б і р ю з о в и й с о н

ненавиджу війну, ненавиджу кожного, хто живе в росії.
смерті мирних, наших захисників...таких сильних, мужніх та чудових, а ще й таких красивих. краса в силі, в незламності.
не проходить і пару годин, як ти не згадуєш, завдяки кому є хоч якийсь, але тил.
вони хочуть лишити нас світла, тепла, людей. і що далі? що?
мозок колись розірветься від цього абсурду.
але не серце.
коли з'являються думки, що вже не ясно який сенс в житті - я згадую всіх полеглих.
вони прагнули життя, на яке всі українці заслуговують. вони виборювали й виборюють цю можливість.
і тоді попри біль та лють - я працюю що є сили, щоб донатити.
ми всі один організм, який має не просто виживати, а жити наше найкраще життя.

бляха, мене ніби облили холодною водою.
я бачу приклади наочно.
якщо людина зацікавлена в тому, щоб іноді порадувати іншу, зробити хоч шось і мале, але дуже тій людині корисне - вона це зробить.
зі мною до кінця днів розуміння, що щось треба заслужити/дуже сильно напрягтись/стати кращою в чомусь, тоді мене помітять і МОЖЛИВО я щось отримаю в замін. але, мабуть, це не правда?
я не про надмірне хороше, а про людяність, щось просте, не заради вигоди.
в інших парах і після 10 сумісних років люди дивують одне одного, зворушують ітд.
а от коли я чую докори, претензії, підтримкою пахне дуже рідко - я ніби застигаю і розламуюсь.
чи так мені треба те, за що вхопилася дуже давно і сліпо довіряю?

дописи 'нікому' ніби так і лишаються в моїй голові, дивно.
накладання всього чого тільки можна - відбулося.
задумалася скільки ж енергії йде на все - переварити новини, прийняти міри щодо стану свого міста, бо тут бойові дії таки відбуваються. а ще скільки всього іншого - переживання, стрес, битове, робота. все воно завжди буде. але от в я кому контексті...
чи будуть зміни в подальшому, чи ні - мабуть тільки час покаже.
але головне, як все зараз. вік про це просто вже кричить.
слухай, відчувай, набирайся досвіду, роби висновки.
але не забувай і просто жити.
просто бути.
простота - вона яка? я ніби боюся її відчути. спробувати на смак. давно і сильно хочу, але все ніяк до кінця...
я спробую.

ненавиджу. ненавиджу всю русню, горіть в пеклі, гнилі, бездушні кати та нелюди.
я з-за сльоз нічого і никого не бачу, але ой як добре відчуваю. лють, злість та ненависть.
і це відчуває кожен українець.
як же гидко бачити ваші огидні пики, ті, хто пише свої тупі коментарі такі ж якими ви всі є.
ви хотіли, щоб ми перестали існувати, але що ж, такими згуртованими як сьогодні ми ще ніколи не були. з кожною кровавою подією ми стаємо ще ближче, але й настільки ж злі, бо помстимося і відстоїмо своє. себе. свої території та гідність.
хоча ви мабуть і не знаєте що це таке.
ви помилка на цій землі, яка не може спокійно жити і дивитися собі під ніс, ви вмієте нищити, вбивати та красти.
ненавиджу!!!

мама завжди бажає щастя. і каже, що майже не бачить мене такою. вона вважає, що чоловік має робити мене щасливою.
я ж вірю, що ти або можеш відчувати це або ні. і ніяка людина тобі не створить цього відчуття. люди тільки можуть робити краще або гірше. звісно це не стосується токсичних.
але я зрозуміла, що щасливою мене робить в основному тільки робота. коли беру класний проект, коли завершую його. коли цінують працю та я чую позитивні відгуки щодо цього.
але вдома, в парі, з друзями - цього нема. працювати і бути на самоті в улюблених для себе місцях - ось, що робить мене щасливою.
це признак, що поруч не ті люди?
чи цей дуальний світ не є однозначним і у всіх все по різному?
без поняття.

мозок, давай легше, ок?
постійний аналіз та копання. навіть ситуації та моменти, які й на 1% не варті того.
все частіше та частіше виникає бажання все обнулити, очистити. не витрачати ні секунди на безглуздя.
змушую себе все частіше не робити того, що від мене очікують. якість стосунків з людьми страждає, але оця нотка похуїзма нарешті залетіла в мене і це просто нереальні відчуття. нехай я лишуся сама та купатимусь в вічних нерозуміннях інших, але, чорт забирай, воно того варте.
в теорії є розуміння, що з роками тобі все важче робити те, що не хочеться, а й особливо для тих, на кого все одно. але головне ще й практикувати це в житті.
робити тільки те, що хочеш та для тих кого ❤.

