Скрипка Майстра

Сьогодні, в День Матері, виступала на сцені, даруючи чужим матерям квіти, подяки.
Матерям тих, хто дождався синів з зони АТО.
Почалось совдепсько. Перетекло в імітацію 9 травня. Потім - в Восьме березня.
Особливий момент, коли плакала... Коли був вірш про маму, яка поїхала на заробітки.
І згадала, як колись говорила з мамою, як сказала їй, що не хочу, аби вона їхала кудись.
Мама лишилась.
Було важко? Може.
Може - не було компа, мобільного, шмоток.
Але в мене Є МАМА.
Це важливіше.
... плачу...

Мабуть, єдиний спосіб зняти емоційну напругу - це писати сюди.
Хтось особливий інтуїтивно відчуває, коли мені зле - і відсилає спати. Без зайвих слів і розпоряджень. Від цього - боляче.
Робота якось не клеїться, проаналізувала менше половини звернень - і глюканув ексель...
От шо дєлать з цим щастієм?((
Голову пронизають дикі болі. Не хочу шукати їх природу.
Мабуть, це запущено механізм самознищення.
Спати?
Не дуже і вихід.
Може, фільм якийсь глянути?
Чи знову зайти в звернення - і добити все ж таки до завершення?
Не знаю... Сил нема.
Найгірше - нема їх моральних.

Найважче - вирішувати свої власні проблеми.
Наступити на горло, знайти час, підлікуватись, заспокоїтись. Тільки так реально заспокоїтись, а не вдих-видих-згасити.
Знайти ключ. Не знаю, як відкрити ці двері. Як загасити вогонь. Воно випалює. Воно вигризає.
Це як вчасно незроблений аборт - ти народиш, але монстра. А поки вагітна - помреш.
Вертайся. Можливо, саме тому, хто зараз стоїть на границі між життям і смертю, між країною і самопроголошеними, вдасться врятувати. Якщо то дійсно йому треба. У чому, на жаль, сумніваюсь.
Так само - той, заради кого завжди спішу додому. Якщо його - най покаже.
Але, в реалі, треба самій лікувати свої рани. І вирізати пухлини. І рвати зуби совісті...

Мене розриває на частини придушений гнів. Так сказав лікар.
А що робити? Як дати вихід?
Як викричатись на злочинну владу? На самозакохане оточення? На цинічне суспільство? На неадекватних осіб, котрим так подобається виїдати нерви? На тих, хто не готовий простягнути руку підтримки і відмовились побачити біль?
Чого ждати, а? Не можеш. не маєш можливості - іди. Не тягнеш - не тримають, не силують. Не маєш сил - шукай, де тобі буде легше.
Мене випили. І чекають, коли викинусь. Сама. Як риба на берег. Як дельфін, що у брєдовій пісні, котру чула в маршрутці, не встиг і потрапив у штром, котрий і відібрав життєдайний океан.
Вже втікала з двох попередніх робіт. Звідси - хай виносять.

Працювати допізна - зась.
І ночами щось робити - звіти, списки... Все. Сьогодні на мене напали при виході з роботи. Як мінімум страшно.
Нарада під нехорошим фльором.
Завдання, що робиш замість когось... А потім ти сам ніц не зробив.
Не по собі. І візит металістичного якось мимо.
Здається, щось зрушилось.
Не знаю, що буде...

Настане той день, коли не доведеться стрімголов летіти кудись, вирішувати чиїсь проблеми. Коли перестануть погрожувати, лякати. Коли можна буде не прокидатись посеред ночі з перехопленим подихом.
Настане той день, коли не штрикатиме болем у голову. Коли не вибухатимуть у скронях нові галактики. Коли сонце не виїдатиме очей - і доведеться ховати їх за темне шкло.
Настане той день, коли душа знайде спокій. Коли хтось торкнеться серця. Коли не тривожитимуть старі спогади - порою обпалені сумнівами, погризені совістю, вихолощені часом.
Настане день, коли все стане на свої місця. І за вікном - можливо - буде Львів.Чи й Харків.
Питання (цитую БГ):Будем ли мы теми, кто мы есть, когда пройдет боль?

