б і р ю з о в и й с о н

скільки трагедій, болі та зла. я ненавиджу недокраїну, терористи та кати! кати!
якби я вірила в бога, я б просила його знищити рашистів. але тільки сподіваючись на наших захисників та допомогу можемо все витримати.
ну чому не відступити? чому? цей біль та страждання обов'язково повернеться вам, нелюди.
я вірю, що це буде як можна скоріше.

визнавати, що це кінець - одне.
намагатися просто поговорити - а в відповідь почути і побачити стільки зла, ненависті та зневаги - інше.
коли все стало так гірко?
я сподівалася, чесно.
але чому все завершується в такому гівні?
завжди відчувала, що маю заслужити на хороше ставлення, добре слово, погляд. іноді так важливо отримати просто так, не в відповідь. це надає сил.
натомість отримала крик, обзивання та недолугі звинувачення.
не хочу ототожнювати себе ні з ким. хочу сама бути, жити, я нічого не хочу.
я хочу, щоб зійшли набряки від вчорашніх недолугих сліз, через які на мене також нагнали і просто піти в захід.
я не знаю як виходитиму з цих станів. і чи буду взагалі.
я нічого не хочу.

вчора зловила себе вперше за довгий час на тому, що хочу тепла.
не хочу бути закоханою чи мати симпатію, щоб просто з кимось лежати і відчувати тепло.
і лежати так вічно.
я так звикла, що в мене вже довгий час нема на меті просто мати хоч когось поруч. але поруч таки завжди є людина. лишень вона мені чужа вже дуже давно.
тепло, яким не шкода ділитися. це єдине, що я можу також зараз віддати.
я його маю, тільки тим, хто поруч, воно не треба.
знайти би людину, в ідеалі не мати з нею романтичних стосунків, щоби просто бути поруч.
знаходитись, лежати, спати, робити щось разом, якщо і будувати стосунки то тільки дружні.
тепло треба всім. просто люди про це забувають.
як забула і я.

живу життя в голові.
плани, мрії. бажання, які, здається, ще трохи і втілю. але не зараз. потім.
вчуся бути не залежною від оцінки інших. але найбільше від однієї.
я залежна, нарешті це визнаю.
ніби не можу на повну вдихнути повітря. бо я знаю, що мене не просто не зрозуміють, а й засудять.
сенсу розділяти життя з подібною людиною нема.
роками я думала, що мої мрії та бажання - не варті нічого.
я не хочу, щоб мені дозволяли щось, просто приймали такою, яка є.
ні я не живу як хочу до кінця, ні ця людина.
від залежності краще відмовитись, мабуть, різко та безжально.
гарний день. сонце.
поки воно не сіло - справи в сторону - піду ходити з музикою.
на все інше все одно.

сенс не в чомусь конкретному. його треба постійно шукати.
бо я не вірю ну майже ні в що.
я не вірю в потойбіччя, рай чи пекло, бога чи знаки. всього цього нема, це тільки вибір людини триматися за щось, когось. частіше все стається так як стається і крапка. нема пояснення чи законів. є причини, наслідки.
людям страшно визнавати, шо вони не можуть впливати багато на що. тому в пошуках сенсів, пояснень, "сил" і тд.
все простіше.
я не вірю, що колись настануть насправді щасливі моменти, дні. не вірю, що колись таки зустріну тебе. що мій світ в раз зміниться.
я просто працюватиму і змінюватиму те, на що хоч якось можу повпливати.

ціле місто чужих людей.
знайомі обличчя іноді майорять, але мені геть нема діла до них. контактувати можна, але сенс.
мені нема їм що дати, та я нічого і не хочу взамін.
вислуховувати стільки гівна на прохання поговорити - знов і знов. а після гівна робити вигляд, що нічого не відбулося. а потім з мене робити дурку, що я на рівному місці паранойю. а потім бути таким хорошим, наче якшо вести себе просто тихо - всі забудуть про зроблене.
як же мною вдало маніпулюють.
я не думала, що колись я вислухаю про себе стільки поганого.
якщо я сама не дам собі раду-відчуття, що помру. дуже скоро.
думала, під час війни кардинально життя краще не змінбвати. але я помилялася. і мені це приємно визнавати.

