б і р ю з о в и й с о н

я дозволила себе штовхнути, витерпіла, коли мене послали. я не втікла в ту ж секунду. після штурханини я просто сіла і продовжила робити свої справи. в середині я мертва. боляче. все, що скажу, перекрутять і зроблять винною мене. тому треба знайти сили нарешті все змінити.
я допомагаю багатьом, останні гроші кидаю на збори. а самій так ху*ово не було ніколи. біль вона вже перманентна і це дійсно не романтизація рожевих шмаркль. іноді страшно, що зза нервів колись не прокинусь, іноді такий розклад влаштовує. виходить я жертвую? треба допомогти і собі. але сили геть нема.
де та молода дівчина з купою планів, гарним гумором та очима, що світяться?
де те мале дитя яке не знало про смуток?

знов. недокраїна-гній зробила катастрофу. я окрім люті не відчуваю нічого. я забула як це хоча б щось відчувати. щось хороше. я не можу себе блокувати, забувати чи ще що. на хвилини це вдається, коли працюю і то. в новинах 24/7.
дивлюся люди їздять в відпустки, постять фото з коктейлями, живуть в готелях. я розумію, що всім треба відпочивати, але я не розумію чому це не можна робити тихо. можливо, я не права. це не заздрість, просто не розуміння. як люди можуть так балансувати... тут катастрофа, але ви блть глянте яка моя дупа в новому купальнику. люди-мавпи.
в планах також зробити відпочинок вперше за декілька років, але точно не транслювати про це. люди це роблять для себе чи інста?

загинули люди. діти. як їм було, які вони були. їх більше нема.
я не знаю як робити справи після таких новин. за що триматися.
бажаю ворогу щосекунди стільки ж болю, страждань та зла, але в рази-рази більше.
ми живемо та донатимо, щоб захищатися та мати змогу на спокій.
сподіваюсь, дуже скоро той бумеранг долетить до вас. він вже долітає. але цього все ще мало.
я розбита. але треба робити, не можна складати руки.
привіт, болюче та сповнене в перший же день страждань, літо.

коли людина робить все, що має. видає з себе тільки "правильні" та логічні емоції, а в середині переживає цілий шторм - оці всі зриви мабуть логічні. мене тригерить настільки часто від нормальності, людяності, що я як той переляк. недавно наснилися міцні обійми, так сильно цього не вистачає.
люблю початок тижня, стільки справ та роботи, що нема коли думати про своє. але перед сном наздоганяють всі слабкості.
на початку тижня люблю донатити і заходити в справи. зборів стільки, що не встигаєш реагувати, якби ж тих грошей було більше - віддавала б все.
спробую ввечері пробігти побільше ніж зазвичай, щоб втома прийшла ще швидше та поспати хоч якось.

так любити, а з часом так ненавидіти.
так хотіти бути коханою та натомість бути ворогом.
так жадати, але бути привидом.
чи я свідома?
чи я розумію, що отруюю своє життя?
наче все ок, але потім все летить знов в прірву.
завтра буде.
і я буду.
як же хочеться обнулитися.

як же вони рсня за*бала, паскуди бездушні.
знаходити в себе сиві волоси стало страшно. до цього ніколи не було. зморшки ще куди не йшло, а от волосся.
роблю все, що маю. попри не можу, не хочу, не бачу сенсу.
все наче розсипається, але сенси ж є. окрім перемоги. десь вони є.
на якісь хвилинки таки відчуваю бува щось, але в цілому, наче заблукала в лісі. ці стани дуже рідні, але світла не вистачає звісно. головне його шукати.
*
ти сто років не приходив уві сні, але не сьогодні
ти зробив уві сні мабуть те чого я дуже глибоко в середині хочу.
на очах в усіх ти забрав мене, ми йшли обіймаючись геть і нізащо не хотілося зупинятися.
а коли ми поцілувались, я відчула, що жива.
мені наче 14, капець.

