ТТ

Рідко тут буваю, але кожного разу повертаюсь. У мене були спроби писати на папері, але нічого не вийшло. Не знаю, з цим сайтом у мене пов'язано багато спогадів. І це класно, що можна зайти і перечитати якісь свої думки в певний період часу. Деколи, щоправда, цього робити не варто, бо ще більше можна погрузитись в небажаний для себе стан.
До кінця грудня маю закінчити магістратуру. Навчанням це назвати важко, проте маємо що маємо. Не так я уявляла свої студентські роки. В групі нас мало, ні з ким особисто так і не познайомились, бо одногрупники з бакалаврату не вступали разом зі мною. На сьогодні ніякої інфи немає щодо магістерської та щодо того, що в цьому семестрі взагалі заплановано.

Після повернення додому все стало тільки гірше. Батьки сваряться, я теж з батьком не можу знайти спільної мови. Ми і були різні, а зараз ніби прірва між нами тільки збільшилась. Ми стали чужими, у нас різні погляди на життя. Він часто вказує на мої помилки, не помічаючи власних. Кажучи "поки ти живеш в моєму домі-робитимеш що я сказав", він точно не шукає компромісу. Йому це слово явно не знайоме.. не знаю чому це і досі терплю. Мабуть повернення додому стало помилкою. Я жалкую про це.
Ні в чому не можу знайти радість. У мене тут не лишилось друзів. Ю. в Словаччині, можливо якби вона була поруч.. Ми з нею зблизились за цей час, хоч і говоримо вже більше року лише телефоном

Знову прокинулась вночі від вибухів. ЙБН РСН. Від них спокою немає ні вдень, ні вночі. Тепер треба працювати, а сил немає зовсім, ніби з мене вижали всі соки.

Я вже вдома приблизно 2 місяці. Відчуття дивні, якщо чесно, ніби в іншу реалість потрапила. На кожному кроці ти бачиш зруйновані будівлі, але люди навчились жити в таких умовах. Спершу було дуже спокійно вдома, але... настав час, коли я прокинулась від вибухів. За рік відвикла від цього, але такі наші реалії, на жаль. Прилетіло недалеко від мого дому. Було гучно, страшно, але радує лише те, що загиблих не було. Це єдине, що мене хвилювало в той момент, бо людські жертви це настрашніше.
Дуже погано себе почуваю останнім часом. Не можу налагодити якийсь більш-менш стабільний графік. Доводиться поєднувати навчання і роботу. Зараз складнувато, але поки тримаюсь

Так незвично знову тут писати. У мене все добре. Взагалі на питання "як справи?" тепер відповідаєш по-іншому. Коли раніше тобі здавалось, що все фігово, то тепер, орієнтуючись на перережитий досвід, розумієш, що все було чудово. Були якісь плани, спокійне життя, щасливі дні.. А тепер особисто у тебе наче все ок, але кожного дня жахливі новини, невинні жертви. Мені нещодавно сказали, що треба абстрагуватись, не звертати уваги та просто займатись своїми справами. Але як?..
Ми вже давно переїхали в інше місце, вже не у родичів. Плануємо, якщо все буде добре, весною/літом повернемось додому. Смішно зараз навіть щось планувати.. Влітку маю закінчити бакалаврат. Навіть не віриться, якщо чесно.

Давно не писала. Багато чого змінилось. 17 квітня нам з мамою довелося покинути батька, нашу квартиру, наше місто. Приїхали до родичів, але зараз знову треба шукати інший варіант. Шукаємо житло близько 2 тижнів. Завтра їдемо дивитись квартиру.
Навіть не хочу говорити про мої відчуття. Хочеться відмотати швидше час, щоб не бачити весь цей жах

Тільки вчора сказала, що стало тихіше... Цілу ніч вибухи. Ніби й далеко від нас, але дуже потужний звук. Спала декілька годин, постійно просинаючись. Десь о 5 ранку авіаудари по місту. Ніякої інформації про постраждалих ще немає. Хоча б усі вижили.
І цих тварюк ще у полон брати? Ці суки стріляють за координатами? Вони бомбардують мирних жителів, а ми з ними ще маємо поводитись по-людськи. "Асвабадітєлі" хєрові! Щоб їх так хтось "звільнив".

