Скрипка Майстра

Мне хочется плакать от боли - или забыться во сне.
Где твои крылья, которые так нравились мне?

Крил давно вже нема. Їх згризають - по пір'їнці, по частинці, по сегменту. І не встигають відростати. Випалюють - зневагою, безладом, тиском. Витравлюють. Не відрости вже.
І тільки очі шукають щось в небі - в ілюзорній пам'яті блукають спогади про політ.
Ножі з спини нема коли виймати - вони випадають, коли навколо все вигниє і нема вже за що триматись лезу.
Сама винна. Сама підставляєш спину. Сама тягнеш то все.
І тільки очі ще зводяться до неба. І спину ще трамаєш рівно.
І на коліна стати ще є сила - перед світлим і вічним. Бо ще поряд. Ще тримає. Бо ще його.
Хоч то без перспектив. Взагалі.

Коли закривається небо на ніч,залишаються шпаринки, звідки течуть крапки світла - зорі. І ми підглядаємо, не бачачи ніц, але всім то подобається.
Перемога завжди з тими, хто вже бачив світло. Або - хто не боїться.
Трійця.
Ще один цикл за спиною.
Колись давно в моїм житті була людина, котру звала Кіндером. Маленький хлопчик, котрий заблукав на тернистих стежинках свого життя. А потім ми перетнулись. Випадково. І - показала шлях, як вийти на олімп. Вийшов. Переміг. Знайшов себе - у гомосексуалізмі. Відкрив собі його - і себе в ньому. І став щасливий.
А ще - колись саме йому писались красиві вірші. Тепер - все розірвано назавше. Не болить.
Його спектакль відіграно, завіса впала, без овацій.

Часто надсилала йому вірші. Потім виявилось - вони йому подобались. Що правда - вірші були не моїми, авторство завжди вказувала. Не читав авторство, читав лише їх)
Познайомила з власними. Сподобались.
Як ковток води)
Зараз збираюсь взяти півторалітрову пляшку мінералки і заховатись від усіх десь в гущавині, аби позасмагати без одягу.
Так і сліди трошки зійдуть. І ноги підсохнуть. І взагалі стане краще.
І людей знову ж менше навколо.
Бородатий хлопчик. Не знаю, що там ти думаєш. І чи думаєш щось. І як тобі було поряд. Матимеш ще фестиваль і намет.
Куди би хотілось - прям зараз, в день народження Пола Маккартні? Туди ж, де був вечір середи, в ті ж руки. Більше нікуди. І не зникати з тих рук

Будинок там , де тобі добре.
А де добре тобі, друже?
Хтось може прийняти те, що йому добре в могилі - і так піде з життя, поставивши крапку, бо втомився . Як Іван Литвинов, що подарував світу Єлю.
Хтось може відчувати себе комфортно в тихій кімнаті вдома, а коли доводиться ходити людним містом - ото чується напруга, ще й яка.
Потім фізіологія показує, що краще би її не показували. Гормони таки дають своє - от тільки покусана)
Доба минула - а так хочеться знову в обійми - такі пекучі, такі стабільні, такі довірливі, такі справжні.
Спирт і бюст - не дуже сумісне)
А на ранок дістаєш з-під упаковки голок ... цукерки. Все ж він - чудовий.
Посивілий, втомлений, нервовий. Врятую. Зможу! МІЙ.

Не знаю, чи варто, чи можна, чи треба. Заганяє в тупий кут виснаження, нервове, психоемоційне. І додому такою - не йдеться. І пити не хочеться, і сил нема боротись, протистояти. Так, задихнутись. Всеодно ніхто не помітить, що щось не те.
Тільки вдома чекають.
Тільки вдома ще треба...
У далекому Харкові хмари. Темні. Він злиться, кричить, як колись.
У далекому Лемберзі - так, далекому - теж не все рівно на землі. Він похитнувся - завжди стабільний.
Страх.
Відчуваю його тривогу.
Страх.
Вітер зірвався за вікном.
Холодний...
І ви - теж холодні. Вже й не намагаєтесь довести якесь там тепло. Просто що вже є. І як вже є. Фальш. Байдужість.
Тільки вдома завжди чекають.

