Скрипка Майстра

Давно нічого не пишеться.Слова не складаються у щось одне, а в підсумку виходить якесь інтерв'ю. Завжди чиєсь. Хіба от хоку. Цікавий досвід.Хоку, танка. Там все строго. Як і в житті мало би бути. Але не завжди є. Ніби і бажання бути в рамках, в правилах, а потім знову - вирватись би.Як вовки у Висоцького - за прапорці.
Не вірю людям.І не вірю в людей.
Шаман повертається додому.Те, що залежить від мене - зробила. А далі буде далі. Далі йому карти в руки.Не хочу викручуватись,втікати,ставити стіни, бо досить.Він знає то.Він знає все...І розуміє,що станеться.
Місто перетворюється, та не впевнена,чи осилю витримати ці зміни.А разом із тим маю сама стати агентом тих же змін.Як?Де взяти мотивацію?

Чому ви цікавитесь,що планую далі?Не планую.Адже невідомо,що буде завтра.Адже вже ні в чому не можна бути впевненим,як і те,що в людях впевненими бути недоцільно.Вкотре переконуюсь.А може притуплений материнський інстинкт.
Цікава от штука:як тільки в середовищі виникає особа протилежної статі,інші одразу починають реагувати зовсім не так,як раніше.Інстинкти?
Ніч безсонна.
І от повідомляє,що повертається. Минуло довгих надцять місяців, що ми не бачились.Так сталось.Так вийшло.
Він погано бачить,то ж чи є сенс переживати за візуалку?Він неуважний.Він соромиться.Чогось дивлюсь квартири в Луцьку,хоч і розумію,що навряд.
А Львів?Корона,пневмонія.
І таки дистанція.
Бо є речі, які не можна вибачити.

Це вже природній стан - втома і безнадія? Це перманентно?
Сняться дивні сни - наслідки всяких книжок.
Бандитська Одеса не дає спокою.
Не хочу нікого бачити.
Не хочу виходити з хати.
Хочу читати, багато читати, книги. Дивитись кіно, а не читати про те, що відбувається, не ритись в подіях, не перебирати проблеми чужі, не програмувати щось там на тривалий час.Не програмувати людям... Я втомилась від відповідальності, від того всього, що навколо, від перехожих, від колег і навіть точно від самої себе.
Накрився системник, треба новий.
Ще багато чого треба оновити.На це нема ...сил.І бажання.От тільки робочий ноут треба довести до ума.Певно виловлю якого експерта.
А особистий ноут якийсь дивний(

Певно то все було даремною ідеєю. Не можна отак оголяти своє єство перед людиною,яка зараз далеко.Невже таки відштовхне? Припускаю,що все ж злякався.В його очах вималювалась темнішою,аніж міг допустити.Зате показала,хто є насправді.І якщо навіть відштовхне - це буде знаком,що просто не моя людина.Кому буде гірше?)
А все ж могло бути таким яскравим.
Та відчуваю,що перелякався.Він і раніше боявся, а тепер точно побачив - пора робити ноги. Все, завтра буде режим тиші.Подивлюсь якесь миле кіно.А речі передам через когось.
Не зарано отак хоронити почала?
Разом з тим у місті пішли зміни.Декого вже пішли.
Але мене то непокоїть.
А може то просто осінь.
І потреба у спокої.
Нерви таки не витримали...

Вже скоро місто почне жити за новими правилами,з новими людьми,новим керівництвом і новими розкладами.Чи усвідомлюю всю оту відповідальність?Не вельми.Чи потрібно то?Не знаю.Художник закриває перукарню і то зле.Реально зле.Уявляю,що про то напише потім якось Олегович.А може і не напише.Ми давно не спілкуємось.Видно так і має бути.
Відходять ті,хто були поряд.
Не хочу в суботу їхати на той фестиваль самолюбування.
Усім і так зрозуміла моя роль в цьому безнадійному бедламі.
Він до кінця не зрозумів,куди потрапив.Він не впевнений,чи то його.Що би не казав.У нього нема друзів.Є епізодичні люди.
Не хочу повертатись.
Не вірю в себе.
Вже не знаю,у що саме можу вірити.
Віктор мовчить.Невже сталось?..