раніше я думала, що зі мною щось не так, бо з одними людьми почуваєшся по одному, з іншими - геть інакше. зараз без заперечень це ок.
я таки не соціофоб, просто дуже класно зустрічати своїх. і з ними я є я. до них мене тягне. скільки б часу не проходило. це щось глибинне.
мені так хочеться переступити всі принципи, заперечення мозку, всі правильно і не правильно. просто видихнути і зробити той крок. так хочеться.
я знаю, що всього цього не буде.
кількість справ дуже велика, а я сиджу, ніяк не можу встати з ліжка.
як тільки подіє знеболювальне - йду нарешті робити, що маю.
а думки в голові й сьогодні заполонять всю мою голову, та старатимусь не пригнічуватись, а вчитись з цим всім жити.

відчуття, наче ось ось щось станеться.
вечір як завжди тривожний на серці, але я спеціально роблю зараз все, що має погасити це відчуття. діє.
сумую за важливими для мене колись людьми. як же я хочу просто дізнатися як вони. як тільки я це зроблю - все піде шкереберть. тому тримаю всі спогади глибоко в собі та поки все не забулося - грітимуся цим.
бути собі всім це звісно ок.
але зловила себе на тому, що не вистачає тепла. або розуміючого слова. але й шукати все це поки не маю змоги.
все по черзі. розгребти одну роботу, потім іншу, потім наступну. ще ніколи так не очікувала коштів, як на зло затримують і це жахливе відчуття.
крок за кроком. я маю все покращити. але важливе тільки зараз?

новини, фото загиблих, повістки знайомим, переживання за рідних, бо дуже близько прилетіло.
якось працюю, якось планую. але це все сюр. невже це реальність.
періодами я забиваю на себе повністю бо просто не можу з себе викинути емоцій, а періодами я як оголений нерв. мотивація працювати є, бо треба думати не тільки, щоб було на хліб, але й про інших, військових, рідних ітд.
дуже важко концентруватися, дуже.
дні стали тепліші, вчора змусила себе пройтися. мені бракувало цього. пройшлася до парку, сіла. намагалася читати, писати плани, переглядала новини, але все закрила і просто дихала.
ледь не розплакалася. емоції накотили, бо нарешті почула себе. відчула тотальну самоту.

героям слава.
виродки, ненавиджу вас. ненавиджу кожного, ненавиджу своїх родичів, які сидять на болотах, кожнісіньку недолюдину, які бажають нам бути знищеними. тварі кончені, бумеранг вже нарешті долітає потихеньку, але обов'язково по повній ви отримаєте. я як і інші не знала на скільки можу ненавидіти. але з кожним днем це відчуття посилюється.
.
мабуть набагато легше проходити це все маючи опору - сім'ю, близьких друзів.
я втратила все і всіх.
стараюся не акцентуватись сильно на своїх емоціях щодо цього, бо мене темрява поглинає досить глибоко і я втрачаю зв'язок з реальністю.
швидше працюю, щоб швидше знайти житло.
і нарешті з'їхати.
самота не страшніша за зневагу. шукатиму в цьому силу.

дві дні емоційного дна.
два дні набряків на очах.
війна в усьому.
бруд. бруд. стільки зла та бруду.
я постійно робила не те, не те, не те, не те.
байдужість. тотальна. не вперше відчуваю, але.
це мені величезний жирнючий урок.
насподівалася? начекалася?
а йому на тебе похуй)
наче сумісне життя то є пранк. але кого над ким я не знаю.
дурніше вже бути не можу.
знаю, що треба відгороджувати себе від цього пекла. бо він сказав, що пекло для нього я.
я не можу вийти з цього пекла. сподіваюсь, в мене все вийде.
як можна бути такою гнилою та злою людиною.
йому похуй на тебе, не забудь.
я не привид, я існую. я є. я є. я ж точно жива? чи вже ні?
я майже нічого не бачу.
як же болять очі.

втрата цікавості до всього заполонила давно, але я намагаюсь.
намагаюсь силовими тренування себе тримати в хоч якомусь тонусі.
купувати книжки, які для душі та настрою. тільки б частіше їх відкривати.
донатити як тільки є змога.
змиритися, що світ ось такий. з глобальними речима я змирилася. в процесі - щодо світу свого.
що люди можуть просто викреслити тебе з життя.
що зі мною жили просто, бо звичка, але зізнавались в коханні.
що ті, кого ти любиш роблять боляче так сильно і так довго, що здається, у світі більш не лишилося тепла.
але воно десь є. я просто фізично не пам'ятаю яке воно. просто в моєму світі так сталося.
існують інші світи, люди.
я це розумію.
але темрява мене поглинула.

