б і р ю з о в и й с о н

я дозволила себе штовхнути, витерпіла, коли мене послали. я не втікла в ту ж секунду. після штурханини я просто сіла і продовжила робити свої справи. в середині я мертва. боляче. все, що скажу, перекрутять і зроблять винною мене. тому треба знайти сили нарешті все змінити.
я допомагаю багатьом, останні гроші кидаю на збори. а самій так ху*ово не було ніколи. біль вона вже перманентна і це дійсно не романтизація рожевих шмаркль. іноді страшно, що зза нервів колись не прокинусь, іноді такий розклад влаштовує. виходить я жертвую? треба допомогти і собі. але сили геть нема.
де та молода дівчина з купою планів, гарним гумором та очима, що світяться?
де те мале дитя яке не знало про смуток?

знов. недокраїна-гній зробила катастрофу. я окрім люті не відчуваю нічого. я забула як це хоча б щось відчувати. щось хороше. я не можу себе блокувати, забувати чи ще що. на хвилини це вдається, коли працюю і то. в новинах 24/7.
дивлюся люди їздять в відпустки, постять фото з коктейлями, живуть в готелях. я розумію, що всім треба відпочивати, але я не розумію чому це не можна робити тихо. можливо, я не права. це не заздрість, просто не розуміння. як люди можуть так балансувати... тут катастрофа, але ви блть глянте яка моя дупа в новому купальнику. люди-мавпи.
в планах також зробити відпочинок вперше за декілька років, але точно не транслювати про це. люди це роблять для себе чи інста?

загинули люди. діти. як їм було, які вони були. їх більше нема.
я не знаю як робити справи після таких новин. за що триматися.
бажаю ворогу щосекунди стільки ж болю, страждань та зла, але в рази-рази більше.
ми живемо та донатимо, щоб захищатися та мати змогу на спокій.
сподіваюсь, дуже скоро той бумеранг долетить до вас. він вже долітає. але цього все ще мало.
я розбита. але треба робити, не можна складати руки.
привіт, болюче та сповнене в перший же день страждань, літо.

весна підійшла до кінця. як же гріє душу, що вона повернеться. моя улюблена. я наче робот, який не встига насолодитися таким простим явищем.
працюється більш менш, думками постійно в майбутньому. що там робота, які плани, дії.
не маю сили вже контактувати з м. взагалі. навіть щось просте. я надіюсь, більше не знущатимусь над собою.
ти сьогодні наснився, я була ініціатором початку спілкування і ти пішов на зустріч. було все саме так, як хочу, щоб було в реальності. розмови, розмови...
все краще виходить змирятися з тим, що не дає спокою. але збої є й будуть. це, мабуть, ок.
піду ввечері проводжати весну. хочу в парк. просто сидіти. слухати і хоч щось відчути. звуки, вечір, запахи.

вчора дивилася кімнату, але одразу зрозуміла, що це не воно, бо не вказали важливі деталі. здається, я за крок до звертання до рієлтора. ну дуже не хочу віддавати їм стільки грошей, ще трохи спробую сама. втомилась.
відчуття, наче я зовсім скоро не стримаюсь та напишу тобі. бо знаю, що мені це допоможе. егоїзм чистої води. допоможе сам факт спілкування, я вже не кажу якихось дій. думаю, мені треба тільки бути почутою та страшенно цікаво дізнатися про тебе.
вчора блукала та глибоко в середині сподівалася, що зустрінемось. як ходити по місту і перестати боятися? прикладу всі зусилля для цього.
скучила навіть за родичами. мені завжди вдома "грузно", але рік їх не бачила...
колись поїду.

писати навіть тут фрагменти тільки для себе - дивно. я це роблю і по відчуттях, наче за мною і тут може хтось стежити.
треба вчитися жити, не повертаючи ментально назад, бо окрім деградації та присвоєння ще більшої кількості зайобів я не отримаю нічого. цей болючий досвід також треба отримати.
може треба з тими людьми переговорити, поставити точки. хоча вони свої вже поставили. всі розриви і дружні і особисті все це важко.
послухала інтерв'ю одного з воїнів, про поранення, втрату рідних, як щиро він говорить про все. плачу з ним. стільки горя та болі. все інше не має значення. гинуть такі прекрасні, молоді та яскраві.