2 місяці цього страхіття.
стільки ненависті та люті не було ніколи і я впевнена, що вона тільки помножуватиметься.
а на десерт - життя собі йде і відбувається ох як багато не контрольованого. такого, на що ти думав, можеш впливати, а виходить, що ні.
життя зводить з найпрекраснішими людьми, але вони йдуть, лишаючи в серці таку безодню та холод. здається, гірше не може бути - війна, самотність, відчай та злість.
але кожного дня після монологу з собою, після стількох думок та браку енергії приходить розуміння - життя має продовжуватись, якби важко не було. люди, які боролися за мир - йдуть з життя. і це точно не для того, щоб ми страждали.
борітеся - поборете.
вірю до останньої клітинки.

привіт, 2022-й.
ти почався дивно, але ж головне ти є.
кількість подій вже вражає. сказати, що все це очікувано - ні.
але вчитися сприймати все належним чином, та не бути осторонь, а впливати на те, що можу - моя ціль, до якої так хочеться дійти.
суміш страху, розпачі, прийняття та навіть цікавості в одному флаконі.
поки розпиляти я його не буду.
а що якщо відсутній саме найголовніший інгредієнт?

бути піддатливою людиною - для когось це дуже зручно, а для себе то наче ти ходиш в окулярах, скло яких дуже темне та пошарпане. скрізь них ледь видно правдиву картинку, ти можеш тільки догадуватися, що там насправді, додумувати, ідеалізувати.
ти на всі сто довіряєш оточенню, а потім коли на тебе дивляться як на пусте місце, бо ти в цих грьобаних окулярах приходить розчарування.
скільки б ти все ароматизатором не обробляв - гівняні люди будуть смердіти і надалі.
виходить, якщо буде чисто - не треба перебивати огидний запах, бо його просто не буде?

переживати втрату виявилося важче ніж очікувалося. ключове слово 'очікувалося'.
бо всі знали, що до цього йде. але чому все так швидко...
мене коливає від повної беземоційності (коли не відчуваєш ну абсолютно нічого) до викиду всього болю та відчаю, що десь сидить в середині, як дикий звір, який нападає саме тоді, коли ти цього не очікуєш.
лягаєш спати й він з-під ліжка накидається о 2й ночі.
що з цим робити не знаю.
я його не боюся. я знаю, що він є. я його бачу.
але тобі вже час, друже.
ти дійсно лякаєш та все ускладнюєш.
але йди.
прошу.

роблю улюблену справу під п'янкий запах півоній.
літо.
грім.
відчуття, що все правильно, все є як є.
останні місяці - це якесь перепрограмування мозку, що все, що відбувається - це і є життя.
все те важке, що приходить в моє та життя інших - це просто події. це не змінити.
ти можеш впливати мало на що. фішка навчитися сприймати все як воно є. бо божеволіти лиш по причині, що все йде не так як в твоїй голові - виснажує.
мені за місяць 28 і я розумію, що я все та ж маленька дівчинка, але вдає з себе таку незалежну та самостійну. бо я справді такою стала. але бажання бути пригорнутою тільки росте та збільшується. чим більше досягаю тим більш вразливішою я стаю.
попереду день.
він буде хороший.

попасти під дощ.
град.
ховатися під дахом старої будівлі, тримаючи каву в червоних замерзлих руках та роздивлятися таких смішних, дивних та цікавих перехожих.
посміхатися, щоб всім їм стало тепліше та вони зробили те ж саме.
а через 10 хвилин вже бачити яскраве весняне сонце. йти замружившись з улюбленою музикою та відчувати, що все так, як є.
я здала ще один такий важливий для мене проєкт. пів року роботи завершені. далі нове, не менш значуще.
звичайна прогулянка може статися такою особливою.
я так люблю цей день.
дякую, що все саме так.

ходила вчора вулицями й побачила чоловіка, який сидить навколішки, обіймає великого пса, ніжно йому посміхається, дивиться в очі так, ніби вони ведуть діалог, а той все прекрасно розуміє та щось тихеньку йому говорить, ніби розказує йому історію.
в нього було таке блаженне та розслаблене лице, що моя посмішка, яка одразу з'явилася після побаченого не щезала ще кількасот метрів.
обожнюю знати, що добро в людях є, вірніше якась проста людяність та приємне сяйво.
як же я хочу собаку)
колись все обов'язково буде.

