Скрипка Майстра

Доходить до страшного
Або вона мене - або я її
Все більше несумісності з роботою, що втілює мої мрії - тут і можливість змінювати світ ,і активність, і систематизація, і аналітика...
От лише - її забагато
А дозування вибирати - не навчилась.
Що робити?
Втратити - не маю морального права.
Лишитись - лише зробивши висновки, котрі зробити сил ... нема.Жити означає померти. Жити означає залишатись живим.
Дереш був правий

Сняться страшні і незрозумілі сни.
А потім - несподіванка.
Дзвінки - з того боку країни.
Тільки зараз розумію - голос нетверезий. І в фоні - жіночі голоси. Але з цим вже нічого не зробити.
Хай буде так.
Це його вибір.
І мій.
Хоча ... болить.

Дзвінок з АТО.
"Я найщасливіший, бо зараз в Щасті"
Минулого разу - були сльози. Бо живий.
Цей раз - ступор.
"Я лишаюсь там на довший термін. Хочу послужити ще країні"
Егоїстично - відтягувати назад, чимось там погрожувати, щось вимагати, просити, благати...
Вибір зроблено.
Моє - чекати.
Скільки - не мені вирішувати.

Знову втома.
Важка така, як шмат брезенту - яким накрили з головою.
Дуже цікавий запис був в Ярослава Грицака - щодо посту. Ми маємо жертвувати тим, що важливе, а не тим ,що пишуть.
Колись цінувалась їжа, її було мало, не вистачало.
Зараз - час. Приділити час найріднішим, друзям, близьким. Тим, хто справді чекає.
Бо життя перетворилось на гонитву.
Бо ми втрачаємо щось неоціненне - роки.
На роботу.
На матеріальні ресурси.
Ми живемо - заради цього?
Себе треба і можна віддати тим, хто поряд, хто небайдужий, хто дорогий і потрібний.

Гуляти містом юності, студентства, може й трошки дитинства.
Там, де формувався як особистість.
Де гартувалась сталь.
Де формувався характер - і вчилось, що то.
Нові сторони нові вулиці.
І поряд - дуже хороший милий братик.
Який просто мусить тепер приїхати в гості)
Позитив))))

Місяць тиші.
Місяць. Це - АТО. Це - там. І не знати, що з тобою.
Розуміння - все добре. Віра - нічого не сталось. Сподівання, очікування. Разом з тим - це екватор. Половина шляху пройдена.
А там ... А там буде літо.
І все може бути не так.
І буде - небо, місто, повітря, зорі, світло.
Їхала на роботу - і згадувалось, що в дитинстві писала пророчі вірші. Давно. Ще в школі. І напророчила ото, що зараз є - зміну влади, ейфорію і деструкцію.
А ще - про те, що та, кого вже ніколи не буде, остання. Бо так і є.
Цікаво налагодити контакт з новим колегою. Він цікавий. Дуже.

Буває існування. Це коли день у день, крок за кроком. Як індіанці - що наступають в чужі сліди, крокують стежкою, не звертаючи, не видаючи - скільки їх. Один за всіх, всі за одного, всі як один ,один як всі.
Буває діяльність. Це коли ти - механізм, гвинтик у складній системі. Частинка ланцюжка ,алгоритму. Мушка ,котру згризе павучок, а його котик, а котик буде ловити мишок, а мишка не їстиме зерно, а з зерна буде хліб, а хліб - то життя.
А життя... Життя - це коли ти є.
Коли ти хочеш - наступаєш в чужі сліди, а потім - звертаєш в провулок.
Коли ти хочеш - втікаєш з ланцюжка, і якось вже фіолетово, що там з алгоритмом.
Ти - є.
І не страшно бути - собою.

Великий Піст - це випробування. На міцність. на стійкість. На вірність. Це біг з перешкодами, що виникають спонтанно.
Це розмови, які не бувають простими.
Це зізнання, які завжди болять.
Це таємниці, що стають очевидними.
Це плями, що перестають бути білими.
Це друзі, з котрих спадають маски.
Хочеш бути успішним? Іди по головах.
Хочеш, щоб про тебе гарно відзивались? Зроби красиву картинку.
Хочеш, щоб всі мали про тебе певне уявлення? Дай зліпок - ілюзію.
... Самотність - це коли ті, хто тобі близький, щасливі без тебе. От і все. І нема - колег, котрі ще недавно називали нашу маленьку зграйку родиною.
Фініш.
Сам за себе.
А краще - просто сам.
Якби не батьки - мене би вже давно не було.

