Скрипка Майстра

І далі триває тиша. В пошуках затишку. На шляху до осіннього сну - коли вже не буде природнього магнетизму, коли вже не буде отих вібрацій, а в ліс нема чого ходити.
Люди бувають випадкові, але кожен щось несе своє. Наступаємо на граблі - коли не дано чиїхось слідів. Чи не тому покинуто оті граблі - щоби в сліди не трапити?
І хай зникне в споминах вуличка Рівного та Володимира, затінок мурів древніх. Хоча от того, хто в мури завів - вернути би. Хай би був. Це було би мило. Чи... ?
Чи треба то?
Впевненість теж затемпературила.
Як і завтра.
Небо повисло над головою, ледь не торкаючись верхівок дерев.
Сенсорна депривація - без ароматів, можливості говорити, частково чути, повноцінно дихати.

Тиждень тиші. Чіпають мінімально. А ще день народження у одного з кращих сучасників, котрий сам пішов до війська, перетерпів пекло війни, осуд і суд, знущання і голод. І лишився живим, цілим, справжнім. Не хочу знати, що з ним було до - суттєво, хто тепер.
Сни невиразні.
І ... тиша. Далека і ближча. Німа тиша. Дзвінка і холодна.
Шукати вихід, двері - безглуздо. А сенс шукати те, чого просто НЕМА?
Самообман, ілюзії - це все.
Пора загортатись у сублімацію, аби не вигоріти заживо, аби не згризти все, що ще є.
Лиш би не впасти в ще одну пастку.
Пора втікати.
... І думки - як сторінки гортаються, де картинки - з посмішкою отого, кого кликала у сни. І хто ще туди не зазирнув.
Чекати варто?..

Тиждень тиші. Кажуть - не будуть чіпати. А телефон таки вимкну. Толку з мене зараз (
Дощить. Осінньо. Листопадово. Кольорів би...
Вайда помер. Культовий. А хтось згадає тільки "Катинь" чи щось не зовсім його.
У мисці вітаміни, пию олію різну.
8 книга про ГП. Звично несподівана, але спойлерити не буду. Неоднозначна.
Тиша.
Снилось... Щось таке снилось. Згадати би... а бувають сни, з котрих не хочеться вириватись! Як отой - про курси, де вчителі - лише мілітарі. Ех...
Тиша.
Неробочий настрій, але треба буде трошки побавитись з незробленим.Потім.
А хочеться покликати у сни отого милого з військовим минулим. Попереду у нього все буде добре, він світлий. Як же хочеться торкнутись його руки...

Криє температурою, безсонням, а на ранок - не піднятись, не струсити сни, не розкидати їх.
Падолист закрутив все навкого, перепад температури - і дерева вже не такі барвисті, і гілля проступає, як кості з тіла, що трухлявіє.
І без дощу.
А небо сіре, низько зависло, мовчить.
Іскри зеленого листя висвічують, та мине півроку - і засяє знову смарагдово за вікном. А поки - спати.
А в снах загляне диво. Крізь шарудіння.
У відчай - приправлений температурою.
А там - хто буде першим.
Можливо пощастить комусь із статусом УБД. З такими добрими і гарними очима. Гарними і добрими...
Відійти.відіспатись, відключитись, і телефон - теж.
І вибори відпали.
Дайте тиждень тиші.
Цілковитої і чистої.

якого дива йти в офіс в суботу, ще й з температурою.
і чарівне слово - атошники...
а під дверима - записка з іменем батька полеглого атовця, і номером його телефону.
все не просто так.
життя закручує.
вчора було озеро, багато людей, ти на кадрах в сайтах, ти посміхаєшся... тю, і я там є! і я посміхаюсь)
спокою ,спокою. спокою.
попри збурені нерви крізь телефон, хто розламав тишу, хто вибив з колії, хто перевернув... та навіть не описати.
коли слухаєш, чуєш - але чогось не вистачає.
п.с. а ще дивне рукостискання, коли ... ні, повертається. і говорить, говорить, говорить, і відчуваю, не хоче йти, а в тебе та клята температура, і штормить. Нічого. Наступного разу покличу на каву! Не злякаюсь!