як же мені подобаються спокійні та чуйні люди.
якщо я і хочу бути поруч з кимось, то з такими.
не лицемірами, блюзнірами і тд.
які якщо виражають емоції, то все одно якось чесно і без драматичних вкраплень.
як же я не люблю фальшиву драму.
я можу гіперболізувати ситуація чи емоцію, але вона нікому не нашкодить.
я хочу стати такою людиною, з якою самій було би комфортно та цікаво. або просто спокійно.
мабуть, ця ціль вже є достойною та відкладання цієї мети на потім - точно не зробить мене кращою.
чуйні люди. живі. які помиляються, шкодують, але знов встають і знаходять сенс радіти, бо ми всі тут на рівних правах.

зовсім не боюся самотності. навіть цікаво. важко саме ступити на нову сходинку. коли почнеш йти - все вже буде. рішучість на крок буде вже в минулому.
почала частіше писати в щоденнику. писати від руки - таке забуте і приємне відчуття. ну і роблю це майже завжди тоді - коли емоцій забагато, думки заплутуються самі в собі.
на роботі дуже важко зосередитись, виходить не часто. але її так багато, що вибору ж нема.
якби не вона - що б я робила взагалі?

ти снився знов. і декілька днів тому також.
чим більше я стараюся не думати про це - тим частіше ти приходиш в мою голову.
по відчуттях - треба якось закрити цю всю тему, якимсь чином вбити тебе у своїй голові чи шо. мені це заважає. будь ласка, зникни з моєї підсвідомості.
.
купа довгих емоційних розмов - і вуаля, я шукаю собі житло. я вже не можу. мені треба бути окремо від всіх і всього. запровадила приємні зміні в іншій сфері життя, але я не можу в це поринути з головою поки не вирішу все, що турбує моє серце. така вже я є. це те, що тобі так не подобається в мені, ти завжди це казав.
вагаюся чи робити переїзд перед нр чи після. хоча, мабуть, нема сенсу. хоч завтра.
головне це зробити.

ти сьогодні наснився. вчора ніби майже не згадувала, тільки засинала з бездонною діркою на душі. знов напівістеричні стани, самотність під час спільного життя з людиною, яку знаю надто довго.
я себе ненавиджу зза того, що завжди сподіваюсь на краще. завжди.
але блть це наївна тупість.
уві сні ти як завжди був чимось світлим, теплим і наче світився. я знала, що не маю права торкатися тебе, але я йшла поруч і дозволила собі торкнутися твоєї руки. було відчуття, що крізь тіло пройшов струм. я знала, що мені треба звернути та не йти поруч, але я не змогла.
прокинулася з ще жалюгіднішим настроєм ніж засинала.
я вже не знаю скільки ще має пройти часу, щоб думки про тебе викликали якусь огиду.

я майже готова зайти в новий етап самотності, пошуку всього, що хочу віднайти, але вже в іншому статусі.
мені набридло все, що маю.
люди, здобутки та мрії, які частково збулися.
тест говорить, що в мене важка депресія. і вже ніякий алкоголь, знайомі, які зникли або гугл не відповість ні на які питання.
тільки психолог.
здається, зараз один з найважчих періодів. звісно, як і в багатьох.
але я знаю, що ламатися я не буду.
можу, іноді хочу, але цього допустити не можна.
бо сенси є. десь є. я просто досі не знайшла свої.
якісь втратила. якихось, як я зрозуміла, й не існувало. якісь щезли разом з людьми, завдяки яким мій світ був кращим. дійсно кращим та яскравішим.
але вони не повернуться.

ненавиджу війну, ненавиджу кожного, хто живе в росії.
смерті мирних, наших захисників...таких сильних, мужніх та чудових, а ще й таких красивих. краса в силі, в незламності.
не проходить і пару годин, як ти не згадуєш, завдяки кому є хоч якийсь, але тил.
вони хочуть лишити нас світла, тепла, людей. і що далі? що?
мозок колись розірветься від цього абсурду.
але не серце.
коли з'являються думки, що вже не ясно який сенс в житті - я згадую всіх полеглих.
вони прагнули життя, на яке всі українці заслуговують. вони виборювали й виборюють цю можливість.
і тоді попри біль та лють - я працюю що є сили, щоб донатити.
ми всі один організм, який має не просто виживати, а жити наше найкраще життя.