Зроби лиш крок.
І може статись все, що завгодно. Можна потрапити в непередбачувану ситуацію, зіпсувати абсольтно усе, що будувалось стільки часу!
А можна - повернути на новий етап. Тим більше - коли наступив на горло власним амбіціям, гордині, коли пожертвував чимось ілюзорним, навіяним.
Можна - зустріти мрію. Не шукати - а воно станеться направду, спонтанно. Бо коли від тіні втікати - вона наздоганятиме, а коли гнатимешся - рватиметься вперед. Так сам з мріями, друзями, коханням.
Зроби лиш крок. Не думаючи.
Будь що буде...
Вір собі. В себе. І - в те, що все буде добре.

Твій раптовий дзвінок - як ррзбите шкло. Ти живий. Ти є. Ти скоро повернешся. Твій голос розірвав тишу і струсанув за плечі.
Ти є. І згадався той вечір. А ти - згадаєш його?
Ти є. Ти летиш вулицями нашого міста. Вірніше - твого. Моє - на певен час, коли прилітаю.
Ти є. А чого треба ще? Надію - дочекатись. Надію - ми ще будемо щасливі. Надію - ще потрібна.
Ти є... І не так важливо, що буде.
Ти є.
Ти будеш.

За дверима залишити усе. І піти - в життя. І бути в роботі лише в стінах офісу. А не отримувати в неділю дзвінки від невідомо кого.
Видирати з голови, перешивати.
Аби замовкли всі ті, хто за енну суму коштів випивають кров.
Залишся поряд.
Надовго. Назавжди.Ти...
Саме ти побачив те, що не вловити очима. Просканував - до душі, до найтонших пластів. І - саме через це затримав. Зловив.
Зустрічі мають проходити ввечері.
Аби не відволікатись на картинки. Аби дивитись - вглиб. І спішити лише в сон. А коли поряд хтось важливий, кому треба сон?
Не згасай. Хочеш - випивай мої соки життя. Лише будь поряд. До безкінечності. З тобою - у вічність. І на дно. Там тихо. І місця - якраз для нас двох.

Що буде далі?
Куди йти - вперед? Чи - піти взагалі кудись? Аби було куди...
Забери до себе. Коли повернешся з АТО. Не знаю, куди. Не знаю, що робити там. Не знаю. Просто - забери.
Кажуть, треба вирости. А раптом - виросла? А раптом - мушу йти - до тебе?
Не візьмеш.
Що тут і думати...
Ти мовчиш. Вже скільки часу. І опадають крила віри. І не знаю, чого чекати.
Йти далі. Як на ешафот. Випалювати себе. Вкидати в тартар життя - вливати по днях, до годинах. А натомість? Система.
Віддачі? Нема. Є лише якась там ілюзія підтримки. Варіація на тему дружби. Симулятор стосунків між людьми, тепла, взаєморозуміння. Коли все починається і завершується спільною роботою. Марафон щурів. Не спинитись.Згризуть

Засинати в сльозах - через страх втрати когось дуже важливого. Через біль, що гризе зсередини. Через тривогу. Через те, що не можу контролювати. Що тягне до нього.
Відчувати - все може закінчитись. Але - зустріч має відбутись. Мусить. Однозначно. Інакше - неможливо. А що ж в реалі думає він? Як то буде?
Чи будуть - сльози на вокзалі? І коліна в пилюці? І його руки?
Пустота...
Болить.
В голові - голос.

