Alter_ego

Знову гандони ракетами фігачать!
Дуже поруч вже.
Лунають сигналки в машинах.
Мигає світло.
Влучили кудись в місті.
Терористи.
Я заварю чаю, поки є гаряча вода.
Слава Україні!

Вчора, прокинувшись ранком, зрозумів, що взагалі не хочу щось робити.
Зробив оцінку емоційного, фізичного, фінансового і ще там які є стани/сфери життя, то зрозумів - на дні, з 10 балів або 0, або 1.
Вирішив щось робити. Весь день проходив з думками, а ввечері прийшов, запалив свічку, взяв блокнот і записав певний перелік цілей з терміном у 100 днів. Звісно, що фактор війни ніхто не відміняв і що ніхто не знає чи доживу до вихідних, але жити так як я живу вже більше не можу.
Тому знову збираю всі свої сили та енергію і починаю витягувати себе з болота:
маленькими послідовними кроками

Прокинувся сьогодні від холоду. Треба одягати на ніч якусь кофту з капюшоном.
Є світло - побіг поставив чайник, включив "дуйчика". Читаю новини, дивлюся, як йде з рота пар.
Заварив вівсянку, чай...
Вже потім побачив сніг за вікном, але погода фігова: мокрий сніг з вітром - хлопцям там гірше чим мені.
На дні, бо нема цілей в житті. Звісно, що то все важко планувати, коли ракети над головою. Зараз теж їду під сирени, але до цього я вже звик.
... Треба задонатити Любці на автомобілі.
... Як світ підняв паніку, коли на Польщу впало 2 ракети. Коли в той самий день на Україну їх прилетіло 90, вбиваючи людей, руйнуючи енергосистему.
Нічого, країна бореться. Усі молодці!

Вчора перший раз чув як летять ракети одна за одною. В місто.
Чув, як працює наше ППО.
А потім виключили світло і прийшов морок.
Давно не бачив вже регулювальників на дорогах, бо світлофори теж не працювали.
Дома до всього нема зв'язку та інтернету.

Ранком все відновилося, включив новини і натрапив, як маленька дівчинка розповідає що вона робила під час повітряної тривоги: ховалася в підвалі, а потім поруч, ніби, пролунав вибух.

Хочуть залишити країну без електрики, тепла, інтернету. Гандони.
Закинув 100грн Стерненку на дрони.
Війна продовжується.
Треба бути сильним як ніколи!

264 день повномасштабного вторгнення...
хз який там день мого життя..
Але...
Проблеми всі ті же, тривоги давлять.
В першу чергу - безпорадність у цій війні, де всі: то на війні, то на щось збирають, а я лиш скидую де можу якісь вільні кошти.
Тема стосунків взагалі бідова, не виходить взагалі, як би я не старався. Все мимо, все переходить в друзі. Але я не хочу дружби.
На вихідних пив алкоголь. Взагалі живу-існую, деградую без жодного розвитку.
Важко працюю, втомлююся, сил вистачає лиш на те, щоб скупатися та поїсти.
Не знаю, що робити.
Але на дні...
І щоб піднятися - треба упасти.
Упав знову. Лежу зі своїми думками в холоді та мороці.

Помітив, що коли важко - повертаюся суди

Бо Херсон - це Україна!!!!
🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

Прийшов вчора голодний та втомлений з роботи, а там: ні світла, ні води, ні зв'язку, ні інтернета.
Відкрив паштет, зробив пару бутерів, запив водою з чайника, одягнув светра, штани, махрові носки - ліг на матрас спати.
Настрій гімно, минуле, як болото затягує, у підсвідомості лиш негатив, біль та відчай.
Якось заснув.
Прокинувся, ніхто не писав, не телефонував.
Треба приготовити їсти та йти на роботу.

Холодні та темні ранки з першими думками: "йобана русня".
"Але треба бути сильним, хлопцям там набагато важче".
Але щось сил зовсім нема.
Все так, до біса, заїбало....
Війна, холод, морок, самотність...
Ох ця самотність і непотрібність.
Слабкість та нікчемність.
Інколи хочеться заснути і вже не прокидатися....

Якщо я зараз напишу, що сиджу без світла в холодній квартирі, то це не означає, що я нию. Так, це легкий дискомфорт, я переживу.
І так кожен українець.
З кожним таким моментом, з кожною смертю, кожним запуском ракети, пострілом, ми тільки все більше зневажаємо та проклинаємо русню.
В нас десь прописаний ген, що тільки боротися, якщо ні, то допомагати або вірити в тих хто бореться. В цьому дуже єдині.
І тому непереможні.
Москалики навіть і не можуть зрозуміти цей менталітет свободи. Вони можуть виграти, лиш спалити все до тла, вбити, зруйнувати.
Але я знаю, що і потім проросте зерня українське і вломить пиздяки, бо інакше просто бути не можу.