блть.
для чого я це зробила.
геть себе не поважаю чи що...

нові подробиці твого дивного всесвіту. як же мені огидно.
час на самоті був чудовий. вона текла прямо в моїх жилах і це мені подобалось.
але він минув дуже швидко. і мені напряжно, що це закінчилось.
за хвилини повернулися тривога, ком в горлі, сарказм, образи та нерозуміння. хто ми такі один одному, чому все ще на одному шляху.
ця штучність вже так проїлась в мене, що як би я не покращувала своє життя, досягала успіхів в кар'єрі, цікавилася новим, щось робила для себе - поки є поруч ти, мені не добре фізично.
здається, наступна стадія може бути дуже поганою, тож візьму в руки твою ж зброю та зроблю рівно все те саме, що ти зробив мені.
:)

утопаю в вині.
відчуття, що я не можу взяти своє життя в руки.
надломилося все. давно.
я хочу те, чого не матиму ніколи і маю те, що не цінно.
на самоті дуже ок проживати все це, бо з кимось - не можу собі дозволити.
не маю зараз людей, людини, якій можу все розказати та вислухати.
я все зруйнувала.
все.
відштовхнула всіх, кого тільки можна.
поки я в себе геть не вірю, впала на дно.
коли лишилась на самоті - я ніби дуже скопо зруйнуюсь, бо я не бачу сенсу ні в чому. але й помирати не хочу. а як взяти і жити - не знаю теж.
війна придавила як ті плити в будинках, люди в яких або гинуть або 20+ годин чекають на допомогу.
скільки пздца робиться, як це витримати...

скільки трагедій, болі та зла. я ненавиджу недокраїну, терористи та кати! кати!
якби я вірила в бога, я б просила його знищити рашистів. але тільки сподіваючись на наших захисників та допомогу можемо все витримати.
ну чому не відступити? чому? цей біль та страждання обов'язково повернеться вам, нелюди.
я вірю, що це буде як можна скоріше.

визнавати, що це кінець - одне.
намагатися просто поговорити - а в відповідь почути і побачити стільки зла, ненависті та зневаги - інше.
коли все стало так гірко?
я сподівалася, чесно.
але чому все завершується в такому гівні?
завжди відчувала, що маю заслужити на хороше ставлення, добре слово, погляд. іноді так важливо отримати просто так, не в відповідь. це надає сил.
натомість отримала крик, обзивання та недолугі звинувачення.
не хочу ототожнювати себе ні з ким. хочу сама бути, жити, я нічого не хочу.
я хочу, щоб зійшли набряки від вчорашніх недолугих сліз, через які на мене також нагнали і просто піти в захід.
я не знаю як виходитиму з цих станів. і чи буду взагалі.
я нічого не хочу.

вчора зловила себе вперше за довгий час на тому, що хочу тепла.
не хочу бути закоханою чи мати симпатію, щоб просто з кимось лежати і відчувати тепло.
і лежати так вічно.
я так звикла, що в мене вже довгий час нема на меті просто мати хоч когось поруч. але поруч таки завжди є людина. лишень вона мені чужа вже дуже давно.
тепло, яким не шкода ділитися. це єдине, що я можу також зараз віддати.
я його маю, тільки тим, хто поруч, воно не треба.
знайти би людину, в ідеалі не мати з нею романтичних стосунків, щоби просто бути поруч.
знаходитись, лежати, спати, робити щось разом, якщо і будувати стосунки то тільки дружні.
тепло треба всім. просто люди про це забувають.
як забула і я.

живу життя в голові.
плани, мрії. бажання, які, здається, ще трохи і втілю. але не зараз. потім.
вчуся бути не залежною від оцінки інших. але найбільше від однієї.
я залежна, нарешті це визнаю.
ніби не можу на повну вдихнути повітря. бо я знаю, що мене не просто не зрозуміють, а й засудять.
сенсу розділяти життя з подібною людиною нема.
роками я думала, що мої мрії та бажання - не варті нічого.
я не хочу, щоб мені дозволяли щось, просто приймали такою, яка є.
ні я не живу як хочу до кінця, ні ця людина.
від залежності краще відмовитись, мабуть, різко та безжально.
гарний день. сонце.
поки воно не сіло - справи в сторону - піду ходити з музикою.
на все інше все одно.

