Скрипка Майстра

Книжковий голод.
Коли вартісну літературу - не знайти.
Дійсно - не знайти. Важко щось таке, що читаєш і затягуєшся в сторінки. Якось як взула і забула.
Лишається преса. Стара добра преса.
Якої ціла скриня.
І яку може б і викинути, але якось шкода)

Кашель, біль, дискомфорт.
А мислити - вже можу.
От лише говорити не дуже.
І хоч би хто з друзів поцікавився, як я... А знають же.
Деяких не чула вже понад місяць.
Деякі дають знати, лише коли їм щось треба.
Деякі телефонують, а в той момент говорю сама. І дзвонять, дзвонять, дзвонять - поки не попрошу вибачення, не передзвоню сама, а мета розмови - знову вирішити їх проблеми. Прям дуже нагальні. Які вирішує гугл.
Ви ж не любите підробок? Чи купуєте дешеві речі, знаючи - що то самопал?
Більше не хочу штучник (в сенсі несправжніх) друзів.
Мовчати.
Мовчати...
Не вір. Не бійся. Не проси.
Не жалею. Не грущу. Не плачу.

День не явилась - а там вже рейвах. А там ,виявляється, на одному з підприємств новий керівник - а не знаю ще його.
А генерал дає пресуху.
А спектакль буде в іншому приміщенні.
Ну де логіка, справедливість і здоровий глузд?(
От як тут хворіти? Мабуть, на сім фоні і тепер температурить.
А ще ти не даєш знати про себе. Все скільки часу. А там обстріли, а там вогонь.І мозок розуміє - що ти в безпеці, бо ти ... А все ж - емоційність.
Хочу хересу.
І туди, в першу зустріч.
В той спокій, впевненість, розуміння, тепло, в ті відчуття. В той шепіт. Шелест. В те світло. В ту темряву. Туди...

Коли прокидаєшся - порою згадуються сни.
а порою ні.
а вчора перебирала записи - і знайшла спогади про сон.
дааавній, де була дама з бірюзовим волоссям.і з тобою.
ти нічого не писав, хоча то був дивний сон.
перші кроки ступати важко.
хворіти - теж.
але то треба сприймати як належить.
коли знаєш - зокрема - куди йти... і навіщо.
Дивний біль - трошки вище правої скроні.

Там знову хтось загинув. Здригаюсь, витягую якусь інфу, хвилююсь, не знаючи - де ти.
Не маючи уявлення, по який бік країни.
Нагадую - собі ж - хто ти і звідки. І чому там. І чому - так.
Стає спокійніше...
Мабуть, від оцих перехоплень подиху і втратилось зараз вміння нормально дихати, втратився голос, а ще раніше - втратився сон, бо неспокійний.
Завершення березня.
Все буде добре.

Листаю нашу стару переписку - як колись би перебирали баришні кісейні свої листи.
Еволюція стосунків.
Перші несміливі кроки.
Перші дотики - до душі.
Перші вибачення.
Перші сльози.
Перша недосконалість.
Перший біль.
Перший зламаний лід і взяті висоти.
Разом.
Переступити через багато чого - бо так хочеш ти, бо так треба, бо так вже є.
Перші закони.
Перше тепло.
Перші імена.
Розуміння - сприймаєш, якою є. Робиш кращою. Випрощуєш спину ,випрошуєш, витягуєш жіночність, нагадуєш - хто, що, навіщо.
... Вдячність.
Бездонна вдячність - за зміни, за цей апгрейд.
Може, коли б не трапився - все було би не так, а був би Іловайськ, смерть, і - нігредо...
Ти є.
І я.
А отже - м/Ми.

задихаюсь...
як давно не було. ловлю повітря - спрагло, і знову - затиски.
тобі легше - я задихаюсь.
може - від ночі? від ночі - коли кричалось десь там, всередині?
чи від снів, коли продиралась до тебе, крізь охорону, сходинки, крізь обман, дощ, море хламу...