Потрапити туди, де розподіляють ролі.
Або вивчитися на режисера.
Ні для
кого не таємниця,
що Гамлет випиває
(вчора зі сцени впав),
що Офелія
вагітна (з останнього ряду видно),
що Джульєтта – наркоманка,
а Ромео
взагалі тільки хлопці подобаються
(про це навіть в афіші зазначено)…
А
ми однаково захоплюємося.
Що ж дивного в тому,
що, коли у залі
б’ють
людину по щоках,
на сцені
ляпаси
сприймають за аплодисменти.
Життя – це
така гра,
де кожен сам вирішує:
бути чи не бути йому Шекспіром.
Василь Слапчук

Не спіши, хай вона зачекає. А життя чекати не буде. Воно виливається в простреленого глечика, воно неспинне, і кожна пауза - ілюзорна, бо день за днем, година за годиною ми близимось до дна.
А коли спішитимеш - може і тріснути стінка, і тоді потече ... І вже не залатати.
Шукають кров - для батька того, що спробував сфарбувати озерний вітер. А тепер... Подумай - чи то не твої діла? Замислись.
Дії неусвідомлені, бо осмислено то не зробити. Вже звикла би.
І чи не стали проблеми Лемберга випадковістю?
А руки? А ті руки, митцеві, унікальні, казкові? Котрі можуть лише снитись? Чи не ... ти?
Не спіши.
Тебе чекають.
І вдома - теж.
Послухай діда - недаремно ж наснився...

Робочий день напружений, активний, говіркий, тривожний.
Кажуть, виробила інтонацію людини з келенепробивною шкірою - коли спокійно говорю про щось страшне, коли плююсь цинізмом, коли сконцентровуюсь на роботі. Але заразом буваю пухнастою і хорошою - коли теж треба (і коли є на то настрій - то навіть щиро).
В регіон везуть зі Сходу полеглого - не бойова втрата. Кажуть - самостріл.
Страшно.
День породжує ніч, ніч породжує день, світло породжують тіні...
Сняться дивні сни - запропонували по мотивам повість написати. Треба буде спробувати. А сон сподобався.
Взагалі маю потяг до чоловіків у формі. Військовій. Щось там є таке... Гіпердомінантне.
Торкнутись би того, що накликав сон, бути поряд...

Признак ПМС. Хочеться плакати, солоного арахісу, подзвонити комусь важливому і натхненно жаліти себе.
А ще заритись до когось. І втекти з роботи, щось придумавши.
А, і на цвинтер сходити теж хочеться. Просто поблукати. Помовчати. Або з кимось -порозглядати архітектуру некрополій.
Чи є хто такий? А?
Справді - дуже хочу знайти людину, яка хоче зі мною бродити по цвинтарях. Вірніше - один такий є. Але то треба у Львів. І таки треба. І до нього - теж. І у Львів.
Та досить нити - вище голову. Адже маєш стільки всього в собі, на собі. І місію високу. І зроблено вже скільки. А ще скільки зробиш!
І все буде добре. Тільки не розклеюйся)

... він напише. сам. чекай.

Сьогодні було прекрасне вино з присмаком плісняви та дубової дочки. Біле сухе. Іскристе. Чудове! Хочу ще!
Але розумію - часто таким бавитись не можна, адже це напій святковий. Не можна так часто, інакше втратиться ефект урочистості. Хіба не так?
Так само і з тим, хто бував на Замковій. Не можна часто, не варто, і навіть спілкуватись - теж. Бо має лишитись часточка свіжості, бо це надовго, бо інакше згорить.
Алкоголь останнім часом став займати у житті якесь там місце. Він не керує, не скеровує, але порою гріє, відпускає, дозволяє, знімає напругу. Чомусь її багато так - напруги отої...
Треба щось змінювати в житті.

