Alter_ego

Пролетіло літо з майже одним місяцем осені.
Все йде до коротших світлових днів і холоду, до спроб русні огорнути країну в морок, але фіг там, бо особисто я закупив додатково: павербанк, термобілизну, пару ліхтарів і лампу, тому готовий до різних ситуацій.
До всього ще оформив право власності, придбав ліжко, ноут і вже ось займуся дверима, інколи цей ремонт так задовбує, що вже нічого і не хочеться.
З дівкою розбіглися, стосунки не можуть триматися лиш на одному інтимні, а я закохатися, довіряти чи якось по-іншому зближуватися не збираюся, це вже досвід.
Звик до самотності, живу для себе і це так добре.
В принципі, все нормально, аби лиш ті тварюки забралися з нашої країни.

Місяці пролітають у роботі, рутині, тривогах, безкінечних потоках новин: то сумних, то трішки веселіших. Але, в принципі, до зовнішніх факторів звик і на що можу вплинути, то впливаю донатами, вірою і т.д.
І вже вирівняв свій емоційний стан, і трохи є розвитку та позитиву..
Але ж є але...як без цього))
Бо у моєму житті знову з'являється людина, яка забила на ці соціальні стандарти і вже в перший день спала зі мною. А потім я у неї...
Так все дивно, ми не обговорюємо майбутнього, рідко переписуємося, просто інколи є ночі, коли ми разом.
І все це без жодних почуттів та тої боязні втрати, залежності, ревнощів, подарунків, прогулянок, телефонних розмов ввечері.
Походу буде цікаво...

Зберу всі речі, які не одягаю, куплю ліків і все відправлю на Херсон, людям важливіше.

Що ж ви, бляді, творете??
Суки, знищуйте свої болота, паліть, зривайте, але руйнувати українське, в таких масштабах, пздц.
Виродки.
Але всім пофіг, живуть своїм нікчемним життям. Навіть тут, лиш одиниці пишуть про війну, а ті...

Йобана русня!!!
Лежати та чути як літають ракети над головою таке собі задоволення.

Русня в свято захисту дітей принесла смерть.
Смерть дитини. Пустота в душі.
Коли закінчиться війна перемогою, коли настане час, що з боліт будуть квакать: "Почемуже ві к нам так относитеся?"
Гандони!

Знову безсонна ніч, тривоги, обстріли...

Не пишу, бо нічого і сказати нового: життя в рутині, місто під обстрілами, русня - гнила, кончена і т.д.
Але вирішив щось робити і це вже не слова, а імпульсивна дія, де я записався на курси та поглинув повністю з головою у нову сферу життя, мріючи про безтурботне майбутнє.
Що ж цього вийде - не знаю, але чітко усвідомлюю, що схема робота-дім-робота мене не влаштовує ні з фінансового боку, ні з соціального.
Приємним бонусом стала пропозиція дати мені певний актив замість заборгованості по з/п і це дуже прямо круто з огляду в далеке майбутнє.
Попри всі ці перспективи, фінансовий стан у мене жахливий, а в цьому місяці стане ще важчим, але я сподіваюся, що якось витягну.

Чекаєш тих вихідних, а воно ось і вже мінус субота.
Що взагалі зробив? Кілька домашніх справ, пару сторінок книги і все, а хотів і картину домалювати, затерти шви у ванній, але...
Відпочив?
Та зовсім ні, важко не фізично - до цього вже і звик, а от морально навіть і не знаю, коли той момент настане.
Дивно те що так навколо багато людей, а почуваєшся цілковито самотньо. Спілкувався трохи в переписках, вживу - ні з ким.
Спати - кращій вибір.

Як тільки розпочинаєш оговтуватися від чергового "подарунку" долі, вона прямо знову гасить, ти падаєш і починаєш думати, а куди вже далі?
Але мать його так! вже цікаво самому, що там буде далі, через що доведеться пройти й скільки нервів витратити, щоб побачити та відчути те своє щастя.
Звісно це все втомлює, вибаває з колії, але я точно не стою на місці і пару раків назад я тільки мріяв, щоб мати те, що маю зараз.
Оце ще б якби не ці нелюди, рашисти, було б круто!
Але я максимально доначу на потреби армії й буду продовжувати далі, поки не настане перемога України над цією раковою пухлиною.

Йобана русня!!!!
Давно так гучно не було.
Нічка жесть... Небо у вогні, вибухи....
Пару раз добряче їбануло.

Щоб ви, товарі-московити, жили у вічному страху!
Ви справді на це заслуговуєте

Прокинувся від вию сирен, глянув в телефон - є можливі пуски ракет з території країни-терориста. Вже і не засну якби не хотілося.
Важко передати цей стан, коли чекаєш на ракетні обстріли, бо є розуміння, що ховатися чи не ховатися, але коли попаде то шансів нема. За себе взагалі не страшно, аби ця смерть була швидкою, а не мучитися десь під завалами будинку.
Закинув донат на черговий збір Стерненка на дрони, сподіваючись, що вони принесуть проблем в оркостані.
Що ж, от і вибухи...
Слава Україні!!!

Знову неспокійна ніч під звуки вибухів і пострілів. Знову ці виродки завдали терористичного удару цими шахідами, але слава нашій ППО без жертв та ураження критичної інфраструктури. Звісно, що дуже шкода за майно людей. Рашисти звикли жити в багнюці, звикли все руйнувати, вони ж окрім ракет і засобів для вбивства придумати нічого не можуть. Нація дегенератів, тупих баранів і нікчем.