ідеальний сценарій розпису - який був анонсованим.
чуже місто, незнайоме, де вперше і востаннє.
два фальшивих паспорти, проплачена реєстрація - без чекання.
два фальшивих імені, котрими будемо інколи називати один одного.
свідоцтво про шлюб.
замість обручок - те, що і так носимо.
і потім - десь в тихому місці, спалити документи, а попіл в річку, щоб ніхто не зміг нічого зробити, щоб назавжди, щоб лише для двох, для себе.

Кричати, молити, вимагати, клянчити, благати, стогнати, валятись в ногах... Чого ти хочеш? Як ще нагадувати про те, що не чужі ніби, що болить не лише тобі, що живий не лише ти, що обіцяв берегти, захищати.
Це як у коннекті - дюплекс і сімплекс.Односторонній, двосторонній.
Без фідбеку.
Без реакції.
Зникнути?
Замовкнути?
Розтанути?
Ревіти?
Останнє поки виходить найкраще...
Це як покінчити життя самогубством - комусь назло.

Почала читати нову книгу Капранових, втягує. Тим більше - з автографом.
Кольорів менше.
Кава відпала - сама так вирішила, втома... Вдома. Два дні - вдома.
Хочу напитись. Кимось. З кимось. Від когось. Тому що всихаю.
Або - добити. Себе. Кимось.
Щоб атрофувались емоції і перетворитись на ідеальне робоче створіння, що не хворіє, не втомлюється, не розмірковує, не страждає, а виконує.
Впасти.
В високу-високу траву, дивитись на зорі, відчувати вібрації Всесвіту.
Забути.
Нащо вводити в оману, змушувати переживати, пройматись?
Нащо летіти туди - думками, де тебе не чекають... Адже згадаєш його слова...
... і купити електронну цигарку.
п.с. Наснився розпис моїх мрій. Розпис. Не шлюб) Статус. БУДЕ!

Эти реки никуда не текут.
Не люблю, коли плани руйнуються.
Коли доклав чимало зусиль, аби всі потрібні не тобі файли стали на місце, а отримуєш - відставити.
Коли ти зробив усе залежне від тебе, витиснувся, прогнувся - і одним порухом то розпресовано. А крайнім призначають тебе ж.
Коли той, за ким ридаєш, через кого так хвилюєшся - перестає показувати всім своїм єством, що ти йому потрібна.
Коли приходиш - а він вже засинає, йдеш до себе... А він - не спить. Він просто відправив тебе.
Коли крики в тишу лишаються без відповіді, виплески емоцій - без взаємності, енергетичні пориви - без рефлексії.
Ти - сам.
Ти - сам у світовій війні добра і зла.
Але...
Эти реки никуда не текут.

Сьогодні випала нагода дати людям позитиву.
Зовсім трішки і в матеріальному еквіваленті. Але - сталось. Добре чи погано? По суті - відбулось.
А ще на роботі чекатимуть чарівні проліски, які можна буде висадити. Їх принесла людина, що сподівалась на диво. Диво трапилось. От лише в райдузі було замало кольорів, сніг розтав не весь. І дуже соромно за надії, що не були оправдані повністю.
Одна це не той випадок, коли ліпше ніяк - аніж якось...
Не впевнена стовідсотково, чи все відбувається так, як належить. Чи всі файли на місцях.
І лише статистика з зони АТО - шкрябає по живому. Бо є кого чекати звідтам...

Вчора зустріла свої перше кохання.
Випадково.
На заході, котрий сама організувала. А він прийшов ... з сином.
Учасник АТО. Спортсмен. Змужнів. Кремезний такий. Полисілий. І не скажеш, що ровесники.
Втома. Втома в очах. Відчуття - на руках кров. Він бачив смерть в обличчя. І знає як вона підходить, як затягує до себе. А може - і був поранений. Все можливо.
І на як довго повернувся - може туди й назад? Може - знову за пару днів в АТО, боротись - за світле завтра сина? За країну? За дружину? За щастя?
Не знаю, чи впізнав. Стандартний кивок головою на знак вітання. І - все.
Чекала.
Здається ,і він теж.
Чекав. Чогось.
А може варто було би признатись, підійти?
І ... все.