людина, яку ти знаєш пару годин говорить яка гарна родимка в мене над вустами. дрібниця,але зрозуміла що це перший комплімент за дуже довгий час. я трохи прокинулась і оглянула себе, дійсно, я теж дуже її люблю. як же рідко помічаю в собі ж гарне та хороше. ще я дуже люблю своє уже хвилясте волосся(прямо як мій настрій), яке відросло бо мені лінь його стригти, але тепер я знаю що це найкраще. я полюбила свй зріст, хоча все життя комплексувала, мені подобається як швидко я генерую дотепні жарти то підмічаю риси людей. подобається, що я швидко реагую на прохання та без вагань допоможу тому, хто цього потребує.
що, якщо частіше підмічати в собі хороше, а не навпаки.
помічай, ти прекрасна/ий.

давно не відкриваюся іншим, завжди тримаю дистанцію. однак, одиниці теплих та гарних людей якось самі приходять в моє життя. нехай ми рідко в контакті, але знаю, що є до кого звернутися і навпаки.
але "найближча" людина, з якою вже пару років як все не ок, деформує мене та моє життя. іноді на краще, але в основному навпаки.
в такому стані не визначення дуже важко знаходитися.
походу інші це відчувають. та дають поради.
непрохані поради.
говорять, що мені робити, як бути, деякі конкретно говорять - дівчино, ти в халепі, йди геть. навіть мама постійно питає коли я збираюся робити висновки.
я ніби заплуталася в павутинні.
чому так важко робити деякі кроки.
чому.

проектів стільки, що не маю часу життя жити, кожен день це вирішення справ, проблем, а ще й творчий настрій не можна губити, т.я.всі проекти пов'язані з малюванням.
час від часу роблю підсумки, дивлюсь на свої досягнення (бо гнати на себе завжди виходить),щоб бачити і хороше в своїх діях.
але це все важко. очі, тіло болять. нервова система ледь жива. в такі моменти розумію, що не настільки сильна як думала, але здаватися в голову не приходить.
інша вічно страждаюча сфера життя ніби то тільки почала бути просто без психозів, як тут знов і з подвійною силою. в ці моменти я зовсім не можу себе контролювати, енергетично вичерпана ще зранку, але справи чекають.
збираюся до купи і в робочий день.

поділилася з людиною своїми почуттями, чого боюсь та що не знаю як буди в конкретній ситуації. мати змогу виговоритись то для мене дуже цінне. не почути осуду, як бувало часто, або знецінення.
останні роки живу з тим, що зручніше все в собі тримати. людина, з якою могла ділитися усім стала зовсім іншою, чужою. краще в собі ніж отримати дозу насміхань.
треба вірити та бути впевненим, що десь є твої люди, просто треба робити кроки на зустріч, а не сидіти в скляному ковпаку зі своїми емоціями, переживаннями.
зіткнулась з психосоматичними штуками. коли нервую або не кажу те, що турбує-стискає горлянку. брак повітря.
страшно.
наскільки все пов'язано і тіло тобі кричить - ти щось робиш не тааааак

чому у деяких присутній рефлекс: ображають - йди, а в мене він спить. і до чого я так дотерплюся?
настає день і я думаю. а можливо сьогодні все буде не так? можливо я хоч сьогодні не буду його дратувати, можливо він вислухає, не осудить?
а заради чого надіятися. я не знаю.
але зізнаюся собі. я боюся. боюся піти, боюся почати нове життя. боюся впасти в такий стан, в якому мені важко буде дихати. то виходить я слабка? слабка жертва?
слухаю, читаю, аналізую. навіть прокручую в голові, що скажу, як шукаю житло. але ж потім стане краще? має стати. так всі говорять, але поки не доходить.
я незалежна. думала сильна. а виходить я желе, яке не може піти від людини, яку колись любила, а зараз....
?

в 2020 зробила не мало. я йшла роками до того,що маю зараз, а далі тільки більше, бо знаю чого хочу.
стільки разів гнала на себе, засуджувала, не сприймала серйозно емоції, просто себе, дозволяла іншим робити з собою дуже негарні речі, не дозволяла собі лінуватися, нормально відпочити, нарешті доїхати в гори.
а що якщо дозволяти собі?
входжу в 2021 з важливою для себе думкою- я в себе одна. я є. не ідеальна, багато чого не знаю. але якщо гнати на себе, інші будуть робити те саме (і роблять).
дозволяти злитися, не боятися проявити емоцію на людину, яка дістала. думати не про інших а вже потім про себе, а навпаки.
егоїзм? тільки здоровий.
я в себе є завжди.
не прогинатися під когось.
гоу.