коли людина робить все, що має. видає з себе тільки "правильні" та логічні емоції, а в середині переживає цілий шторм - оці всі зриви мабуть логічні. мене тригерить настільки часто від нормальності, людяності, що я як той переляк. недавно наснилися міцні обійми, так сильно цього не вистачає.
люблю початок тижня, стільки справ та роботи, що нема коли думати про своє. але перед сном наздоганяють всі слабкості.
на початку тижня люблю донатити і заходити в справи. зборів стільки, що не встигаєш реагувати, якби ж тих грошей було більше - віддавала б все.
спробую ввечері пробігти побільше ніж зазвичай, щоб втома прийшла ще швидше та поспати хоч якось.

стільки мату, криків та кривлянь. просто бо він не може адекватно спілкуватись.
ненавиджу його, що чекає поки все зроблю я. я намагаюсь але швидко не виходить.
мало хто заслуговує на таке відношення, наче ти зліплений з гівна і не в праві почути в свій бік не те щоб повагу, а не повищений тон. це боляче - коли ти нічо не зробив, щоб таке відношення отримати, а все вже відбулось. блть.
давно в мене не було істерики такої. весь день коту під хвіст. запухші очі. 2 обезболюючих для голови.
а він прийшов і хоч би хни. хоч би якесь - прости.
ненавиджу.
ось так народжується це жахливе почуття.

як не дивно розпочинаю день з надією. глобальною.
що все на своїх місцях. я перестала намагатись рятувати шлюб, бо що б я не зробила - все не так. я перестала паритись хто що про мене подумає зі знайомих, які ще лишилися. навіть забила на думку родичів, бо вони вічно пхають носа, бо знають як мені краще.
мабуть все більше доходить, що від отрути треба позбавлятись і це найправильніше.
я була певна, що коли людина хоче розлучення - йде сама. ну бо ви разом орендуєте житло. а коли хоче розриву і чекає, щоб ти з'їхала - так тільки справжні джентельмени роблять. найменше я хочу з ним вступати в контакт. ще і майно все лишу, нічо не хочу з собою перти. і з'їду і лишу все, яка я зручна)

так цікаво. жінка змінює прізвище, бо любить, вірить ну і це просто дуже романтично. я обрала тебе. я знаю, що тобі це ніколи не було аж сильно важливо, але не для мене.
а коли все зруйноване - ти й не помітиш як я повернусь на своє рідне прізвище, бо ти давно вже порвав зі мною. хоч і не йдеш нікуди. що бісить найбільше, бо робити треба і тут мені.
я вже не маю часу чекати, сподіватись та намагатись все виправити.
ці тортури скоро закінчаться, а мені треба буде всі документи, карти і тд змінювати.
це до біса дивно все. відчуття наче вже ніколи нічого не буде ок. ні своє життя, ні в країні ні ця клята війна ніколи не завершиться.
але мабуть це не так. буде перемога. і буде світло.
буде.

так любити, а з часом так ненавидіти.
так хотіти бути коханою та натомість бути ворогом.
так жадати, але бути привидом.
чи я свідома?
чи я розумію, що отруюю своє життя?
наче все ок, але потім все летить знов в прірву.
завтра буде.
і я буду.
як же хочеться обнулитися.

як же вони рсня за*бала, паскуди бездушні.
знаходити в себе сиві волоси стало страшно. до цього ніколи не було. зморшки ще куди не йшло, а от волосся.
роблю все, що маю. попри не можу, не хочу, не бачу сенсу.
все наче розсипається, але сенси ж є. окрім перемоги. десь вони є.
на якісь хвилинки таки відчуваю бува щось, але в цілому, наче заблукала в лісі. ці стани дуже рідні, але світла не вистачає звісно. головне його шукати.
*
ти сто років не приходив уві сні, але не сьогодні
ти зробив уві сні мабуть те чого я дуже глибоко в середині хочу.
на очах в усіх ти забрав мене, ми йшли обіймаючись геть і нізащо не хотілося зупинятися.
а коли ми поцілувались, я відчула, що жива.
мені наче 14, капець.