Гандони...
Нація моральних дегенератів. Коли ракетами обстрілюють цілу країну, по цивільним людям, ТЕС, то ті русняві радіють, пишучи, що так і треба.
За що???
Скоти.
Ранок в Києві напружений, вибухи, дим, паніка...
Але...
Коли я бачу, що в метро, під обстрілами, люди співають українською, то це не передати словами.
Нас не зламати...
Ми сильні...

Будні - суцільний потік однакових дій та ритуалів.
Вихідні - квінтесенція самотності, а ілюзорне спілкування через всі ці меседжери не дає ніякої розради, не покриває дефіцит тактильного відчуття у доторках та і у звичному нормальному людському спілкуванні.
До всього: сіра, похмура погода, де сонце, як виняток, бо завжди дощі, дощі, дощі.
В болотах мобілізація, бажання відтяпати наші землі, шантаж ядерною зброєю.
От і наслідок: поганий настрій, втома, апатія.
Пробував алкоголь, не допомагає, після нього ще гірше та важче на душі.
Та і таке.
Попереду п'ять однакових днів, де лиш кава, мішки, рохли, піддони та важка фізична праця, а там буде видно.

Дуже хороші новини....
Повернулися живими))

Коли люди в Україні мітингують - бояться всі.
В рашкі: дівчину крутять, то десяток дивиться, а ще десяток знімає на телефони.
А чого очікувати?
Нація рабів. Їх ведуть на убой... Синів, чоловіків, братів, друзів кинуть на Україну гарматним м'ясом і все буде в крові, їхній крові.
Дибіли.
В нас за незалежність, а ви за що????

Весна, літо, осінь...
Які там межі можна ставити, коли суцільним періодом війна, повітряні тривоги, убивства, кров... Допомагаю як можу, але ж це такі дрібниці..
До цього завжди пригнічений, без настрою, надзвичайно вразливий до всіх подразників. Нема тої зони комфорту, де є затишок, де добре....
І знову наробив помилок, коли шукав щастя в минулому, але як завжди обпікся, та хоча на що я розраховував? Це вже вкотре?
Майбутнє чи теперішнє дуже неоднозначне:
рухає нас в одну сторону лиш втеча від самотності, але вона так глибоко сидить, що вже напевно назавжди.
Стан справ жахливий: фінанси - катастрофа, саморозвитку нема, робота - біда, але хоч така є.
Та й таке...

І понеслось: безкінечні переписки, годинні розмови про важливе та не головне, про минуле, майбутнє, мрії та бажання.
Щось зближує, щось віддаляє, але так чи інакше малими невпевненими кроками Вона вривається у моє життя.
А десь всередині мій друг - досвід тихо шепоче: нічого не вийде, це знову біль, це знову нерви, образи та вкінці-кінців самотність і нерозуміння, що я зробив не так.
Все говорить, що нічого не вийде: відстань, страх, війна, яка теж впливає та і небажання вже старатися, бігати, перейматися чи доказувати.
Я просто хочу нормальності. І все.
І ця ілюзорна надія, що може це саме Вона, що в цьому світі я комусь потрібен, дає сили будувати ці взаємини, а не тікати світ за очі.

Я написав, що приїду і Вона погодилася.
Відстань майже 500км і ми провели просто прекрасні вихідні: два дні та одну ніч, так мало, але водночас і так багато чого сталося.
З нею так комфортно, мені подобалося дивитися, як вона нервує, переймається, збуджується, як посередночі залізла в обійми, а потім, вчора ввечері написала: тепер самій спати не прикольно.
Думати-гадати не буду, марити нею теж. Живемо далі. 500км - біда.
А з нею я втратив інтерес до минулого і на трішки часу відчув, що з людьми буває добре, що можна ходити, бути разом і просто насолодитися, без жодних дурних думок.

Київ - Одеса
Нова надія

я для себе самого — суцільна проблема:
є дорога вперед
і немає назад
ні за чим не шкодую
ні про що і не мрію
дні і ночі в мені все ідуть невпопад
поміж світлом і світом
живу як умію —
є дорога вперед
і немає назад

Коли собака полізе у вогнище, опечеться, то вона більш ніколи не полізе туди, знаючи, що це боляче. Інші тварини так же зроблять, окрім єдиної істоти - людини, яка безумно буде йти туди, де буде боляче, але сподіватися на інший результат.
Я сам такий, хоч знав, хоч розумів, але знову поліз з тими самими принципами та методами, коли даруєш людині тільки підтримку та доброту, яке не діє.
Енштейн би офігел від моєї тупості.
Треба визнати, що лиш тільки я в цьому і винен, лиш один я.
Але нічого, крапки над "і" розставлено, і я можу робити наступні кроки в житті.