А пишу тобі банальне. Чи собі? Йому, їй, їм... Може - точно поїсти?
Гра долі у слова. Гра слів доленосна. Варіанти є? Як завжди. Треба лише почути чиєсь - зажди! Або не почути. Як карта ляже. І на кого) А раптом вона - географічна?
Якось таке, як в 2002 році, коли писалось про космос.
А потім все полетіло кудись.
Чи й зараз?
Цього разу було комфортно уві сні. Просто комфортно. І прокидатись не хотілось. Але - легко відірвалось.
.. на іншому кінці країни - презентація. На яку точно не покликав би.
Варто не забути купити журнал "Країна". І трошки помоніторити пресу - на предмет, що про тебе напишуть.

Чому не зможеш сказати, що більше не потрібна? Чому тримаєш?
Статусність? Мабуть. Самоствердження. Нагадування - ще чогось вартий, вона моя, як би там не було.
Витирати ноги - перед входом в храм. Але чому з собою туди не візьмеш?
А страшно... Страшно то усвідомити, бо вже не перший раз таке стріляє в думки. А потім називаєш нашим іменем, і знову прощаю все, і згадую - ще є, ще двоє.
"Я - відпущу, але ти? Чи підеш?"
Червень. Ще все починалось.
А потім - закрутилось.
Ревнуєш до роботи? До ситуації? Приділяю мало часу.
Допоможи.
Вціліти. Не згоріти. Не померти. Не втратити себе. Стати кращою. Вибери з переліку - хоч щось.
Будь...

Мовчи.
Твій телефон слухається, твоя пошта читається, вони всі знають, хто ти і що ти.
Невже болить?
Невже страшно?
Невже хочеш ще?
Невже перебореш?
Приниження? Чи не так щоб?
Не знаю, чи гидко. А може - навпаки - цікаво.
Зрештою - чи знають, чия Скрипка. І що таки чиясь)
А тому, хто мав би захитистити - певно все одно. А тому, хто зараз захищає країну, про то поки не варто знати.
Хоча він певно би знав раніше.
Або перевірив, чи так є.
Що з ним?
Хоча вже минув майже місяць відтоді, як там.
І якось не дуже страшно.
Аби лише не снилось.
Аби лише сни не кричали, не рвали, не мордували.
Він далеко.
І всі ми - далеко.
Бо душі - занімівають.
Бо чужі.
Втратили тепло...

Сняться сни про те, що покидають, що не долітаю разом з усіма, що виходжу з літака, що повертаюсь в минуле, що гублюсь, що є зайвою.
Сняться сни, що кричать.
Сняться сни, де ніхто не допоможе.
Але - де літаю. Знову літаю.
І звуки, запахи... А вам сняться звуки ,смаки, запахи?
А ви знаєте, як це задихатись від безсилля?
І знати - десь ще хтось задихається.
І йому теж зле.
І ти йому не допоможеш.
Ну от, знову бажання рятувати когось?
А хто порятує мене?!
Хто допоможе зроби крок назустріч?
Хто витягне з виру і дасть сили жити і працювати, а не жити в позаробочий час?
.. Мабуть той, хто зараз далеко. А раніше - був за океаном. Це не кохання. Так, дотик до душі...

Чому ти так рівно дихаєш до мого болю, коли завжди переживаю твій?
Коли падаю - ти не протягаєш руки.
Коли збиваюсь з маршруту - не виводиш на вірну стежку.
Коли гасну - не засвітиш, не запалиш...
Або - іди відпочинь, мабуть іди спати, я теж втомлений.
Та що ж ти,йди амийся і заспокойся - твоя звична реакція, як доводиш до сліз. А раптом то тобі подобається?..
Адже розумієш - і так важко
Адже знаєш - і так болить.
Адже йду до тебе лікувати душу і шукати - разом - н/Нас.
Натомість - знаходжу стіну.
Здається, боляче...
А розумію ж - не скажу нічого, а завтра знову прийду, знову припаду до твоїх рук, знову чекатиму дива. А дива - не буде.

Або ПМС, або виснаження, або депресія.
Незрозуміло щось по голові ходить, і спати не хочеться, і говориться лише про роботу, і думається про неї ж.
А ще чекаєш дзвінка від когось з друзів.
Хоч від когось...
І запрошення на каву-чай-піццу, чи й прогулятись кудись.
Чи помовчати.
І бити по губам, коли про роботу говорю.
І забирати з роботи, і не давати спуску, і змушувати жити.
Мені дуже пусто.
Дуже.
Невже не заслужила на реабілітацію?..