бляха, мене ніби облили холодною водою.
я бачу приклади наочно.
якщо людина зацікавлена в тому, щоб іноді порадувати іншу, зробити хоч шось і мале, але дуже тій людині корисне - вона це зробить.
зі мною до кінця днів розуміння, що щось треба заслужити/дуже сильно напрягтись/стати кращою в чомусь, тоді мене помітять і МОЖЛИВО я щось отримаю в замін. але, мабуть, це не правда?
я не про надмірне хороше, а про людяність, щось просте, не заради вигоди.
в інших парах і після 10 сумісних років люди дивують одне одного, зворушують ітд.
а от коли я чую докори, претензії, підтримкою пахне дуже рідко - я ніби застигаю і розламуюсь.
чи так мені треба те, за що вхопилася дуже давно і сліпо довіряю?

дописи 'нікому' ніби так і лишаються в моїй голові, дивно.
накладання всього чого тільки можна - відбулося.
задумалася скільки ж енергії йде на все - переварити новини, прийняти міри щодо стану свого міста, бо тут бойові дії таки відбуваються. а ще скільки всього іншого - переживання, стрес, битове, робота. все воно завжди буде. але от в я кому контексті...
чи будуть зміни в подальшому, чи ні - мабуть тільки час покаже.
але головне, як все зараз. вік про це просто вже кричить.
слухай, відчувай, набирайся досвіду, роби висновки.
але не забувай і просто жити.
просто бути.
простота - вона яка? я ніби боюся її відчути. спробувати на смак. давно і сильно хочу, але все ніяк до кінця...
я спробую.

ненавиджу. ненавиджу всю русню, горіть в пеклі, гнилі, бездушні кати та нелюди.
я з-за сльоз нічого і никого не бачу, але ой як добре відчуваю. лють, злість та ненависть.
і це відчуває кожен українець.
як же гидко бачити ваші огидні пики, ті, хто пише свої тупі коментарі такі ж якими ви всі є.
ви хотіли, щоб ми перестали існувати, але що ж, такими згуртованими як сьогодні ми ще ніколи не були. з кожною кровавою подією ми стаємо ще ближче, але й настільки ж злі, бо помстимося і відстоїмо своє. себе. свої території та гідність.
хоча ви мабуть і не знаєте що це таке.
ви помилка на цій землі, яка не може спокійно жити і дивитися собі під ніс, ви вмієте нищити, вбивати та красти.
ненавиджу!!!

мама завжди бажає щастя. і каже, що майже не бачить мене такою. вона вважає, що чоловік має робити мене щасливою.
я ж вірю, що ти або можеш відчувати це або ні. і ніяка людина тобі не створить цього відчуття. люди тільки можуть робити краще або гірше. звісно це не стосується токсичних.
але я зрозуміла, що щасливою мене робить в основному тільки робота. коли беру класний проект, коли завершую його. коли цінують працю та я чую позитивні відгуки щодо цього.
але вдома, в парі, з друзями - цього нема. працювати і бути на самоті в улюблених для себе місцях - ось, що робить мене щасливою.
це признак, що поруч не ті люди?
чи цей дуальний світ не є однозначним і у всіх все по різному?
без поняття.

мозок, давай легше, ок?
постійний аналіз та копання. навіть ситуації та моменти, які й на 1% не варті того.
все частіше та частіше виникає бажання все обнулити, очистити. не витрачати ні секунди на безглуздя.
змушую себе все частіше не робити того, що від мене очікують. якість стосунків з людьми страждає, але оця нотка похуїзма нарешті залетіла в мене і це просто нереальні відчуття. нехай я лишуся сама та купатимусь в вічних нерозуміннях інших, але, чорт забирай, воно того варте.
в теорії є розуміння, що з роками тобі все важче робити те, що не хочеться, а й особливо для тих, на кого все одно. але головне ще й практикувати це в житті.
робити тільки те, що хочеш та для тих кого ❤.

те відчуття, коли читаючи чудову книгу та не хочеш, щоб вона закінчувалась. і ніби відтягаєш цей момент. але знаєш, що рано чи пізно це станеться.
так само з віршами, музикою. людьми. спілкування з якими завершується, а людина досі присутня у твоєму житті, але в голові. в думках, снах, спогадах та навіть в жестах - в тобі є шматочок її образу.
видалити б це все з підсвідомості та не згадувати.
життя завершуються ізза хвороб, старості, війни, нещасних випадків.
а коли з твого життя йдуть тільки тому, що від спілкування комусь боляче - окремий "розділ" дивацтва.
впевнена, цей епізод життя з часом мене зробить сильніше, але є але.
це коктейль з сили досвіду та сумної безодні в душі.