Стало трохи тихіше, що не може не радувати. Сьогодні навіть змогла нормально поспати вночі, а це неабиякий прогрес у цій ситуації. Як же чудово спати вдома, а не у бомбосховищі. Паніка та страх відступають. Не скажу, що я повертаюсь до звичного мені життя, але хоча б адаптуюсь. Ніколи не думала, що у 20 років переживу увесь цей жах та почну звикати до ритму життя в умовах війни. Тепер усі нагальні справи намагаюсь робити до 7-8 ранку, якщо ці кляті орки дають це зробити. Життя ніби поставлене на паузу. Але чомусь відчуття, що ми з усім впораємось))) Самопочуття теж стало краще, виліковуюсь потрохи. На вулиці така фантастична погода... Справжня весна)

Т. з дитиною в умовно безпечному місці. Трошки легше стало, бо з 1,5-річною донечкою майже постійно знаходитись в бомбосховищі дуже складно. Скучили за ними. Не бачили їх з січня. Хочеться обійняти міцно-міцно, нарешті поспілкуватися про якісь буденні речі, а не про усе це.
Я захворіла, вже декілька днів погано, але радує, що хоч високої температури немає. Сьогодні вночі навіть поспати вдалося. Не було так чутно тих жахливих вибухів, та й втома вже дає про себе знати, тому вирубилася на декілька годин.
Кажуть, ніби навчання має поновитись 21 березня у дистанційній формі зі зміненим графіком. Маю надію, що до цього часу буде спокійніше, хоч головою і розумію, що ситуація може лише погіршитись.

19-й день війни, безсонних ночей, жаху, відчаю та страху. Стільки емоцій пережито, ніби вже минуло декілька років. І тепер дійсно переосмислюєш життєві цінності, та й взагалі усе своє життя. Мала змогу виїхати в безпечніше місце, але мама лишати батька не хоче, та й я розумію, що йому буде дуже складно без нас. Мені так шкода рідних, їхніх нервів та переживань. Батько кожен день на роботі, сам на себе вже не схожий від утоми. Але я не скаржусь, бо є місця, де ситуація набагато жахливіша. Маріуполь, Харків, Ірпінь і тд... Вони руйнують наші міста, вбивають наших людей, а в цей самий час ці ублюдки набивають животи фаст-фудом, ридаючи, бо закривають інсту. Ненавиджу цих зазомбованих нелюдей.

Последние две недели очень загруженные. Декабрь каждый год такой, но в этот раз я конкретно не успеваю. Постоянно все в последний срок делаю. А я так ненавижу это чувство, когда понимаешь, что ничего не успеваешь. Остается только собраться в кучу и не паниковать. Так переживаю по поводу пятницы. Надеюсь, что все пройдет хорошо. Думаю, что со следующей недели получится немного выдохнуть.

Так много мыслей. Пишу здесь, чтобы немного разобраться. В последнее время не покидает чувство тревоги. Казалось бы, причин и не должно быть. Некоторые моменты наладились, что не может не радовать, но не в этом дело. Сколько бы не искала отговорки, но себя не обманешь. Причина есть, и она во мне. Точнее будет даже сказать, что все причины во мне. Я боюсь.. Боюсь не оправдать ожидания. Боюсь остаться в одиночестве. Боюсь начинать что-то новое. Боюсь... И всего этого очень много. Так хочется всё это убрать, проработать все эти моменты. Без этого нормально двигаться дальше не смогу, а просто сожру себя изнутри.