сенс не в чомусь конкретному. його треба постійно шукати.
бо я не вірю ну майже ні в що.
я не вірю в потойбіччя, рай чи пекло, бога чи знаки. всього цього нема, це тільки вибір людини триматися за щось, когось. частіше все стається так як стається і крапка. нема пояснення чи законів. є причини, наслідки.
людям страшно визнавати, шо вони не можуть впливати багато на що. тому в пошуках сенсів, пояснень, "сил" і тд.
все простіше.
я не вірю, що колись настануть насправді щасливі моменти, дні. не вірю, що колись таки зустріну тебе. що мій світ в раз зміниться.
я просто працюватиму і змінюватиму те, на що хоч якось можу повпливати.

ціле місто чужих людей.
знайомі обличчя іноді майорять, але мені геть нема діла до них. контактувати можна, але сенс.
мені нема їм що дати, та я нічого і не хочу взамін.
вислуховувати стільки гівна на прохання поговорити - знов і знов. а після гівна робити вигляд, що нічого не відбулося. а потім з мене робити дурку, що я на рівному місці паранойю. а потім бути таким хорошим, наче якшо вести себе просто тихо - всі забудуть про зроблене.
як же мною вдало маніпулюють.
я не думала, що колись я вислухаю про себе стільки поганого.
якщо я сама не дам собі раду-відчуття, що помру. дуже скоро.
думала, під час війни кардинально життя краще не змінбвати. але я помилялася. і мені це приємно визнавати.

як же мені подобаються спокійні та чуйні люди.
якщо я і хочу бути поруч з кимось, то з такими.
не лицемірами, блюзнірами і тд.
які якщо виражають емоції, то все одно якось чесно і без драматичних вкраплень.
як же я не люблю фальшиву драму.
я можу гіперболізувати ситуація чи емоцію, але вона нікому не нашкодить.
я хочу стати такою людиною, з якою самій було би комфортно та цікаво. або просто спокійно.
мабуть, ця ціль вже є достойною та відкладання цієї мети на потім - точно не зробить мене кращою.
чуйні люди. живі. які помиляються, шкодують, але знов встають і знаходять сенс радіти, бо ми всі тут на рівних правах.

зовсім не боюся самотності. навіть цікаво. важко саме ступити на нову сходинку. коли почнеш йти - все вже буде. рішучість на крок буде вже в минулому.
почала частіше писати в щоденнику. писати від руки - таке забуте і приємне відчуття. ну і роблю це майже завжди тоді - коли емоцій забагато, думки заплутуються самі в собі.
на роботі дуже важко зосередитись, виходить не часто. але її так багато, що вибору ж нема.
якби не вона - що б я робила взагалі?

ти снився знов. і декілька днів тому також.
чим більше я стараюся не думати про це - тим частіше ти приходиш в мою голову.
по відчуттях - треба якось закрити цю всю тему, якимсь чином вбити тебе у своїй голові чи шо. мені це заважає. будь ласка, зникни з моєї підсвідомості.
.
купа довгих емоційних розмов - і вуаля, я шукаю собі житло. я вже не можу. мені треба бути окремо від всіх і всього. запровадила приємні зміні в іншій сфері життя, але я не можу в це поринути з головою поки не вирішу все, що турбує моє серце. така вже я є. це те, що тобі так не подобається в мені, ти завжди це казав.
вагаюся чи робити переїзд перед нр чи після. хоча, мабуть, нема сенсу. хоч завтра.
головне це зробити.

я майже готова зайти в новий етап самотності, пошуку всього, що хочу віднайти, але вже в іншому статусі.
мені набридло все, що маю.
люди, здобутки та мрії, які частково збулися.
тест говорить, що в мене важка депресія. і вже ніякий алкоголь, знайомі, які зникли або гугл не відповість ні на які питання.
тільки психолог.
здається, зараз один з найважчих періодів. звісно, як і в багатьох.
але я знаю, що ламатися я не буду.
можу, іноді хочу, але цього допустити не можна.
бо сенси є. десь є. я просто досі не знайшла свої.
якісь втратила. якихось, як я зрозуміла, й не існувало. якісь щезли разом з людьми, завдяки яким мій світ був кращим. дійсно кращим та яскравішим.
але вони не повернуться.