Люди не хочуть щось вирішувати - люди хочуть страждати, кричати, стогнати, скаржитись на все-все-все. Ну і пити.
А ще крутити інтриги, плести змови, шукати дешеві пастки для когось. Люди втрачають свою сутність, перетворюючись на ... на що?
Зрештою, не так важливо.
Квіти пішли, але чи зрозумів він, від кого вони? Чи принесе ... мені ж? Буде смішно.
Алік відсторонений. Недогуру теж, ліберта з кавою... що далі?
ах, ну і ще опіковий хірург з очима красивими. хм... але чи наважусь?..
чого взагалі хочеш? вигоріти дотла?
і радуєшся доброму слову.
хай буде так.
приходити в кімнату і закривати за собою двері - щастя. От тільки ... От тільки не кожна кімната - замикається.
Лети у Львів. Думками.

Коли ти прокидаєшся, не забувай ретельно здерти рештки снів зі стін пам'яті. Буде легше.
І хтось загорнений у тривогу, в тихому древньому місті, згадує. Його тривога говорить про слабкість - без бравади, живий. Адже хотіла, чекала живого. Прийшов...
Алік Олісевич показує, як то - бути по-справжньому вільним, нести в собі велике і чисте світло, сяяти, променіти, любити. А ми ... ми того не вміємо.
І боротись сил немає, і вірити сил немає, і кохати...
А бути донькою ЛЮБОВІ! Так вже з народження.
Витирати сни з очей, з вікон, аби не бачити то, що було у снах.
Стежки перехресні, стежки холодні, стеляться під ноги, звивисто течуть вперед.Іти. Не боятись. Не впасти.
Все буде добре.
Світлу бути!

Це не наша війна. І місто не наше. Продали, віддали, зашили в шкіру отруту, що повільно висмоктує сили.
Хтось обіцяв покликати у ніч, а забирав лише час і ресурси. Заливав воском рани, аби їх не бачити. Захисний плащ тримав у руках, однак не поділився, завернувшись сам, вийшов під дощ, прихопивши посох - твій. Думав - має право.
Мій персональний Сцевола. Мій зранений геній, чи біль миготить, чий біль пульсує. Торкнутся би зранених пальців...
А навколо суєта, і хаос, і люди, люди, люди... Люди - у формі. І з документами. А ти їм відсипаєш у жмені трошки світлої надії, посміхаєшся. І він цих посмішок - комусь стане легше.
Відчай, стрес, зневіру замінила втома. Всеохоплююча.
Спати. Там мрії..

Повітря проходить до трахеї в вгризається немилосердно - результат відвідин хімзаводу, бо як ще назвати той заклад?( Профтравма, на яку більшості фіолєтово.Чого хочеться до повного щастя? Глюків. І були - візуальні. Настя явилась.
Vivcz каже - може, перебереться в моє місто.
Ньюзмейкер з перших рядів дзвонить, контактує, бачить - жива людина. И живим бути у мертвому світі бути ой як нелегко.
Казки для дорослих - наукова фантастика? Чи політика? Чи ще щось? Чи краще лишитись тим же, і далі читати дитячі книги? Де добро і зло - очевидні.
Однак - це нецікаво, нетолерантно, наївно.
Сенсею... Котрийсь з них - відзвовіться!
Але тишина.