Ось і літо вже пройшло, ніби його і не було. Нічого не писала за цей період. Не було ні бажання, ні сил. Трошки відпочила, але більшу частину часу працювала. Переклеїли нарешті на кухні шпалери. Стало навіть більш затишно. Придбали газову плиту, але поки що вона стоїть у коридорі. Чекаємо доки тато візьме знову відпустку на тиждень-два, щоб вирішити це питання. Також купили новий телефон, старий мамі віддала. 3 роки він у мене був. Тепер навіть якось незвично. З 1 вересня розпочався новий навчальний рік. Вже загрузили в універі. Сиджу тепер в думках про те, що треба якось розпланувати усе, а то по факту знову не встигаю нічого. Ніби зараз потрібно визначити пріоритети, але в голові знову каша

Сделать курсач за день? Эх, мои нервные клетки не выдерживают.. Как можно было целый семестр говорить о том, что курсовую писать нашей группе не нужно, а теперь объявить "прекрасную" новость. Защита 26, но сдать нужно 23. Спасибо огромное за ещё одну бессонную ночь. И так этот месяц провела за контрольными, всякими работами, зачётами, экзаменами, а тут... Вроде уже думала, что отдохнуть смогу, но опять все сдвигается.
Посмотрела сегодня на себя, а увидела абсолютно уставшего человека. Ну ничего, радует, что уже близко конец этого дурдома. Если они ещё что-то не придумают.
Дома уже который день без скандалов, что не может не радовать.
Пойду я спать, ибо завтра будет не до сна.

Чувствую себя уже намного лучше. Думала, что смогу немного позаниматься. Выбрала очень лайтовую тренировку, но в процессе поняла, что сил у меня на нее не хватит, ну и еще слишком рано. Лучше восстановлюсь, выздоровею, а потом уже буду и заниматься.
Какое-то потерянное состояние. Нет планов, нет определенных целей. Будущее такое размытое. Я даже не говорю о далеком будущем, а просто имею в виду ближайшие дни/недели/месяцы.
Так хочется куда-то уехать, отдохнуть, остановить поток мыслей.

Утром было очень хреново. Ко всем симптомам добавилась тошнота. Сейчас уже немного легче, но температура так и держится. Несмотря на свое состояние, смогла немного поработать, так как откладывать уже некуда.
Папе вроде уже лучше, поэтому они уезжали на дачу. Я тоже планировала с ними ехать, но отложила поездку до лучших времен.
Опять ухудшилось состояние кожи. Скорее всего это из-за стресса, да и болезнь тоже влияет. Буду потихоньку выздоравливать, а потом нужно будет опять вводить в свою жизнь спорт и следить за питанием. В идеале, конечно, поход к дерматологу, но это же я! А я люблю все усложнять. Просто не люблю я врачей, да и понимаю, что дерматолог меня направит еще к десятку докторов...

Папа заболел, а следом за ним и я слегла сегодня. В пятницу решила выделить время на отдых, так сказать, восстановиться морально, хоть уже и поджимают все сроки. Планировала, что сегодня сделаю огромный кусок работы, но с самого утра чувствовала себя не очень хорошо. Думала, что просто не выспалась, поэтому прилягла, а вырубилась на 3 часа. Выяснилось, что у меня температура, ломит все тело. Теперь даже не знаю... Все планы наперекосяк. С 10 должна быть зачётная неделя, а у меня ещё куча долгов висит + работа. Я очень устала, если честно. Мой организм об этом уже не просто намекает, а кричит истерически. Сейчас прежде всего предстоит выздороветь мне и папе, а маме вовсе не болеть)
Пойду спать

Помер дідусь

Якась ностальгія зараз. Перечитала деякі мої фрагменти. Пишу я переважно негатив, читаючи навіть здається, що в моєму житті майже немає гарних моментів, але ж це не так! Коли все добре, то навіть писати нічого не хочеться, а іноді я просто не ціную якісь банальні, але дуже важливі моменти. Попри усі складнощі, але зараз теж треба навчитися абстрагуватися від усього поганого, виокремлювати та запам'ятовувати лише хороше. Якщо говорити про останні події у мене в сім'ї, то це все дійсно складно, тому я намагаюсь фокусуватись на собі, бо постійний стрес та нерви відображаються зараз не в кращу сторону на моєму самопочутті.
Треба зайнятись творчим завданням, бо часу залишилось обмаль, а ідей немає