Що б там не сталося, але русня все таки кончена!!
Чекаємо на удар ракетами та віримо в ППО)

Будь добрим, допомагай всім, підтримуй і зрештою тебе пошлють нахуй....
Ну бо так...
Доброта завжди вважається слабкістю. Для людей - це показник, що можна маніпулювати, брехати, використовувати...
Ладно. Це нормально)
До речі, це ж не проблема добрих людей, а відображення внутрішнього єства тих, інших, які б вони не були зовні прекрасні, чуйні, доброзичливі. Копнути - одні гріхи та бруд.
Цікаво як живуть ці Доріани Греї?
Усвідомлюють свою натуру, приймають?
Як сплять?

Йобана русня!!

Тільки ніби щось налагоджується, тільки починаю дихати вільніше та спокійніше, тільки починаю бачити те світло в майбутньому - доля вносить свої корективи і все летить у повні тартарари.
Навіть не знаю, де так навинив, багато запитань без відповідей.
Час летить, вже ось кінець квітня, а проблеми ті ж - вони мене поглинули та в'яжуть, затягуючи в болото на дно.
Вдих, видих...
Думка, що якщо здамся, то буде гірше, дає трохи мотивації.
Але ж що ж воно за життя в суцільній боротьбі, в депресії, тривогах?
І коли настане той час, що можна сказати: "я - щасливий"?

Соціальний тиск прямо зашкалює - що бути самотнім - погано, що треба когось знайти, що діти, то найкраще, що може бути.
Заїбали!
Мені комфортно самому, я вже пробував щось створити, бігав, добивався та який в цьому сенс? Отримав я лиш біль, розчарування, убиту самооцінку та ще сивину в голові. Такі в мене асоціації з сімейним життям, відносинами, коханням.
Самотність перекриває все, ладно, ото лиш секс, але від цього ще ніхто не вмирав.
Зараз психологічно давить війна та кляті москалі, тому всі зайві кошти донатю на всі потреби ЗСУ, які тільки побачу.
Так і живу.
Все буде добре.

У 2023 році мразота, бо людьми їх важко назвати, може просто відрізати голову ще живому чоловіку голову.
Яке вже дно ви росіяни пробили?
Це нелюди.
Кацапи, орки...
Я просто поки в шоці....

Гниди ви паскудні!
Нема взагалі прощення кацапури.
Живіть в муках, тривогах у страхі, болі, відчаї.

Ніколи, ніколи не доводьте добрих людей до тієї грані...
До тієї грані, коли все дістало і коли ці мости не просто паляться, а нахуй зносяться в молекули...
От і я терпів, тримався, чекав, але вже дістало....
Я, блять, знайду людей, найму, але доб'юся цієї справедливості, попри все...
Обіцяю...

Йобана русня!!!
Сьогодні опівночі гучні залпи черг вирвали мені зі сну, першим ділом спохватився і побіг у ванну - такий собі інстинкт самозбереження.
Вже аж потім, коли зрозумів, що відбувається, то ліг і дивився, як нічне небо розриває променями прожектору та спалахом збитого безпілотника.
А потім, вперше я почув це зловіще дзижчання і знову черги від автоматів, кулеметів, ще там чогось, знову спалах в небі та дуже гучний вибух.
Цей раз все було зовсім-зовсім поруч. Але наші з ЗСУ молодці.
Така нічка, ще потім довго не міг заснути.
До всього і погода паршива.
Настрій гімно.

Звісно, що бувають моменти, коли дуже важко, коли все розвалюється, коли нестерпно самотньо....
... коли пусти на душі...

Але, розуміння, що все не буде завжди добре є. І в такі моменти треба бути сильним, а головне - не наробити дурниць, типу копирсатися в минулому чи ще гірше - шукати розраду в алкоголі чи інших, стимулюючих викиди дофаміну, засобах.

Страх як хочу сходити на презентацію Кідрука, але ціни реально кусаються, бо вибір на між заходом чи купити трохи одягу - тяжкий.

Більш-менш стабілізував свій стан, кількома прийомами:
- спорт тричі на тиждень: віджимання+присідання+прес
- дуже багато книг
- відсутність алкоголю
- прийняття самотності, як способу життя, мені не потрібні відносини, фальшиві слова, убита самооцінка. Взагалі не бачу в цьому щось хорошого.
- чіткий список цілей з детальними пошаговими кроками.
Якось поки так. Але працює, хоч і пару тижнів, але працює.

Ну, ні так ні)

Вокзал - є дивним місцем, котре притягує таку незліченну кількість людей, а в кожного свої думки, емоції, шляхи. Хтось когось, плачучи проводжає зі сльозами на очах, інші зустрічають і теж зі сльозами, але вже радості... Місце великого смутку та щастя.
Скоріш за все, правду кажуть, що саме вокзали бачили більше сліз чим лікарні.
Я теж дивлюся на це все різноманіття людей, намагаючись вгадати думки перехожих, чим вони живуть, куди біжать чи просто сидять, втупившись в екран телефону, очікуючи на свій потяг, який ось так скоро змінить їхнє життя, хоч на кілька днів...
Ось і мій потяг і я побіжу...