Та, що чекає

яке ж це все таки щастя чути його голос... такий рідний... такий до болю коханий голос... в такі моменти хочеться плакати і одночасно літати від щастя... я знаю, що я дочекаюся його... бо велике щастя варто почекати...

я повільно божеволію... знову проплакала всю ніч... хочеться вити... я хочу до нього... бісова армія...

мій коханий в армії... я не чула його голосу півтора тижні, а не бачила три місяці... я повільно схожу з розуму... і що найогидніше те, що мене ніхто не розуміє... адже це так просто чекати його цілий рік... рік це мало... а я скоро вити почну... від суму за ним...

подруги вмовили взяти участь в конкурсі краси... наче й нічого страшного...а я суджу і думаю, що ж я там забула? навіщо воно мені??? хоча... в глибині душі все ж надіюся на перемогу)

він щось задумав)) от цікаво що??? сказав, що ще цікавіше буде якщо при батьках.... що ж це буде???

я летаю с тобой далеко
там ведь нет и в помине людей...
я летаю с тобой высоко
только солнце над нами видней...
я летаю с тобой далеко
где не будут во век холода...
я летаю с тобой высоко
в страну вечного счастья...

Знаєте є таке відчуття, що ти нікому не потрібен? Дивне таке, начебто навколо тебе є люди які люблять тебе і піклуються про тебе, а тобі все одно погано... кепське відчуття... наче всередині тебе росте пустота...
Але я знаю, що це не на довго... скоро він зателефонує і у душі знову засвітить сонце... Дивно... Самій від себе дивно...
Вперше в житті я готова віддатися комусь повністю... І я кажу не про тіло - я про душу

За вікном холодно, моросить дощ... На душі кепсько....Це ж потрібно було так по дурному захворіти.... Хочеться додому, але попереду ще не закінчена сесія.... Повернуся - відсипатимусь тиждень!

знову зник... знову чекаю... кохаю його... повернеться - приб'ю)))

дивний день... дивний вік... дивні люди... дивна я для цього сторіччя... дивний він... дивні наші почуття... дивні мої вчинки... дивне кохання... дивне все... ми ненормальні... він псих, я психопатка... мабуть, коли ми зустрінемося в живу все піде обертом...

Він - бабник!!! А я - дура!!!

Доброго ранку))) Новий день, нові можливості... А я прокинулася з думкою про нього... Чому все так складно? Невже дійсно так важко просто застрітися з людиною??? 30 кілометрів - це не так багато, але вони розділили нас... Та я вірю, що це не надовго))) Бо коли він каже, що кохає мене і називає "рідна моя" по шкірі біжать мурашки, а серце вірить, що все це не даремно... всі випробування, сварки... ми все поборемо! Я в це вірю!!!

Кохаю його))) якби він тільки подзвонив... дивно, а ще місяць тому я думала, що не буду його згадувати... але... життя не передбачуване... і тепер... він самий дорогий для мене...самий коханий)))