Минулий тиждень був адським. Серйозно, якщо до цього всього мені здавалося, що у мене в житті все погано, то я глибоко помилялася. Цілий тиждень усі вдома були на нервах, бо дід тут таке робив. Батьки три дні поспіль підіймали його на ліжко, бо ходити він так і не може, а потім вже сили не було, тому постелили йому прямо на підлозі. Я вже мовчу про ті крики, його галюцинації, сварки і тд. У неділю діда забрала швидка. Весь цей час батько з ним у лікарні. Я зараз у повній розгубленості. Та й не тільки я. Батьків дуже шкода, бо за цей час вони стільки всього натерпілися. Дуже виснажливо це все, а кінця негативним подіям поки й не видно.

Неприємності продовжуються.
У діда відмовили ноги. Схоже на це, бо з самого ранку він впав у себе в кімнаті. Просив мене допомогти, але що я можу зробити? Підняти я його явно не зможу. Намагалась щось зробити, але все марно. Гробити своє здоров'я заради нього я не збираюся, тому чекала батьків. Я могла б розповісти все у деталях, бо цей день точно стане одним з найгірших, але кому це потрібно. Навіть не знаю що далі.
Так важко зараз. Завтра теж буде день не з легких. Схоже, що у найближчьому майбутньому вони усі будуть такими.

Вчора був такий спокійний день, а все через те, що батьки були на дачі. Як же добре було без їхніх сварок та криків. Сьогодні з самого ранку вже посварилися, ходять обидва ображені. Я не розумію, от хоч убийте! Навіщо мучити себе та мене? Якщо не можете нормально жити разом, то розлучіться. Це вже мазохізм якийсь, а не сімейне життя.
Зараз виникло бажання подорожувати, побувати хоча б десь. Але, але, але! Стільки цих "але". Не можу я все покинути та зірватись кудись, тому поки це лише нездійсненна мрія.
У цьому місяці треба вирішити питання з паспортом. До офтальмолога у лютому так і не сходила, тому перенесу вже на літо. Не дуже це правильно, але зараз немає ні часу, ні бажання.

З'явилося бажання написати. Нічого особливого за час моєї відсутності не сталося. Навчаюсь, працюю та намагаюсь хоча б трошки знайти часу для себе. На цьому тижні зробила перший крок на шляху до подолання одного з моїх страхів. Я вже дуже багато років уникаю виступів на публіку. Звичайно, що все-одно я робила якісь виступи з доповідями, але за останні роки намагалась максимально уникати цього, якщо є така можливість. Цього разу теж була можливість відмовитися, але я свідомо пішла на цей крок. Звучить, наче я зробила щось нереальне, але для мене це було дійсно дуже важливо.

Очень тяжело просыпаться. Дома холодно, а это удваивает нежелание вставать. Режим окончательно испорчен. Ложусь я поздно, поэтому утром меня не поднять.
Нужно сходить за посылкой на почту. Жалко, что ещё одна придёт позже.
Я вчера не выдержала, купила конфеты, хотя уже около месяца сладости старалась не есть. У меня получалось. Максимум, что я себе позволяла это одну конфету в день. Чувствовала себя хорошо, даже очень, но вчера не смогла пройти мимо.
Сегодня нужно поработать, а то в последнее время немного расслабилась, а сроки поджимают.
В следующем месяце надо выбраться к офтальмологу, но желания совершенно нет. Буду заставлять себя, ибо это необходимость.
Всем хорошего дня!

Просто сижу, грею ноги на батарее. Смотрела в окно, думала, а потом спонтанно захотелось написать сюда. Если честно, очень устала, но больше морально. С 1 февраля на учёбу. Пока вообще не очень понятен формат нашего обучения. Говорят, что будет смешанный, но это не точно. Расписания постоянного тоже нет. Желания продолжать учёбу вообще нет, но и совесть не позволяет бросить. Какое-то потерянное состояние, но так ведь бывает... За последнее время я окончательно превратилась в одиночку. Немного расстраивает то, что многое пошло не по плану. Как вернуть прежний оптимистичный настрой? В голове так много вопросов. Буду стараться потихоньку выходить из этого состояния. А сейчас спать) Всем добра!