Така безнадія, що просто не передати словами.
Пустота. Відчай. Абсолютна самотність.
Не знаю вже за що чіплятися в житті, де брати ті сили, щоб жити чи триматися далі.
Нема сенсу, нема чого втрачати. Самотньо, що аж моторошно.
Не знаю як жити далі. Не знаю.
Проблеми в усіх аспектах, куди не глянь - одні косяки. В роботі, в людях, в країні, у фінансах і т.д.
Втомився боротися. Чесно.

Війна, робота, повітряна тривога, новини, телеграм, жах, відчай, безпорадність. Будні.
Вихідні за мінусом роботи.
Моральна втома, на грані вже я, істерю, кидаюся на людей. Соромно стає, але взагалі не знаю, що робити. Шукаю відповідей на питання про різні сенси і не знаходжу.
Інколи хочу записатися в якийсь добровільний батальйон.
Єдине розумію, що я знаходжуся не на своєму місці, що роблю щось не так, що відбуваються речі, які мені не подобаються, що живу життям, зовсім не своїм.
Покидьки зруйнували все. І руйнують, руйнують, руйнують....
=(

Один піздец....
Добре живеться раштстам, та і тут пишуть, що все добре/спокойно/нормально.

А я сивію, коли читаю ці новини чи дивлюся відео, як знущаються над нашими. Взяли і відрізали геніталії полоненому, зняли на відео, ніби це нормально.
Їбать... Ви ж не люди...звірі, та яке там...якась немічь, слизьке, брудне, противне.
Де цей Бог, що дозволяє таке робити.
Треба знищувати, треба, щоб в муках, в усіх можливих муках.

Азовців розбомбили, теж після катувань. Ох.
Бідні хлопці

Нема прощення. Жодного.
Особисто бажаю всім рашистам пекельних мук. Іншого не дано.

🚀 05:23 Зябровка (аэродром под Гомелем). Запуск ракет.
От двух до пяти запусков слышно.
🚀 05:29 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 05:31 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 05:40 Зябровка. Запуски ракет продолжаются.
🚀 06:10 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:13 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:16 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:18 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:21 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:23 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:25 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:27 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.

Всего в этой серии насчитали до 24 запусков.

Так і живемо.

Надіюся, що їм буде всім боляче: керівництву, що віддає накази, солдати, котрі нажимають кнопки, люди, що дають це все зробити.
Прокляті...
Нехай назавжди....щоб плакали, кричали, щоб помирали їхні діти, рідні...

Твари.... русские...

Напишу на цьому оркостанському...

Новий етап в житті - робота на складі у Вишневому. Робота фізична, далеко їхати, без жодних перспектив, але платять.
Знову відчуття, що на дні. Фон війни змушує реагувати на проблеми більш гостріше ще і у моральному плані - ти повинен бути сильним, незважаючи ні на що, бо тебе війна сильно не торкнула.
Люди ігнорують, а потім дивуються, чому я йду з їхнього життя. Все впирається в самотність. Хоча душа інколи летить у минуле, але ні - минуле не майбутнє, то лиш міражі. Треба бути самому, бо так краще жити, без жодних підтримок та сподівань, та і, в принципі, кому потрібен я зі своїми проблемами. З друзями теж: потрібен час, сили, спілкування.
То вже краще самому якось розбиратися зі всім.

Гроза....
Шалений грім в супроводі блискавиць іде, наближається своєю невідворотністю чогось страшного, неспинного лиха..
Але може пронесе, десь в якомусь полі затихне, щоб без наслідків, потопів, повалених дерев і так далі.
Я спостерігаю у вікні, хочу зловити гарний кадр. Не виходить.
Нічого не виходить, стан справ зараз дуже кепський, все пов'язано з фінансами: борги по комунальних платежах, заліз вже в кредитні кошти монобанку.
За борг ОВ взагалі мовчу..
І так вже економлю
Але нічого, духом не падаю, живу, надіюся на краще... Війни б не було, щоб не прилітали ракети в ТЦ, щоб не вбивали наших хлопців на передовій.
Творится повна хрінь і як діяти, що робити невідомо...