Звикай до того, що ти лише тло, якого і так не видно. Звикай - хтось користується плодами твого труда. Зробила - відзвітувалась, проінформувала. Все. Молодець. В пресі будуть чиїсь фото, коментарі, імена - але не ти. І кожен недолік - твій. І кожен фініш - їх. А ти ... А ти потім поприбираєш розірвані стрічки.
Вчись вчасно йти.
Це не так і складно.
Тим більше - коли на висоті. Інакше можна впасти.
А він і далі мовчить.
Іти - для когось - теж мовчиш.
Посаджено дерева.
Бог вчив прощати. От і прощаю. Але більше не буду робити кроків назустріч. А коли у двері постукають - тактовно скажу, що у сусідів це буде швидше, смачніше, краще.
Досить.
Дякую.
Шукай вітра в полі.
Чи - серед дерев.

Коли ти раз допоміг - це добре. Це дякую, це приємно. Це сюрприз.
Коли зробив то вдруге - це вже не так несподівано, але все ж приємно.
Коли втретє - це очікувано. Норма. Ок. Птичка.
Коли вчетверте - це по шаблону. О, а можна би ще отак, ще оце, ще сюди, а ще ти оце не зробив... Тебе вчать, як маєш допомогти.
Коли вп'яте - тобі нагадують, що є потреба.
Коли вшосте - ставлять до відома, вимагають. Ти повинен.

... а в реалі ніхто нікому нічого не винен. От і все.
Дихати глибше.
Робити те, що каже серце.

Боляче.
І ці виправдання були ой якими зайвими. Нарешті все стало на свої місця.
Прикро. Бридко.
Фальш, який не можна терпіти.
Крапка.
Хоч і кажуть - невер сей невер ,але не при цих розкладах.
Занадто багато душі роздерла на латочки.

Бережи себе, надзвичайний.
Той, чиї батьки зустрілись на Університетській - а за рік прийшов сам на світ.
Той, кого хрестили в соборі на фото.
Чий офіс - у тій башті.
Для кого в 72 році співав БГ. Хто співав в 72 році для БГ.
Хто зараз хворіє.
Хто зараз далеко
Чиї очі так давно бачила...
Чиє серце десь там стукає сильніше - коли разом. Адже так.
Адже мій.
Адже ...
Це і є - Світло.
Буття на одній хвилі.
В резонансі.
Існуючи - в унісон.
Вірити. Знати. Дожити.

Мабуть - до неба достукатись простіше.
Зранку увімкнула пісню НОЛЬ "Человек и кошка". Заходить главред - каже, що біля дому збили кота.
Як же запрограмувати те, щоб збувалось те, чого хочу?
А може - це випадок?
Думка матеріальна.
Відпусти на волю, той, що ховає очі за звуки і окуляри.
Відпусти.
Я не можу більше так хворіти тобою.

Я мабуть повернула десь не туди ,не в ту сторону.
Забагато помилок на одну людину.
Досі холодно після слів особи, яка ніби особлива.
А виявилось - з особливими потребами. Дуже особливими. І незрозумілими.
Вже пора закреслити, забути і не думати.
І коли вже все, нічого, ніяк - він знову нагадує про себе. Як інфекція. що ніби заникає, а тут знову вибухає по-новому.
З цим жити важко.
А може і нереально.

Фальшиві посмішки.
Нещирі ноти у сміхові.
Так багато театральності, так мало життя, щирості, правди. А потім - жалітись, що все навколо таке нечесне, а потім нити, що чоловік бреше, країна недосконала, люди дивні, а так...
Починайте з себе.
Кожен.
Зразу.
Вже.
Насправді.

Купила електронну цигарку. Смак сьогодні - лайм і кактус. Нічо так. Буду бавитись.

Кашляю.

У Майстра все добре. Все вирішиться. Все нормалізується.

А в АТО не подзвониш. Бо ... не можна дзвонити в АТО, як і "нельзя заходить в спальню к Богу". Така от паралель.

Коли тобі важко дихати - значить повернув кудись не туди. Знакить, щось тримає крила. Значить - то не твоя вершина, злазь, але обережно, не впади. Значить - розстібни сорочку ,скинь ордени, вони не твої - вони душать. І навіть коли заслужив - чи потрібні? А раптом задихнешся, потонеш, не встигнеш зрозуміти - що то таке?
Де ти є?
І стіни.
Мало зводимо мостів - ліпше стіни. А коли що, ним пожна прибити - попхнувши .Чи прибитись. Чи розбити.
Забити. Комара.Цвях. Картину. Постер.
Або повісити дартс з чиїмсь портретом - і стріляти. У нього. у неї. У себе.
Кому стане легше? Хто тут є ще живий?
Забагато питань. Замало тих, хто відповів би.
Повертайся. Ти завжди вмів відповідати - не відповівши.