повному відчаю приходить на заміну хоч якийсь, але підйом сил. під час нього треба спробувати встигнути бути корисним на скільки це можливо.
здається, мозок вже зрозумів і звик до всього спектру емоцій - єбашиш як проклятий, щоб прожити, донатити, бути не пустим місцем. а коли настає спад сили - ти не розумієш як взагалі можна встати з ліжка.
можливо, вся країна зараз з букетом психологічних хвороб, але обов'язково будемо відновлюватися після перемоги.
ще б знати як в тебе справи, який стан. я так хочу в тебе просто спитати як ти? але знаю, що це тільки нашкодить. від не спілкування з тобою мені дуже не вистачає кисню. бува я його шукаю, бува ні.
сподіваюсь, ти дихаєш на повну.

кожного дня сподіватись на хоч одне слово. один погляд. одну секунду відчуття спільного буття.
сказав би хтось колись давно, що це все станеться - звісно ніхто б не повірив.
як же страшно прожити життя й так і не ризикнути, не спробувати, не наважитись...
мені дуже страшно. але я приймаю це відчуття абсолютно повністю.
все таки є деякі речі в житті, зробивши які - не зможеш жити спокійно далі.
але мені сказали вчора, що я в себе одна. це ж правда. правда. сьогодні, завтра - я буду в себе завжди, але всьому настане кінець. в будь-якому випадку. чи даси собі зможу хоча б спробувати відчути щастя або ж ні. кінець буде у всіх.

2 місяці цього страхіття.
стільки ненависті та люті не було ніколи і я впевнена, що вона тільки помножуватиметься.
а на десерт - життя собі йде і відбувається ох як багато не контрольованого. такого, на що ти думав, можеш впливати, а виходить, що ні.
життя зводить з найпрекраснішими людьми, але вони йдуть, лишаючи в серці таку безодню та холод. здається, гірше не може бути - війна, самотність, відчай та злість.
але кожного дня після монологу з собою, після стількох думок та браку енергії приходить розуміння - життя має продовжуватись, якби важко не було. люди, які боролися за мир - йдуть з життя. і це точно не для того, щоб ми страждали.
борітеся - поборете.
вірю до останньої клітинки.

привіт, 2022-й.
ти почався дивно, але ж головне ти є.
кількість подій вже вражає. сказати, що все це очікувано - ні.
але вчитися сприймати все належним чином, та не бути осторонь, а впливати на те, що можу - моя ціль, до якої так хочеться дійти.
суміш страху, розпачі, прийняття та навіть цікавості в одному флаконі.
поки розпиляти я його не буду.
а що якщо відсутній саме найголовніший інгредієнт?

бути піддатливою людиною - для когось це дуже зручно, а для себе то наче ти ходиш в окулярах, скло яких дуже темне та пошарпане. скрізь них ледь видно правдиву картинку, ти можеш тільки догадуватися, що там насправді, додумувати, ідеалізувати.
ти на всі сто довіряєш оточенню, а потім коли на тебе дивляться як на пусте місце, бо ти в цих грьобаних окулярах приходить розчарування.
скільки б ти все ароматизатором не обробляв - гівняні люди будуть смердіти і надалі.
виходить, якщо буде чисто - не треба перебивати огидний запах, бо його просто не буде?

переживати втрату виявилося важче ніж очікувалося. ключове слово 'очікувалося'.
бо всі знали, що до цього йде. але чому все так швидко...
мене коливає від повної беземоційності (коли не відчуваєш ну абсолютно нічого) до викиду всього болю та відчаю, що десь сидить в середині, як дикий звір, який нападає саме тоді, коли ти цього не очікуєш.
лягаєш спати й він з-під ліжка накидається о 2й ночі.
що з цим робити не знаю.
я його не боюся. я знаю, що він є. я його бачу.
але тобі вже час, друже.
ти дійсно лякаєш та все ускладнюєш.
але йди.
прошу.

роблю улюблену справу під п'янкий запах півоній.
літо.
грім.
відчуття, що все правильно, все є як є.
останні місяці - це якесь перепрограмування мозку, що все, що відбувається - це і є життя.
все те важке, що приходить в моє та життя інших - це просто події. це не змінити.
ти можеш впливати мало на що. фішка навчитися сприймати все як воно є. бо божеволіти лиш по причині, що все йде не так як в твоїй голові - виснажує.
мені за місяць 28 і я розумію, що я все та ж маленька дівчинка, але вдає з себе таку незалежну та самостійну. бо я справді такою стала. але бажання бути пригорнутою тільки росте та збільшується. чим більше досягаю тим більш вразливішою я стаю.
попереду день.
він буде хороший.