Отже,починаємо новий етап у взаєминах.Вже знаю,що його мама мене прийняла.І прийняла добре.І називає своєю дитиною.І розуміє,що означаю для її сина.
Робота - по гальмам.Треба взяти тайм-аут.Бо сил нема.Сил нема думати.І це лякає.
Починаю невеличкий курс лікування.
А там далі певно знову всі стануть на паузу.Вона власне і буде потрібною.От тільки повітря пахне виборами парламентськими,а то означає знову шум і хаос.
Мені вже це не дуже треба.
Тим більше батьки погодились.
Можливо,таки дійсно залишитись з ним?Закрити все і вся?Адже він зробить мене щасливою.Адже зроблю щасливим його.
Ми знайдемо,як жити.
Мабуть,пора таки визнати поразку.І готовність стати чиєюсь офіційно.Цілком офіційно.

Нарешті можна повернутись сюди, нарешті відгомоніла виборча істерія, відплакались виборчі сльози. Інших запрошено пиши переможне шампанське. Інші раділи перемозі, яку випрацювала і вимучила. Іншим добре. Лежи, хворій, переживай комплекс неповноцінності.
Було брудно і неприємно.Була закоханість,а може захопленість, марення.Він не окрилював.
Не приїхав той, хто закордоном, але був одного разу Львів,проте закінчилось не так, як би хотілось.
Чи буду далі тут?Так, звісно ж.Адже нікому не треба біль.Адже шукають,лише коли нащось треба.Чи боюсь?Так, тому що було чимало помилок.Було страшно і боляче,як ніколи.
Не пустили в плавання, лишили як човен.
Чекаю на зиму.І коли скінчиться весь цей карантин.

Все ж пізнається в порівнянні.Коли важко - згадати треба,коли було важко пару літ тому.І зрозуміти,що може і не так страшно?Адже кожна ситуація через якийсь час бачиться інакше.
Таке в дуже різних випадках.
Розумію, що якщо приїдуть дівчата на роботу в місто, то ми будемо періодично випивати,якщо не буде нічого надзвичайного і важливого, а отже часто.Між іншим, прикро,що колега не бере з собою на гулянки.Каже,що їй соромно у моїй присутності,але може тут інші фактори.
Нарада була напружена,але цікава.Почула те,що хотіла би почути. Побачила реакцію.Зокрема і колег.
Коли вже буде листопад і можна буде трошки просто поспати?
Але чи буде то все?..

Слухаю на роботі Пікнік. МЕ вчора подзвонив, сам,ввечері, коли гості вже всі його пішли.
Цьогоріч він теж не привітав із днем народження.Неприємно,якщо отак розібратись.
Думаю про свій вік,але того робити не варто.
Про роботу - її багато,вона несистемна,вона нелогічна,неправильна.І страх.Неприємно тисне оте бажання, що з моїм не співпадає.Коли змушуть - це неправильно.
Подвійні стандарти - невже без цього неможливо?Невже нема відкритості?Виснажує,сковує,вибиває з колії,хочеться чистоти.Але її нема.Це ілюзія.
Ми шукаємо завжди чогось досконалого,а потім беремо те,що є.
...скільки це вже висить невідправленим?
Втрачаю важливе, задешево продаюсь.
Таки праві ті,хто хочуть захистити.
А я не чую...

Серед людей трапляються альбіноси моральні,які визначають розвиток.Вони інші.Вони рухаються не так,як всі.Вони мислять іншими категоріями і оперують іншими даними.Їх часто ненавидять,але в потрібні моменти шукають.Саме їх вбиває першими революція.Саме вони стають жертвами і згорають,часто безіменні.
Викручується всяке.Зводити кінці з кінцями не так і просто.І швидко вирішувати якісь питання.Як вже є.Не знаю,кого там з мене хочуть зробити.І зараз горіти не хочу.Хоча би тому,що є заради чого жити.
Не хочу авансцени.
Збирати потоки чуток,припущень,приписувань лаврів чиїхось комусь якось, віддирати бруд,розмальовувати у свої кольори.
То таки дещо втомлює.
Смак життя дещо втрачається