Перебираю написане вночі.
Якось і не знаю - чи то моє. Кудись заносить. Слова і теми - інші. І - нема у цьому власне Теми. От нема - і все. Вона сквозить через життя, вона пульсує, вдаряється в багато що, вона видозмінює стосунки з людьми, відсторонює і захищає, але - не у віршах.
Нема.
Чому?
І чи зможу вилити щось сьогодні?
З ним?
Після нього?
І чи взагалі - після нього можливе життя? Без нього?..
Як світ - про який пише.
Але - то буде коли тихцем настраждаємось. Колись дозволив - перекладати. Спробувати би.

Коли ти прокидаєшся в дууууже пізню пору, а тато лякається.
Чого?
Летаргії?
Невже гадає - повторю її шлях?

До світанку - писати вірші.
Вірші про тебе ,про війну, про смерть, життя, про воскресіння.
Дивитись через сни -а що буде далі?
І тепер - не знати, як сказати Арійцю, що йому би перевіритись, чи все гаразд?..
Страшно...
Дуже.
Бо коли в тебе на рукам маленький син - тут вже не так думається про те, через що пройшов. А з другої сторони - оминулось АТО.
Може - і в цьому плюс?..

Wołam, ja, syn polskiej ziemi, a zarazem ja, Jan Paweł II, papież. Wołam z całej głębi tego Tysiąclecia, wołam w przeddzień Święta Zesłania, wołam wraz z wami wszystkimi: Niech zstąpi Duch Twój! Niech zstąpi Duch Twój i odnowi oblicze ziemi. Tej ziemi!

Ці слова несли глибокий сенс - зарівно духовно, так і політично.

Велика Людина - Іоанн Павло Другий. Сьогодні ми згадуємо його - в 11 річницю його покою...

Ви знаєте, що таке російська рулетка?
А я знаю.
Це було вже трошки часу як, і ...
Мені би повторити.

Стосунки не повинні обтяжувати. Тоді це вже навіює думки про штучність. Природність взаємодії, комфорт, простота, невимушеність, потреба.
У моменти здається - залежність.
Це виникає за якийсь період до розриву, ініціатором котрого виступаю не я. А можливо - сама запускаю механізм. Свого роду - напіврозпад.
Зрештою, подібне підозрювала ще давно, ще півтора роки тому. Однак - прийшов новий етап ,ракета полетіла далі, вище.
Навіть - більш бурхливо.
Витримала не одне випробування.
Не один шторм.
Хоча інертність - таки вбиває. Коли болить - не варто лишати на самоті. Невже тобі важко залікувати?
Скажи, хто тобі зараз я?.. І чому серце так плаче?

Сьогодні написала блог і надіслала найкращому у світі редактору.
Сподіваюсь, його релігійні переконання не будуть суперечити і він таки опублікує то, що у нього на пошті.
Непросто. Вельми.
Зараз печуть очі.
Але - легше.
Тим більше, один з найприскіпливіших критиків висловив високу оцінку. З тих, чия думка справді важлива.
Зараз за вікном танцює дощ.
Потреба бути поряд з кимось. Просто бути.

Друзі...
Які не шукають просто так.Які не телефонують, щоб спитати, чи болить. Які знають, що ти - там, але не лікують душу.
Які знають про тривоги, про балансування на грані, про кроки над прірвою, але не простягнуть руку допомоги.
Друзі...
Які привітні, коли їм щось дуже треба, які посміхаються фальшиво.
Які може і вдячні, але в своїх рамках.
А чи треба його багато - вдячності?
Хіба що слово і помішка. І може обійняти. Або запросити на чай. Чи самим - прийти і сісти поряд. Помовчати. Взяти за руку.
Прийти.
І заглянути - глибоко-глибоко. І якщо знайдуть там себе - то заглянути ще раз А коли ні - то нащо це все?
Сьогодні випалено.
Бо температура не дається так просто...

Знайти між течіями, настроями, ідеями, пропозиціями та медитаціями себе - в резонансах. Як не загубити те відчуття? Як не забути? А може в цьому і сенс життя? В одвічному пошуку? Бо поки рухаєшся - ти є. Поки дихаєш, розстеш, пізнаєш - ти є.
Поки бачиш ціль. Якою би вона не була.
Дожити ранку.
Виростити дерево.
Побачити онуків.
Стати Президентом.
Навчитись вишивати гладдю.
Перестати затинатись.
Побачити Париж і вічний спочинок Моррісона.
У кожного своя мета.
А твоя - яка?

п.с. А яка - моя?