Ситуації стають лакмусами, що дають сигнали. Назар М. раніше йшов на контакт, сьогодні чіткий дистанс. Звідки фраза про те, що мене приваблює інше? Від кого? І чому так впевнено? Реальність - але коли чуєш її від когось?
Страшно зрозуміти людей, котрі замикаються у шкаралупі, у вакуумі, пропадаючи в пастки свого власного городу і не бачать далі, як росте петрушка з картоплею.
Саме такі будують завтра. А молоді займаються чимось іншим, вершать іншими величинами, рухаються в інші сторони. Однак жити - їм. Але чи жити?
Доторки... Подалі від очей.
Нащо? Чи ілюзорно?
І намагання не заглядати в мережі з незрозумілим мотивом - аби подумав, де зникла. Аби спитав, чому не пишу.
Дурниці.
Смішно(((

На деревах вже загораються перші справжньо осінні листочки, вже не така яскрава зелень, вже згасає колір, вже не ті сили. Вже на сон, до зими.
І небо стає нижче, і хмари сонні. І день застигає. А вечорами зимно. І дим, дим, дим...
І повня якось пішла.
Аквариум.
Написати майбутньому сенсею? Але що? Краще чекай сама. І не пускай в фантазії.
Невже вже не буде ніколи Замкової? Невже двері зачинено?
А куди ж діти сни? А куди сховати прагнення Лемберга? Адже не зможу ступити на терени ЙОГО міста.
Вечір буде або лісовим, або алкогольним.
Не збирай напругу. Випльовуй її.
Правду казав Вітовські - ти не вмієш розслаблятись,ти сама собі то забороняєш.
Хвора.
Стань!
Ти ж не сама.
У тебе є ... ЩО?

Янголи не ступають по землі, не мандрують тілесно серед нас.
Час економно споживати треба - не захоплюйся ніким, ніяк, не можна.Потім болітиме.Не давай нікому прорости у глибинах серця. Не давай... Потім вириватимеш з корінням - розпанахаєш до крові, чи й до смерті.
Спину рівніше! Нікому не треба твій біль
Це нічого, що не дістався алкоголь.
Це нічого, що вже нема місця для кроку назад.
І тиша - нічого!
Радій дрібницям.
Алік - хіба не щасливий квиток?
Віриш чуткам про сенсея?Розумієш же, що то правда... Страшно?Не думаю, що зупиняють.
Тенденція якась неправильна лише.
А, і ще... Інколи зачиняй двері. Друзі ж не приходять. Звикай.
І Самбука забув про все.
Так що не розслабляйся, працюй!

Відчувається шелест часу - навіть крізь пронизливу спеку. Плутатись у снах, зазирати в двері незнаного. Іти в непотрібні напрямки.
Комусь треба сплетіння слів, як виявилось - читають.
Робота поглинає, викливає у снах, у галюцинаціях.
І коли навіть лежиш на кушетці масажиста - воно теж гризе... А потім чомусь болить нога, смикаються руки.
нерви, нерви, нерви.
Ти ще комусь там ніби треба.
Хоча дехто замінив тобою кіно, а хтось алкоголь. Вибір.
Не спиться?
Чого ж?
Як стати потрібним собі? Як зрозуміти - що твориш дурниці?
Як зупинитись, як перестати гризти граніт, витинаючи зубами комусь постаменти?
Схаменись... Ти ще літатимеш.

Надриваються струни, відкриваються рани...
Осінь ще не заповзла в міста, але загнала дітей в школи, виперла студентів до великих міст, потихеньку зафарбовує дерева, але ще не увімкнулась.
Ще спека.
Ще нема такого чогось конкретного, і мотивація ще не та, і сни ще не ті.
Тільки депресія вже вереснева. Вже є. Відчувається.
Де ви, де ви, друзі мої? Чи ваші ікони заплакали?
Де той, хто замикає на ключ? Де той, хто відкриває небо?
Аж раптом - ангел! Ангел покликав на каву, показати місто і ... в оперний.У ангела красиве волосся, шикарна історія і серце сповнене любові до міста, до життя. Він вірить - Бог є Любов.
!!!!
... а це - лише у Львові.
Буду там.
Потім.
Буду.
Ще...

