Amber

Минув місяць. Згадую про Тебе. Кожен день згадую твоє обличчя, твої обійми.
Не уявляла, що так(!) складно буде не бачитись з Тобою.
Мої думки завжди про Тебе - де б я не була, і що би не робила.
Одна робота в змозі притупити нав'язливі думи про Тебе. Лише притупити.
Алкоголь не допомагає.

Наступає 14те люте. Для мене - свято гірких сліз.
В душі вирують зрадливі надії :(
Не хоче прощатися моє серце з Тобою...

Ти зараз з іншою. Колихаєш ваше спільне дитя...
А мені боляче. І біль рве там, всередині...

Скажи, Ти згадуєш про мене? Хоч іноді?
...

не пройшло й 3-ох тижнів з часу нашої розлуки, а мені так тяжко, наче не бачу тебе 3-ій місяць. Все ще надіюся на зустріч, попри те, що вона нам конче не бажана, особливо мені.
Ти живеш в моїх думках щодня, щоразу. кожного разу здається, що Ти десь поруч, і ми ось-ось зустрінемося поглядами.
це як повільне катування. біль не проходить, а накопичується.

Поки дійшла додому, повністю промокло взуття. Аж не віриться, що ще вчора зранку намело снігу і було так гарно йти по засніжених вулицях...

Він так і не покидає мій розум. Робота відволікла, але, коли вона закінчилася, Він повернувся знову.

Постійно думаю про Нього. Про те, що було, що могло би бути та чому вже не дано статися.

Не можу зосередитись. Бачу, як життя котиться під три чорти, і не можу взяти себе в руки, щоб змінити щось.

А у Нього все буде добре. Та й уже добре. Він, навідміну від мене, уміє брати з життя все, що забажає. І радіти вміє. Бо ні до чого не прив'язаний. І ні до кого.

Никогда ещё я не ощущала себя так окрыленной и столь несчастной одновременно.
Если бы я знала, чем для меня закончится та ночь, я бы даже не высовывалась из дому, если бы только знала...

Странник совсем не похож на тех, кого мне приходилось встречать раньше. Его характер, принципы, мышление, взгляды на мир и вообще, сама его жизнь...

Не знаю что твориться со мной. Точнее, догадываюсь, но... неправильно всё это.

Нельзя доверять людям, особенно мужчинам.

Мне нету на что претендовать - нам все равно не быть вместе.

Надеюсь только, что причина всему - весеннее обострение, и оно быстро пройдёт...

Знову пізня ніч, і знову не сплю, згадуючи про Нього.

Кохання? Ні, його жалюгідні останки - болючі спогади, які не дають спокою душі.

Розкисла. Загуглила: "як вбити кохання". Дурня, правда, але попробувати було варто. Відповіді були дурними, а поради ще дурнішими.

Все свого часу перепробувалось - ніщо не допомогло.

І час насправді не лікує, а робить тільки гірше.

Я хвора. Справді хвора. Хвора Ним...

Проснулась с острой болью в груди. Теперь ее чувствую практически каждый день. Что-то она зачастила.

Постоянные чувства усталости и раздраженности мешают работать, адекватно воспринимать все окружающее.

Ежедневные стрессы уже достаточно заметно сказываются на психофизическом состоянии.

С каждым днем становится все сложней и невыносимей. Лишь бы продержаться и не тронуться умом окончательно...

згадалося...

Зачем столько боли? Зачем страдания?
Зачем сердце терпит все новые и новые раны?
И так искромсанно - на нем глубокие шрамы.
А душа все плачет кровавыми слезами...

2012р грудень, здається

День Валентина. И я опять одна. Обидно. Комом стоит в горле. Всё время так, сколько уже живу. Каждый раз надеешься, что наконец-то проведешь праздник как все нормальные парочки, почувствуешь, что этот день создан лишь для вас двоих, и сегодня существуете лишь вы вдвоем. Но тут постигло жестокое разочарование. Опять.

Прошедшие годы Он всегда был далек и недоступен. И даже в этот раз не изменил себе. А я уже было начала Ему доверять... Дура. Он не изменится никогда. И никогда я не была Ему нужна.

Настроение испорчено - хуже некуда.

Как же я глупа и наивна... От стыда и обиды хочется скрыться чем подальше и не видить никого.

Боль внутри страшно разъедает. Не могу больше сдерживать слез.

Проснулась від переляку, що запізнилась на роботу. Кинулась до телефону - ні одного пропущеного. Фух... Сьогодні ж вихідний... нововведення на роботі.
А день такий сонячний і ясний, аж в душі співає. Від вчорашньої депресії не залишилося й сліду.
Хочу в Місто. Не знаю що робитиму, але точно до вечора маю там бути. Мабуть, передчуття.

До Мартіні діло так і не дійшло. Проте було дещо краще)
Блін, з такими успіхами я не скоро викурю цю дурь з голови...

Так паскудно. Навіть нікуди подітись. До хатніх обов'язків руки так і не дійшли...
Хочеться нарешті заснути, та вир думок не дає цього зробити. Щось так мучить... сумління? навряд...
Новель, мабуть, уже місця собі не знаходить - більше місяця уникаю розмови з ним. Треба буде якось об'яснитися йому. Але як? Йому не можна знати правди. Нікому не можна.
Пам'ятаю, унизу стоїть пляшка "Мартіні", яку купила на НР, і яку так ніхто й не випив. Це не допоможе вирішити проблем, але хоч скоріше віджене думки і приведе до відключки.

Зовсім заплуталась. Не знаю як далі бути. Невдалі спроби вийти з цього проклятого кола подій тільки все більше переконують, що нарешті змінити щось в своєму житті - нереально.
Минуле ніяк не хоче полишати. Вчепилося чорними пазурами в серце, і тисне його, тисне... Наче хоче перевірити скільки я ще витримаю.
Кажуть, робота допомагає. Неправда. Вона рятує лиш тимчасово. Біль лишається і нікуди не йде.
Знову з'явилася тяга до цигарки. Я уже й не борюся.

Вчорашня розмова розставила всі крапки над "і". Навіть не прийшлось щось продумувати, старатися - все пройшло "як по маслу". Засинала вчора з думками про Нього. Проснулся, а Він так і не пішов з моєї голови.
Я зробила свій вибір. Для цього знадобилося багато часу. Проте вже не сумніваюся щодо правильності свого рішення. Всередині щось так щемить... але я знаю, що пройде. Мабуть, не скоро, але точно пройде.
Треба зосередитись на важливому. Сміття заважає -надто вже багато його в голові.

"Нет, я знаю, люди не меняются,
они только делают вид,
чтобы вновь суметь понравится
тем, кто ими был убит" (с)

Кінець зміни. Я рада, що повертаюся додому. Нарешті відпочинок. Зразу після роботи зібралися з колективом, погомоніли... Веселі люди. Хоч на самій праці не сильно говіркі один з одним.
Зараз додому... Пропущений дзвінок... Хоч би знову не наробити дурниць.

Біль...
Біль і образа отруюють моє серце.

Темнота...
Темнота знову виходить із найвіддаленіших куточків душі.

Відчуття спустошеності. Не таке сильне, як роками назад, але по-своєму болюче і нестерпне.

Боляче... дуже боляче.