Сьогодні субота, а отже можна спати подовше.
А уві сні дивитись дивні речі, в більшості пророчі, попереджувальні.
Мене залишать. Візьмуть те, що треба - і залишать.
Ті, кому довіряю, перед ким розкриваюсь, кого не боюсь.
І ті, хто не простягав руку допомоги. Хто випивав соки життєві.
Ні, не боляче.
Це підсвідомість вже явно, без натяків попереджає.
... А ще в суботу дозволено багато чого...
І цим треба скористатись)
А може пощастить - і почую голос твій.
Якзо пощастить...

Стало відомо про її смерть.
Вже точно.
З датою.
Поки без деталей, але то і зайве. Поки зайве.
Відпустити.
Пробачити.
Сил ...

Прокидаєшся з відчуттям невиспанності. І сни - знову дивні. Ходити містом майже без одягу - чорний плащ під військовий, панчохи, бєрци, купувати так сир з пліснявою, відчуття вагітності. Заміжжя. Дзвінки від Бойка. І сам Бойко. І він пише - що зараз же збираєшся і їдеш на Торбакрай. І відчувалось - але не стається. А все ж туди хочеться...
Давайте не гратись людьми. Як би там не було.
Вчора дуже швидко втекла, коли ти подзвонив.
І майже ніхто не спитав, що таке... Ми співіснуємо в одному приміщенні. І поки не як павуки в банці. Але чи дійде до цього?.. Страшно.

Ти - там.
Ти сказав мені це в телефон. Нарешті. Дочекалась.
Живий.
І голос втомлений.
І серце виривається з грудей.
Є.
Живий.

... я знаю, що ти повернешся живим, бо не може бути інакше.
це не твоя війна, це не твій Донбас, не наш, не те, не в той час, не тоді, не для того.
я не віддам тебе смерті.
не зараз
не дозволю
не зможу, не наважусь, не відпущу.
і так - надто довго боролась зі звісткою - поїдеш.
небо почує, зглянеться, закриє - у нас окремий договір, особливий
лиш не втратити віру, лише ждати
і не гризти даремо нерви
бо тебе може бути варта лише повноцінна і сильна. і лише так.
вибач.
сам бачиш - воно виривається.
і стає легше ,і вже не так болить.
і ти вже не так далеко...
повернешся... дочекаюсь...
це не наша війна. але - ми про то не знаємо.

Дивне таке свято - хтось кричить на весь голос, що то комуняцьке, а потім тихенько вітає найближчих, дарує квіти.
Дивна країна - що затоплює подвійними стандартами.
Дивні і ми, бо дозволяємо комусь робити нашу країну - а разом і нас - такими.
Коли на фронті проти агресора за державність йде комуніст, що прикривається стягом незалежної України. Ти... Ну чому я так хочу тебе забрати звідтам????
Весна.
Міжсезоння.
Біль.
І особливі очі. Очі зраненого звіра. Очі вірного пса, котрому віддаєш на обід власну душу. Очі, котрі можна цілувати тисячі тисяч разів до смерті ... і довше.
Очі... Ви являєтесь. Ці тонкі пальці. Ця посмішка. Спалах.
А душу вже зжер пес.

За несплату податку на війну нам вимкнули сонце і дали дощ.
А може так природа хоче докричатись - і нагадати, що без миру ми таки загнемось?
Вже ладна пришивати несусвітні ідеології, аби то все закінчилось, аби то все вернулось. Але тобі і так треба там одбути 45 діб і отримати статус. Бо без нього ти - не ти. Ну що за впертість?!
Ну як з цим всім можна бути?..
Не забувати про важливе. Поки зосереджуватись на рядовому - другорядному (в військових колізіях то звучить так ... нетривіально) - суттєве втече.
Це коли хочеш сказати мамі, що ти її дуже-дуже любиш - і плачеш. І не можеш підібрати слів. І мама - поряд. І мама є. І це щастя. і це - щастя. І це істинно суттєве.