Сонце жарить не по-вересневому, хочеться якогось літа, а з офісу не вийти.
Куди зникнути? Як - щоб не знайшли?
І літери на екрані - не від того, від кого ждеш. Очікування розриву - яким пахне повітря. От лише - чи це вже відбулось в суботу, коли не сталось, коли мати дорослого сина проявила себе знову матусею?
Вже нічого не буле. Більше не буле.
Сни якісь...
І чекати Самбуку - обіцяв допомогти зняти гальма.
Якось страшно. Раптом цей метод не підійде?
А з іншої сторони - у прекрасному місті мрії було і не таке. Місто мрії... Снилось ще в дитинстві. Треба було заховати страх подалі і не побоятись ще раніше зробити крок вперед.
Але виходить як вже є.
Сенсей вдтермінував буття сенсеєм. ((((

Те відчуття, коли з команди випадає вагома складова.
Те відчуття, коли день минув вихідний даремно - склала в жертву роботі. Звично вже...
Те відчуття, коли ти особливий в системі. Але ти - не в системі. Коли самотній в натовпі, коли в суєті не хочеш бути, коли тобі чужа та суєта.
Те відчуття, коли нарешті падає дощ. Він же й тоді був, коли різалась шкіра.
Те відчуття, коли не замовкає телефон - а потім трошечки тиші... Трошечки...
Те відчуття, коли ти не потрібен - потрібна твоя посада.
Те відчуття, коли політика сплететься родинно,клани єднаються.Цікаво - що ж далі?
Те відчуття, коли день без futureguru
Але ... все описане закриває день народження мами. І це - найважливіше від усього)

Розширяю знання про край, новий район, нові люди. Природа. Вітер. Риба. Ферма. Місце, яке виникало у певних думках - частково не дуже моїх.
Команда Вітра в хорошому складі. Вітер був позитивно налаштований, але не говорив. Бойко як завжди вибуховий і повний сил, але відчуття рідності пройшло. Сябр з не дуже нормальними мотивами.
Відчувалось трошки зайвим в цій атмосфері, хотілось іншого. А тепла не було - такого, яке могли би дати.
Дорога сповнена нетривіальних пригод. Розмова з управлінцем, що скоро може перейти в агросектор. І заціловані одним з головних у природно-туристичній сфері руки.
Навіщо там? Кому це все в плюс? Мета не досягнута.Спроба невдала. Вибачайте. Це не те...

Вчора ледь не загинула. А може то було би і на краще. І не треба було би прогинатись під ту жінку, яка не сподобалась взагалі, у якій не відчула ні грама тепла, ні краплі людяності. Але й по суті не прогнулась.І не виконаю її прохання. Одне стало очевидним - або відірветься від матері, або буде як вже є. Рудимент.
Досить грати в ігри - пора жити. Не вестись на поводу у того, хто створює ілюзію - нехай розвіє, нехай покаже справжнє, нехай виявить те, про що говорить.
Вони всі щось обіцяють...Контракт лишається словом.
Вночі було незрозуміло взагалі. І не спинитись вже.Кави не буде? Аби не сталось те, до чого по суті готові. Адже думалось перед сном. Не боїшся? Скажи чесно.
Але сьогодні- ліс)

"Ти мені снилась" - фраза, яка вчепила крила. І розуміння, що то було, але тепер - зізнався. І знаю -він розкаже потім про цей сон. І сон буде особливим.
Двері відкриваються.
Владна мати того, чию спину захищала, думає, що між нами щось є.
Однако... От і думай, як з цим бути далі. І - чи бути.
Нові грані, нові люди, нові колеги. Відчуття невідворотного. Слова, сказані, вписані, вбиті в історію.
А ти знаєш щось про то?
Анонсовані речі знову зриваються. Це нелогічно. Не повага.
І слова, сказані... Безлімітна ліберта.
І той, кому таки подарую квіти. Мабуть, подарую. Якщо буде кава. А вона може бути, адже це нормально, природньо. Попри нюанси.
Вірити сенсею?

АААААААААААААААААА!!!!
Мене поцілував Шишкін)
А мала просто потиснути йому руку)
Метр, метр,метр)