Отже, я роблю все і навіть більше.А тоді, коли роблю лише те, що повинна, то викинає враження, що не роблю нічого.Парадокс, правда?
Сьогодні дуже неприємний мужчина кликав на каву, відмовилась.
В неділю можливо зустріч з друзями, але певно перенесу на наступний тиждень.Чи може навіть і на завершення місяця. Просто не хочу. Видно, дистанційне таки зробило своє.
Вперше їла у новому закладі, який не дуже сподобався.Вірніше навіть і не дуже сподобався.
В житті скоро будуть зміни, зміни важкі і разючі. Не знати, якою звідтам вийду.
Важливо, аби він був поряд.І поряд були ті,хто справді важливий.
З друзями якось непросто останнім часом.А може то непросто зі мною і треба подивитись правді в очі?

У мене дикий комплекс меншовартості на фоні того всього,що відбувається.
Розумію,що сама то все надумую.
І взагалі це таке притаманне - надумувати.
Не їм. В робочий час просто не їм, вся впавши в робочий процес.
Не здається,що справді забагато пишу саме про роботу?Це вже ніби який психоз починається.Місцями перестаю сама себе впізнавати.І це лякає.
Нема кому про то сказати.Віталій зразу скаже,що маю наважитись і зробити вибір.Або що сама ж дозволила.І буде справді правий.Помилки повторюються скрізь і постійно.От тільки як переступити через отой поріг?
Треба перестати боятись помилок.І перестати робити їх.Або не боятись.
Дощ.
Холодно.
Незатишно.

Не вмію реагувати на критику, це проблеми із самооцінкою?Чи з чим?Технічна сторона таки теж підкачала.Не вмію працювати на такому ж рівні,як і решта.Ага,через це комплекси.З цим нічого не зробиш.Може таки треба дати спокій і перейти в іншу нішу?Життя коротке,аби витрачати його на зміни,які не оцінять...На зміни,які ми фактично нав'язуємо,бо це прерогатива сміливих.Не всі просто визнають, що то щось важливе.
Наскільки важливою може бути робота в житті?Чим можна пожертвувати?В якому обсязі?Навіщо?Заради чиїх ідеалів?
Холодно якось.Всередині теж.
І якось пусто.
Згадується та картинка - ніби нічого надзвичайного,а разом із тим...Літо буде віддане не тому,як би то мало бути.А порою і вихідні дні.

В люди.
З масками не вельми межи людьми.
Мантри повернулись.Вони працюють,а я не так щоб дуже.Нема нормальної комунікації,нема належних підходів,нема бачення і ніхто над тим не займається.А куди далі, як то все буде - не знати.Остаточної відповіді теж нема.
Ми всі граємо у якусь заплутану гру,де всі всім все винні.От тільки ніхто нічого не робить.
Тотально.
Якесь глибоко неправильне літо починається.
Пишуться вірші.Йому подобається.
Таки проблема - ми часто говоримо не про те.Я не завжли знаю,чого чекати,чого ти хочеш.Не вмію і сама говорити,але треба вчитись.
Робила ключі - із 4 аж 1 нормальний (От сервіс...Іду переробляти, що ще лишається.
Не їла нічого весь день.
Брюки,які хочу,не знайшла.

Ще завтра і вихід з дому.Буде не по собі,буде чимало всього до роботи,буде шум і гам, будуть задачі і висновки,буде дощ.Буде натовп.І літо.І квіти.І сподівання на щось хороше.
Манара -перші на черзі.Треба буде зрозуміти.І в сумку вкину першими.Також руни.
Погода не стимулює ні до чого.
Дощ та й дощ, калюжі.В столику лежать заготовки до браслета для мантр.Кольорові.Буду ними гратися.Тільки треба взяти нитки міцні, поплести вузлики.Вночі треба буде то зробити.На наступному тижні.
варто ще один браслетик зробити.Тільки з пласкими намистинками.
І взагалі досить брати на себе в роботі більше аніж треба і передбачено зарплатою.
Що там на рахунок літа,не знаю.Якось сумбурно,сумно.Чи ж він відчув?..