Хочеш бути щасливим? Так будь! Для цього треба лише твоє власне бажання. просто візьми - і дозволь. Наважся. Зроби крок вперед. Доторкнись. Вийди на новий рівень.
Коли бачиш, як одноногий мужчина їде на велосипеді - стає соромно. Бо він - зміг. А ти - ні.
В обмежених фізично більше сили. Бо вони долають щось. Щоденно. І мабуть теж втомлюються. Так само, як лосось щороку нереститься у стрімких потоках, і не всі виживають, але ... Але він пливе. Знесилений. Та - мусить зробити своє. Бо як інакше?
Ми занадто швидко здаємось.
Опускаємо руки.
Любиш? Скажи.
Хочеш? Скажи?
Треба щось? Скажи.
Не чекай. Не зволікай. Не бійся.
Завтра може не настати.
Завтра може буде пізно.
Завтра може бути щастя)

Ще одна великодня ніч, котру не провела коло храму.
Соромно.
Дуже.
Снився хаос. І одкровення. І цикл книг - семитомник. Антиутопія, котру можна було би написати. І варто. Бо там стільки всього налито-наплутано-наскладано...
Світла всім нам.
Всім -добра і миру.
І нехай вже закінчаться бойові дії, запанує любов, відродять країну.

Передвеликодня суєта.
Сирник підгорів.
Пасочки красиві.
Писанки прекрасні.
В хаті порядок.
Цукерок багато)
Ливарник нахімічив по випившому з землею, а розбиратись буду я... Доведеться йому подзвонити якось. І написати вітання всім з Великоднем. І ще багато чого зробити. І заспокоїтись.
Ще не вирішила - чи піду до храму. Нога. Права. Литка. І дуже болить поперек. Гормональне...
На жаль.
А ще зовсім забула про Мольфара) Внєзапно)
І ще - перестала переживати за ряд речей. Мабуть, так і треба.
Кажуть - коли не дуже вдадуться писанки - то дівчка заміж вийде) А в мене щоразу красиві. Аж дивно якось) А мо - там інший сенс - розосередженість? ))
Життя триває.
Благодатний вогонь зійшов.

Переддень Великодня. Незабаром мені стукне вже .. страшно подумати, скільки. Досі - сама собі. Ніби - чиясь.
Вірші таки пророчі...
Після неї.
Отой, про спирт.
Треба було таки переписати фініш. А так - маємо, що вже є.
Буде сили - скрою нову історію, нове завтра.
Треба лише наважитись і сказати - сили є. І стати сильнішою - істинно!

Дуже не люблю сама ходити за одягом.
З подругами не увінчується успіхом. Досі згадую вибір між чорною і рожевою кофтинкою. Чорна була готична, а рожева - в чорні пломінці, цікавими рукавами. Порадили колір.
Можу купувати сама книги, побутову хімію, косметику, парфуми, щось серйозне. Але одяг чи взуття - з кимось. А, ну і ще білизну - сама.
А взагалі - ми багато значення даємо одягу)
Писанки дужедужедуже радують. Лариса надіслала фото своїх. Подякувала за те, що навернула її до того мистецтва.
Рибалкін пише. Казав - приїзди в гості. Якось таки би приїхала...
Майстер... Де ж ти?

Нас більше втягує пустота, яку треба заповнити. Тому з радістю кидаємось у щось нове, забивши про те, що дійсно наше.
І розриваємось між від і до, між двома музами, кожна з котрих - дарує щось своє.
Хтось дає тепло, а хтось - отримує шанс це тепло взяти.
Ми звикли нехтувати тим, що і так - наше. А чи не ліпше триматись свого? Чи не ліпше берегти тих, хто дійсно важливий?
Натомість - звикли витирати ноги об людей, для котрих замінили світ. Адже це так природньо!
... мені не вистачає тепла...

Коли опускаються крила - може, хтось до них пришнуровує монузку?
Чи ланцюги?
Пришиває кайданами?
Ми разом йшли до перемоги. А таке враження - що після фінішу не знати, нащо треба. Прийшли, вибороли, стали, отримали. Добре. Далі?
Важкість горя ділити - так. А радість - власна.
Най так буде.
То не мої лаври.
Бережи себе...

