Скрипка Майстра

Померти - значить забути, відпливати в невагомість рожевим потоком. А ти не вмієш помирати, не хочеш це вміти. Бо знаш смерть не в обличчя, а в паспорт. Ти занадто близько з нею знайомий, занадто добре навчився її минати чи - навпаки - прикликати.
Де ти?
Відпусти. Себе. У мої сни. Справжні.
В шуми вулиць твого міста, куди хочу втекти. В це беззоряне небо.
В спалахи автовогнів.
В смак повітря.
Наснись...
Як не можеш прийти в дійсність - наснись.
Той,кому відписала саму себе.
Невже... Так, вже. Поки - казав - на рік. А далі- як піде.
Дихай.
Втікай.
В дощ.
Ти - дощ. Стукаєш у вікна, крокуєш містом. Містом мого сну...

Прочитала в новинах про замінування 29 лютого. і стало якось ... не те, що не по собі. Реально - усвідомлення, що можу втратити. Що все може статись кожної миті. І що це може бути хто завгодно. А час не гратиме на коритсь когось - час завжди сам за себе, бо принциповий.
Вперед.
Втікає крізь пальці.
Вже скоро...
Вже скоро закінчиться несправжня весна, яка відбула у країну вибухів, крові, страху, люті, ненависті і розрухи.
Все так відносно!

На порозі в квартиру мрій не треба довго витирати ноги в обшарпаний килимок - адже знаєш, що переступивши, замкнувши за собою двері, все стане таким несуттєвим. Та й ходити там можна босоніж)
І все стане на свої місця.

Нова звичка - дивитись новини і думати, де він.
А раптом зранку - про те, що відбувається в АТО. і чомусь думка - там. Саме там. Саме в тих обставинах, і причепний.
Не втомлюєшся чекати, вірити.
А ночами - блукаєш Личаківською некрополією.
Там затишно. Там ніколи не лежатимеш. Але і не хотілось би. А от помандрувати тими склепами, надгробками, що істинно є перлинами архітектури, подихати тою атмсферою...
Але ... Але чиє сенс розкривати - без нього?
Чи є сенс буття - без нього? коли вже крапки поставлено - як і підписи... коли визначено
коли віддала захист - свій. особливий. справжній.
Він повернеться. Але - чи буде все, як мало бути?
Чи наважуся спалити волю заради нього?

Ти не знаєш, де він.
В якій країні.Варіанти - Україна, ДНР, ЛНР. Він може бути і там, і там. Він може бути ще вдома, а може бути вже в зоні АТО. А може лише їхати туди. А може ще багато чого.
А ти не знаєш, де він.
І не спитаєш.
Бо страшно.
І сни якісь злі такі...
І страх за нього...
І мовчання, на яке сам себе прирікаєш.
І слова - що падають в нікуди...

ми самі пишемо казки для свого життя
хороші, ліричні, сумні, веселі, філософські - не суть. це - казки.
відкрити би вікно у реалля.

що це було? вдалий спектакль? чи життя? півтори години щастя. і - завіса.
антракт. три місяці ще не розпочались.
а вже - чекаю.
приналежна.

побілити стіни в новий колір
записати алгоритм колонки
зголосити всіх на форум - щоб пересіяти
вижити
вилікуватись чи набути людської подоби
хотіти прощення, прощання і спільних маршрутів небуттям
бути

Тиждень мав розпочатись не так і не там.
І не з тим.
І не тому.
Натомість- знову скраплено все у діяльність.
Чи подобається? Чи потрібно? Чи корисно? Чи суттєво? Так. А тепер - питання: кому???
В результаті - хвороба, яка психосоматично цілком очевидна. І дислокація її - теж.
Що вже є.
І кого - нема.

Непростий тиждень добігає кінця.
Завтра профсвято - День Закоханих. Святкування не відбудеться.
Спілкування з колегами буде протікати в іншій формі, вчора показало багато чого по суті. Друзі - це перманентно, і порою то показується - хто є чим, і як.
Розірвати все, повернути час назад.
І якщо вибирати єдиний шлях - то це крок назад, однак в цей поворот вже не впишешся.

І метатись між собою - в різних виданнях.
Між різними гранями.

Я знаю, шо ти існуєш.
Не десь там, на побережжі океану, не високо в горах, не далеко за сімома границями, а тут.
Я знаю, що ти чуєш мій голос в телефоні.
Я знаю, що ти впізнаєш мій запах. Ти - вечір у Львові, де крізь туман і смог пробивається шпиль вишки, і десь вгорі - світло. Ти - вибух адреналіну, спалах, пристрасть. Ти - вчора, сьогодні і, можливо, завтра.
Ти не приходиш у сни, не надихаєш на поезію, не рятуєш від сум'яття, але порою окриляєш. Нехай то короткотривалий ефект, нехай...
Ще все виросте... Або не станеться.
Вибір є.
Вибір завжди є...

Відчуй же мене, прошу...
Хіба то так багато?
Захисти, вилікуй мою поранену скалічену душу, розмалюй моє небо у колір ... Ні, не колрі чиїхось клавіш. В колір очей... Твоїм. Моїх, в колір світла. Твого.
Нагадай - потрібна.
Покажи - твоя.
Хіба це так суттєво?.
Кажуть, коли любиш двох, вибрати треба другого - бо він би не прийшов, коли би стосунки до першого не були би з дефектом.
А кого вибереш ти?

Тепло, коли ти називаєш радістю.
Коли знаю, що потрібна.
Коли виганяєш з роботи додому, бо хвора. А я ж ніфіга не слухаюсь, сам знаєш... І навіть подарунок твій ношу - як ти і хочеш... Навіть зараз.
Не вмирай. Не втікай від життя.
Стала цінувати кожну секунду думки про тебе.
Будь. Тільки будь.

Доброго ранку?
Хай буде.
Погода чарівна, мокро, зимно, вітряно, дощ з мокрим снігом. Перші робочі дні.
І, здається, температура. Попелюшка явно не поїде на бал, але до громадських слухань треба буде стати на ноги - бо то не діти.
В очікуванні наради.
Результативності!

Композиція дня - Фантазйьор.
Кравченко, ти будь-кого доведеш...
І взагалі бувають люди, а бувають такі як Кравченко.
А ще колядники діють не в комплексі. Треба психічну атаку - заколядували - і пропонувати пиріжки, печиво, макаруни, сережки з полімерної глини...

Перший постноворічний робочий день.
Поки невиразно, чомусь важкість у шлунку, хоча ніби ж ніц не їла.
Боуї вмер ...
Зле якось так(

Різдвяний вечір.
Гарно, добре, домашньо, комфорно, справжньо. Тому що - дома.
Отак - поговорити з батьками про родину, про тих, кого вже нема, про минуле, зрозуміти трошки краще один одного.
Пити разом глінтвейн.
Слухати колядок.
Бути - разом.
І в цьому - велике тепло велике щастя.