Сьогодні не прийшов.Взагалі.Мабуть,відчув,що щось не те сталось.А може пропала мережа.А може ще щось.Так чи інакше - щось сталось.
Карти забрала. Буду потихеньку їх освоювати.Треба дістати з шафи його руни,спробувати потримати в руках.Відчути,що то він їх зробив,і зробив певно для мене.Неочікувано якось отак, але приємно.Досі переживаю оту інформацію, хоч минуло вже стільки часу.
Повертається звичний ритм.
Настрій вниз.
МЕ переймається дощем.
Алкопоет на своїй хвилі.
Власник песа і кота мовчить, хоча що він взагалі робить у сім списку)))
Куди мене заносить?Все,вдих-видих.Розслабся.
Можна почати читати чергову історію про ТаємнеМісто,тим більше таки пішло непогано.Його книжку.Так,саме його...

У Великобританії член парламенту має чимало всього на голові - це фактично лідер округу, що його делегував.В нас щось подібне.Цікаво, як там і забезпеченням на ту всю діяльність?
Капсаїцин стимулює.
За вікном сильний вітер.
Град досі лякає.Стихія то страшно.Особливо коли бачиш результати.
Коли закінчиться мода на тверк?)
Карти - треба забрати.
Карантин - введуть послаблення, можна виходити межи люди. Сподіваюсь, все буде добре з транспортом. Дуже сподіваюсь.Наступного тижня шефа не буде, тому підготовка до того чогось важливого таки пройде.І оте теж пройде.І взагалі все пройде так, як пройти має.
Чи болить сказане ввечері?Дуже. Найближчі ранять найсильніше.Не знаю,що він відчує ввечері.І чи.

Карантин і далі карантин, транспорт не ходить,як буде далі - хтозна.
Випав град.Великий.Злякалась.Взагалі боюсь явищ природи - вони мене паралізують. Всякі стихії типу граду, смерчу, сильного вітру. Тобто отого, на що нема взагалі впливу. Ну бо як захистити врожай від стихії?
Сподіваюсь, що завтра приїдуть карти.
І що зможу відкривати в собі нові грані.Важливо - вірити, що то буде. І працювати над собою., довести все до автоматизму.
Робочі питання займають багато часу і сил.
Шумить щось в серці.
Завтра треба буде сходити до Саші, занести йому мед, каву, чай. Та й просто підтримати.
Волосся понищене, треба занятись відновленням.
Хочеться вже до людей.І познайомитись із Пуккі)
Все буде гаразд.

Несподіванки таки трапляються. Інколи навіть такі. Приємно.
Карти в дорозі.Зрозуміла, що то мені таки треба.Хтось відчуває мою силу - і вірить їй.Це знак іти далі.Кажуть, треба рятувати планету?Треба.
А може вона себе рятує сама оцим коронавірусом, очищаючись? Проте знову ж - чекали, що зачепить середовище людей зі слабким імунітетом, однак масових смертей наркоманів нема.
Кста, про наркоманів.Цікаво, що там Ісаєв?І дійсно, чим зумовлена така його реакція?
Місто,майбутнє - може бути в наших руках.А може і ні.Тут як карта ляже.І все може бути.А може і не бути.
Сміливість бере міста.А загалом - він не сказав ще нічого.
Що буде в результаті?Час покаже.
Страшно було вночі.Таки попрошу вибачення.

Карантин лишає сліди на всіх.
Будучи в вихорі інформації,вибираючи оці всі негативи, стає зрозумілим,що треба таки допомога психолога.Однак чи вистачить психологу, про яку думаю, усвідомлення,що із цим всім робити?
Чи то все лише блаж, нема коли, потрібно рухатись далі, не спинятись, не здаватись, не ламатись, не нити.
А потім в один прекрасний момент все просто стане.Раптом.І вже аніруш.
Ми живемо у час вельми жорстокого покоління, і самі винні, що виростили таке,що самі є його частиною,що дозволяємо такими бути.
Ми не сентиментальні.
І Хвильовий би був вражений.
Він хоче бути темним,але сповнює світлом,сам стає світлом,коли поряд.
Є двері,за які треба не зазирати, і кроки,що треба зробити.