До психолога би, стороннього та за гонорар, бо звичні вже не тягнуть то, що зі мною. Але чи сприйме нормальний психолог те, що Скрипка, те, що чекаю когось із Щастя, те, що відбувається у хаотичній голові? Те, що десь в минулому пробігав Мольфар? Те, що роблю дурниці?
Чи просто рубане - і поставить якусь дурничку? Напророчить щось неясне?
Копати та копатись в собі - різне.
Ще вириє, звідки взялась Скрипка, а того взагалі вже не чіпати би...
Сині клавіші кольору очей, і очі - кольору їх же. Ті, що не виростуть далі, що тримають дистанс, що прийдуть - за століття, за мить, за місяць, за добу - і ніхто на то не вплине, і жодні фібри не здригаються. Або навпаки - здригаються. І тому - мовчать.

Вчора виступала ... в храмі. В церкві. Розказувала діткам про писанку. Потім малювали. Розбирались з писачками. Всі руки - в фарбі. Стояла на колінах, балячись з фарбою. Мішали кольори, то писанки були бузковими, рожевуватими, фісташковими, вишневими, бірюзовими... Діткам було цікаво - а це важливо!
Таня теж була задоволена.
І я)
А ще попрощалась з Самбукою, який заявився випадково. І знову - буде випадково. І тепло представив мене своїй мамі - як друга) І його Лариса теж до мене тепло ставиться. От тільки друзі його не сприйняли... Думаю, він сам то відчув.
Але обнімав за плечі, тримав за руку. З ним тепло.
Самбууука!!! Доброї тобі дороги.

Була в церкві.
Ходила з мамою на дзвіницю.
Там страшно, але дуже захоплююче!
Старі тріскучі сходи...
Висота. І з віконця - розливаються білим молоком квітнучі сади, спадаючий туман стелиться легким мусліном, буяє зелень.
Природа кричить до людей про свою красу, а ті не дивляться на неї...

Маніфести маразмів.
Люди ,невже у вас нема дзеркал, невже не можете уявити, як то все виглядає зі сторони?
Чому порою не бачите далі власного простору?
Чому схильні лише звинувачувати, не аналізуючи?
Не думати - просто. А може і шкідливо.
Хтозна...
Як таке витримувати?..

Вислуховувати скарги. Весь день - скарги. Скарги. Скарги. Скарги.
Претензії.Зауваження. Прохання. Крики. Скепсис.
Це виїдає.
Це не лишає сил.
І надихатись - працюєш для людей - не дуже помічно.
Бо як запалитись, коли нема сил взяти кресало?
Сподіваюсь, сьогодні у нього будуть сили поговорити зі мною.
А у мене - знайдеться що сказати йому латиницею.
Тримає.
Гріє.
Ну і Щастя. І хтось - щасливий в Щасті.

А потім мине якись час - і знову почую. А може і відчую. Та не зараз ,не сьогодні.
Поки - робота, діяльність, бурхливість, спроби зробити це місто кращим, цих людей - щасливішими, вислухати, почути, відчути, знайти.
І дітки, котрі малюють писанки - це так мило... Так солодко. Так правильно...
Харків. Хочеться туди. І згаснути - там. Назавжди. Віддати жертву чомусь незвичайному. Але - щирому.
Бо який сенс чекати того, хто не повернеться? Хто повернеться - але не до тебе?
Навіщо так було випалювати паяльником на серці ініціали, примусово? Щоб потім дивитись, як то затягнеться?
Злий.
Цинічний.
А чекалось - дива.
Завжди вірилось - в диво.
А є - що вже є...
Життя триває.
Приймається...

Наснилось, що він в полоні.
Там, в Щасті.
А може - навпаки - в полоні Щастя?
І був тоді не випивший, а іронічний?
Не накручуй.
Врятують. Ув випадку чого - таких рятують.
Він комусь потрібен, а чи ти йому - треба? А?