дивиться? Не один раз, не декілька, а коли б не бачив... Що відбувається? Саме це і мучить мене. Не його дівчина перешкода. Він - головна перешкода.