Давно сюди не заносило.
Робочі нюанси.
Сподіваюсь, Апельсин таки скаже - ні. І буде спокій без отих фарсів. Бо інакше то буде спроба пояснювати історію мовою фарсі, котрої не знаю ані я, ані слухачі.
Вельми було неприємно, коли ото в 5ницю не забрали.
Щоправда, певно не було потреби.Ну так, адже то не в мене критичне мислення)
Погода шепоче - сиди вдома.
Те ж саме повторює і нога,яка вже настраждалась.
Дякуючи персональному гуру, все суттєво краще.
А ще були сни - такі різні!
Читаю його книжку - легко пішла.
Затримка з поданням документів на 20 днів - роздратувала дуже( Колеги, на жаль. Але тут безсилля. Система цінностей(
База не працює, що паралізує діяльність.Невже знак і скоро крапка?..

Дякую, що ти є.
Завдяки тобі вгамовуються внутрішні демони,а слова набувають нових барв.
Стаю спокійнішою, вже нема тої рвучкості і такого страшного бажання рятувати світ.
Пам'ятаю рельєфи твоїх мозолистих спрацьованих долонь, що торкались значно ніжніже, аніж десятки інших.
Коли ти поряд - не завжди важливо,що там на вулиці,бо внутрішнє тепло сповнює. Воно не змінить погоди,але уможливлює не помітити її)І обов'язково пригорнеш на морозі,аби не замерзала.
Так важливо бачити твої очі!Так важливо просто мовчати і посміхатись,не забивати ефір звуками.Ми стільки наговорились за ці місяці розлуки,що тепер велика потреба у спілкуванні без слів.Поглядами.Дотиками.
Ми - є.
Чекаю на тебе.Дуже чекаю...

Карантин триває,але вже таке враження,що люди про то забули.Маски,безпека,відстань - то для слабаків.
Сни дивують.Чиїсь,зокрема.
Дивує і реакція Віктора,який таки переходить межі.Говорити,пояснити,чути - на це нема часу.Розділяй і володарюй.Не треба заганяти мене в почуття провини.Не варто.Це можна було би зробиті рік тому.А тепер стала кращою.
Надто добре все пригадую - і спину,і квартиру,і непідготовлену зустріч,і депресивний листопад,і пропозицію приносити йому матеріальну користь.
Обирати треба.
МЕ мовчить.
Набралась зобов'язань,але сама би щось отаке хотіла.Адже обіцяла змінювати, змінюватись?
Думати вмієш,ото тепер і маєш.
Не вистачає дотику рук.
І відхід Графині болить.Відчутно болить.

Поки дзвінки лише від тих, від кого то цілком очікувано.Важливі слова.
Робочі будні будуть з часом, поки все як є.Та декого не стримує те, що вихідний.
А може таки назватись в мережі справжнім іменем?А може подзвонити до Коста?А може ?..
Сон цієї ночі - урок трудового навчання.Незнайомі люди,вчителі,завдання теж не дуже зрозуміле.Факт - кабінет таки знайомий,хоча не бачила його вже років 20.А так в деталях!От лише столи стоять якось дивно.Ну, в мене ніколи з хендмейд не було як треба.
Атмосфера екзаменаційна.
Життя бере на зуб.Життя треба інколи також водити до дантиста.Навіть якщо дантист - свободівець)
Дякую батькам,що вони дали життя.Дякую, що дарують тепло.Вони найкращі.І спогади - чисті.

Ніколи не думала, що то може статись отак.А з іншої - їй пощаслило, що все так швидко.І не мучилась.
Знову перед моїм ювілеєм щось трапилось.
Боляче.
Незвичайно вразила турбота його.Недзвичайно.Так огорнув теплом,ніжністю,підтримкою.Не сподівалась,що можна аж так.
Снився дивний сон - міське озеро, що виходить з берегів, що несе в собі щось чорне і страшне,щось неприємне.І води все більше і більше, вона струменить навсебіч, а я за вікном, де безпечно, за всім тим спостерігаю.І потім все стихає, озером пливуть лебеді.
А ще - походи до якогось лікаря, Хомяк на дорозі спиняє бусик, а біля мене той сам став.
Сни вміють давати підказки, тільки треба навчитись їх впізнавати.
Дякую батькам за життя.