Сателіта

Я не хочу захищатися, я хочу спокою. Думалось, що І. дасть мені його, але він прагне просто насититись, а я так не можу, мені боляче, бо чоловічу неситість не може втамувати одна жінка. Я так боюсь зради. Хоча, радше, не зради, а того, що хтось розпалить у ньому більшу жагу аніж я. Я намагаюсь горіти рівним вогнем, але ж якщо не підкидати поживи у ватру – вона зачахне. А він такий байдужий до того, що кричати хочеться. Він тішиться як мала дитина і грається своїми забавками, а мені, щоб подорослішати потрібен зрілий чоловік. Ця його легкість, дитячість, наївність робить з мене не пристрасну коханку, а дбайливу матусю. А що може бути гірше?

Жосткий відхідняк. Напевне і думки дурні через це. А думається про те, що від часу своїх найперших серйозних стосунків я не довіряла і не закохувалась (хоча і з Тим, чи було то К.?). Чобіт до чобота як каже тато. Так зараз літо і чоботів не треба. Можна просто розважатися і насолоджуватися молодістю, одурманюватись коханням як травою (і навпаки) і жити. Просто це відчуття – воно як черв’ячок точить десь всередині: І. мене не кохає, я його – моментами. Немає між нами довіри, немає щирості і розуміння, бо чоботи не до пари. Ось так.

Не подобається коли кажуть "головне почати". Назбиралося купу "початих" незавершених справ, купу сміття, що закопилює пори дихання мого життя. Завжди щось є, що затулює мені і ясні світанки, і зоряне небо. Це щось безцеремонно штовхає мене у спину - не стій на місці, розвивайся, рухайся вперед. А головне - весь час відчуваю, що йду не в тому напрямку. Тому і не доходжу до кінця, збиваюся на манівці. І так щодень.
Хочеться бодай щось зробити систематично, пройти шлях від початку і до кінця...А потім зупинитися, озирнутися назад і видихнути нарешті. Але ж ні. Я озираюся після кожного невеличкого кроку, засапана невдоволено хмурюся, бо "не так", і починаю заново.