те, що роблю - лишень 2-3 роки назад могла мріяти про це. так і робила і нарешті все збувається. можливо, це навіть добре, що все так не швидко, дуже поступово. в мене завжди так. нарешті прийняття себе в цьому відбулося. не дивитися на темп інших, не порівнювати, а навпаки - обов'язково висловлювати захват іншим, не пройти повз, а сказати. сфера творчості така цікава. багато хто робить собі під носа, інших ніби не існує. але як класно знати, що ти не один. після гарних слів іншим - люди самі тягнуться.
день почався з неприємностей.
але далі він буде прекрасним. допоки я займаюсь улюбленою справою - буде тільки так.
знати, що ти не просто малюєш, а лишаєш слід в історії - безцінно.

дівчинко, зізнайся собі, ти в сраці.
останні два роки ти живеш в емоційних гойдалках, тобою нехтують, тебе помножують на нуль, тобі погрожують, постійно говорять що ти руйнуєш життя, що ти нікого не зацікавиш, тобі вже 27, а це вже не 20. тобі страшно, коли після сварки навколо тебе летять предмети, коли він в агресії б'є стіну кулаком, а там лишається кров, а потім вибиває двері, бо хоче показати, який же він злий. а потім ти вибачаєшся, не знаєш вже за що. аби він заспокоївся і стало просто тихо.
зроби з цим вже щось, дівчинко моя.
так жити можна, але то не життя, то руйнування.
все інше в тебе ж виходить, поступово, але виходить.
так, чомусь це важко, але треба наважитись
треба.
не бійся.

як він так робить...

UNDERWATER
тужливі крики кораблів
у чорно-білім морі
над ним сирен далекий спів
і небо непрозоре
над ним нуар і чорнота
і блиск пустих ілюзій
і доля зрадливо-пуста
і душі мертвих друзів
горить у мозку мрій маяк
мене збиває з курсу
я плив вперед
я плив навспак
тепер тону і грузну
я потопаю у собі
немов у трясовині
і я живий лише напів
і мертвий вполовину
нема душі в моїх словах
немає змісту в фразах
я відчуваю тільки страх
огиду і відразу
я відгортаю день за днем
аби лишень пошвидше
я проклинаю цей едем
і опускаюсь нижче
вже ледве чутно вишній спів
і крики корабельні
і тихо гаснуть у мені
вогні святого ельма

період досягнень, ейфорії. проект моєї мрії вийшов у світ та ще й отримав відзнаку, чи це не щастя? відчуваю себе живою. повною мірою. не так як решту днів.
паралельно ж відбувається й прикре. таке собі - чорнобіле життя. не вистачає сили волі зробити рішучі кроки в іншій сфері. ніби тут я обділена якоюсь силою зробити те чи інше. розуміння, що далі так не можна, але цей тягар мене одного часу притисне до підлоги і тоді вже точно нічого не зроблю.
певно що треба все зробити по методу "відірвати пластир зі шкірі". швидко, неприємно, боляче, але дуже треба. бо рана під ним не отримає кисню, буде постійно боліти та тільки рости.
головне, не зробити це занадто швидко.

крайній місяць зосередилась на своїх відчуттях.
чи не зраджую я сама собі.
зраджувати себе - огидне почуття. хочеться піти в душ і стояти там годинами, щоб отямитись, бути чесним із собою.
занадто багато сил та часу витрачаю на те, щоб заспокоїти, пояснити людини те, що вона не правильно мене зрозуміла, допомогти вирішити якісь глобальні життєві проблеми. але чи є в цьому сенс?
ці люди потім зникають. натомість я пуста та виснажена. морально.
цей місяць був весь в питаннях собі, але по справжньому зроблю це в майбутній відпустці.
коли живеш,а в фоновому режимі в середині все починаєш розуміти.
хочу нарешті почати втілювати в життя всі свої давні мрії, які роками лежать на поличці "хочу".

затерлося.
замилилося.
розфокусувалося.
людина.
та, яка була рідною, вразливою, відкритою та чуттєвою.
як довго можна намагатися виправити/перечекати/перетерпіти/намагатися?
не дні, не місяці й не один рік втрачено. чи це тільки так здається? чи все це не просто так, все має сенс.
питань забагато, а от відповідей... немає.
в грудях важко. хвилини легкості так цінні.
як наважитись зняти той тягар..
мозок все насправді знає.
а як бути з серцем,
яке от-от розлетиться на шмаття?