не знала, що стільки років закопувала себе. дивлячись в дзеркало зараз, я гадки не маю хто на мене дивиться. закопувала не спеціально. я наче тільки в голові вимріяла себе, але в житті я не знати хто. хіба по роботі я маю значення.
відчуваю страх. що не взявшись хоча би зараз за своє 'я', не перекрутивши своє життя з голови до ніг - буде тільки гірше.
житло шукаю, стараюсь триматися за себе. але від того, що я слабка морально як марля, триматися важко. а буде тільки важче, звісно ж.
усвідомлюю це та намагаюсь приймати все як є.
може і добре, що не маю зараз друзів, щоб ділитися цим всим.
все так, як має бути, як казав містморн.
нехай він буде правий.

раніше я думала, що зі мною щось не так, бо з одними людьми почуваєшся по одному, з іншими - геть інакше. зараз без заперечень це ок.
я таки не соціофоб, просто дуже класно зустрічати своїх. і з ними я є я. до них мене тягне. скільки б часу не проходило. це щось глибинне.
мені так хочеться переступити всі принципи, заперечення мозку, всі правильно і не правильно. просто видихнути і зробити той крок. так хочеться.
я знаю, що всього цього не буде.
кількість справ дуже велика, а я сиджу, ніяк не можу встати з ліжка.
як тільки подіє знеболювальне - йду нарешті робити, що маю.
а думки в голові й сьогодні заполонять всю мою голову, та старатимусь не пригнічуватись, а вчитись з цим всім жити.

лікуюся музикою як завжди.
знати, що хочеться, щоб звучало в відповідний момент - прекрасно.
вихідних не було, справи не чекатимуть, ще трохи в такому режимі і стане краще. обов'язково.
мрії, спогади та просто думки ні на секунду не покидають мою голову.
знай, що я завжди про тебе пам'ятаю та думаю. та мрію, що в тебе все складеться дуже добре.
про своє ж майбутнє думається, але дуже невпевнено.
бо війна. бо непостійність роботи. бо стільки емоцій. бо страшно.
коли теплішає на вулиці, все здається не таким бездушним та безнадійним. на скільки ж на мозок все це впливає.
робити кроки, а не чекати дій. робити.

реальність вчора вилилася на мене наче вперше. бути ініціатором змін це одне. але коли на тебе стільки гівна виливають на рівному місці. вже навіть і не розумієш причину. просто бо ти починаєш розмову. розплатися цим ще одним нервовим зривом.
коли налаштовую себе на те, що треба акцентуватися на собі, вибудовувати своє життя - має бути єдиний пріорітет - стає легше.
ніхто й не казав, що це просто. я прекрасно знала на що йду, з ким я і де я. але завжди вірила.
підбадьорюю себе тим, що весна прийшла. переживати це все на початку зими це для мене в рази гірше.
тому. дерева прокидаються. я нарешті починаю бачити колір.
головне побачити його й в собі.

майже нічого не відчуваю.
змушую себе, але не виходить.
поскоріше б знайти свій куток.
були думки просити про допомогу, але відчуваю, що не зможу.
але чим більше часу на те, щоб сама, тим менше мене лишається.
я постійно собі нашіптую, що все буде ок, але поки так не станеться - моє горло перетискається та ніяк не може пропустити повітря.
а слова...
вони говоряться. тільки тим, хто чути їх не хоче. наче мене вже й не інує.
визнавати, що боляче - треба. я визнала.
вечори нестерпні.
останній день березня, будь, будь ласка, лагідний.

відчуття, наче ось ось щось станеться.
вечір як завжди тривожний на серці, але я спеціально роблю зараз все, що має погасити це відчуття. діє.
сумую за важливими для мене колись людьми. як же я хочу просто дізнатися як вони. як тільки я це зроблю - все піде шкереберть. тому тримаю всі спогади глибоко в собі та поки все не забулося - грітимуся цим.
бути собі всім це звісно ок.
але зловила себе на тому, що не вистачає тепла. або розуміючого слова. але й шукати все це поки не маю змоги.
все по черзі. розгребти одну роботу, потім іншу, потім наступну. ще ніколи так не очікувала коштів, як на зло затримують і це жахливе відчуття.
крок за кроком. я маю все покращити. але важливе тільки зараз?

новини, фото загиблих, повістки знайомим, переживання за рідних, бо дуже близько прилетіло.
якось працюю, якось планую. але це все сюр. невже це реальність.
періодами я забиваю на себе повністю бо просто не можу з себе викинути емоцій, а періодами я як оголений нерв. мотивація працювати є, бо треба думати не тільки, щоб було на хліб, але й про інших, військових, рідних ітд.
дуже важко концентруватися, дуже.
дні стали тепліші, вчора змусила себе пройтися. мені бракувало цього. пройшлася до парку, сіла. намагалася читати, писати плани, переглядала новини, але все закрила і просто дихала.
ледь не розплакалася. емоції накотили, бо нарешті почула себе. відчула тотальну самоту.

героям слава.
виродки, ненавиджу вас. ненавиджу кожного, ненавиджу своїх родичів, які сидять на болотах, кожнісіньку недолюдину, які бажають нам бути знищеними. тварі кончені, бумеранг вже нарешті долітає потихеньку, але обов'язково по повній ви отримаєте. я як і інші не знала на скільки можу ненавидіти. але з кожним днем це відчуття посилюється.
.
мабуть набагато легше проходити це все маючи опору - сім'ю, близьких друзів.
я втратила все і всіх.
стараюся не акцентуватись сильно на своїх емоціях щодо цього, бо мене темрява поглинає досить глибоко і я втрачаю зв'язок з реальністю.
швидше працюю, щоб швидше знайти житло.
і нарешті з'їхати.
самота не страшніша за зневагу. шукатиму в цьому силу.

після всього гівна - я ніби приходжу в себе.
я знаю точно, що зроблю це вже коли опинюся сама, поступово, з часом.
але зараз ніби по тихеньку починаю вірити, що поки я не велика опора для себе, що в ідеалі має бути, але я навряд себе підведу.
не малюю надій, райдуг і тд. в мене є одна ціль - спокій та збереження здоров'я.
я відчуваю як стрес мене в прямому сенсі з'їдає і це не життя. це виживання. особливо коли я поки поруч з цією людиною.
завтра весна. а це моя найулюбленіша пора. я змушую себе вірити, що все буде.
добре чи погано але буде. я є. я в себе одна.
я буду робити все, що я хочу.
ніхто не має права мене принижувати за мої мрії та бажання.
дуже виснажена.
але я є.

я не можу звикнути, що я тепер така чужа та ніби огидна.
це точно не жалість до себе, це дійсно поки що не бажання вірити в дійсність.
звісно, з часом полегшає.
просто це боляче чути стільки гівна. я геть не ідеальна. але таку кількість недоволеності до себе - я не розумію як це витримати.
нормальна б послала й розізлилась, а я шмарклі ллю.
всі признаки низької самооцінки.
я так стараюся її підняти, але я поки наче й дихати не можу на повну.
наче стільки років це був просто такий прикол.
і мене мабуть терпіли.
йому хочеться юних, веселих. а я вже не така.
в світі існує стільки всього окрім відносин. акцентуватиму на цьому.
як завжди.

дві дні емоційного дна.
два дні набряків на очах.
війна в усьому.
бруд. бруд. стільки зла та бруду.
я постійно робила не те, не те, не те, не те.
байдужість. тотальна. не вперше відчуваю, але.
це мені величезний жирнючий урок.
насподівалася? начекалася?
а йому на тебе похуй)
наче сумісне життя то є пранк. але кого над ким я не знаю.
дурніше вже бути не можу.
знаю, що треба відгороджувати себе від цього пекла. бо він сказав, що пекло для нього я.
я не можу вийти з цього пекла. сподіваюсь, в мене все вийде.
як можна бути такою гнилою та злою людиною.
йому похуй на тебе, не забудь.
я не привид, я існую. я є. я є. я ж точно жива? чи вже ні?
я майже нічого не бачу.
як же болять очі.

втрата цікавості до всього заполонила давно, але я намагаюсь.
намагаюсь силовими тренування себе тримати в хоч якомусь тонусі.
купувати книжки, які для душі та настрою. тільки б частіше їх відкривати.
донатити як тільки є змога.
змиритися, що світ ось такий. з глобальними речима я змирилася. в процесі - щодо світу свого.
що люди можуть просто викреслити тебе з життя.
що зі мною жили просто, бо звичка, але зізнавались в коханні.
що ті, кого ти любиш роблять боляче так сильно і так довго, що здається, у світі більш не лишилося тепла.
але воно десь є. я просто фізично не пам'ятаю яке воно. просто в моєму світі так сталося.
існують інші світи, люди.
я це розумію.
але темрява мене поглинула.

блть.
для чого я це зробила.
геть себе не поважаю чи що...