Наша збірна програла перший матч. Фінішні хвалини відібрали шанс сказати, що ми гордо боролись з чемпіонами світу.
Вихідні канули в Лету. Знову мимо. Знову хаотичні будні, знову незрозуміло що буде творитись, знову чимало всього на голові, розклАди і рОзклади, чимало не самих адекватних людей, а в результаті - не сама адекватна і я.
Відпустіть мене до Львова.
Будь ласка.
На півтора дня. Побачити його, не мокнути під дощем, не ридати в подушку, не скніти. Не хочу, не можу, не знаю, не буду!!!!
Скільки це ще триватиме?
Коли нарешті поставлю крапку - і ... А що буде далі?
І як бути з М. ? Чому він так зі мною? Чому плачу від цих слів?

Дивимось матч Україна - Німеччина. Україна почала дуже на пристойному рівні - це приємно і правильно. Виявляється, в бундестімі є кадрова проблема - нюанси по правому флангу оборони.Чи це нам поможе?
В вікно світить половинка місяця. За тиждень буде повня.
Скоро День Медика. Трійця. День Молоді.
Потім - відкриття спортмайданчика.
Ну от, знову думаю про роботу.
А треба про то, що подруги не дзвонять, що друзі не відписують, що колегам байдуже.
Поки тебе трусила - бо хтось був на Сході - ніхто не питав щиро, як ти там? Так чого ж саму зводить так???
Хочеться спокою. Побути байдужою. Спокійною.
Або просто закрити двері та зіграти з долею в російську рулетку. От лише і так ясно - програла вже

в теплі сонячного вечора десь заблудилось моє щастя.тихе, просте, наївне.
коли спроба допомогти встановити правду обернулась намганням тої сторони викривити дійсність. Жанна, я Вам вірила...
тиша заповзає, випускаючи нуторощі минулого, забираючись все глибше в глибше, натягнувши на себе шкіру з випотрошених мрій, аби заманити на хибний шлях згуби.
хто не вгадає - пропаде.
завтра треба буде зазирнути до людини, котра допомогла опинитись там, де пустила коріння.
він таки дійсно дав мені багато, а не ціную. хоча мабуть хороша плата за те все, що було.
кажуть, світом правлять хіть, прагнення влади, голод.
по суті - голод. голод сексу, голої їжі\питва, голод влади. і воно все так паморочить...

Закрий в собі весь біль, забий на те, що тобі так хто сказав чи зробив, чи й не зробив.
Забий на те, що він забив на тебе. І забий на нього. Зможеш, куда дінешся. Не вперше.
Забий на все. У тебе море незробленого на роботі. Думай про то, що можуть звільнити - то кому би будеш потрібна?
Відключись від усього, забудь про літо, про друзів - хоча це в тебе вийшло як має бути, молодець.
І працюй. А потім тобі може хтось скаже дякую і кине копієчку, яку називають зарплатою.
Ночами снитиметься Львів, Харків, ввижатимуться закривавлені роздерті воїни. А ти працюй. А ти не зважай на то все.
Невже в цьому напівживому існуванні і є твоє щастя? Ні? То чому зробила усе, аби воно сталось саме так?????

Сьогодні 33 роки, як мої батьки стали моїми батьками. Вірнішее - як офіційно поєднали долі.
Особливий день, але через роботу не можу ніколи його належно з ними провести.
Мені соромно за те, що не справляюсь з жодним із своїх обов'язків. З жодним. Не дуже хороша донька, не найкраща колега, не дуже вчасно виконую завдання. І це прибите прагнення прийти на допомогу, усім, і не відмовити, і намагатись щось зробити хороше...
Вчора мої друзі(?) святкували вкотре без мене. Чи друзі?
Вчора ті, кому ніби потрібна, промовчали.
Стіна. Замуруватись би і задихнутись. Сплакатись. І щоб ніхто не заважав.
Небо падає на голову...

Понеділок - випитий не мною алкоголь і чужи розірвані нерви. Які склеїлись.
Вівторок - напруга, космічна, намагання бути скрізь, тут і тепер, і зараз, і знову...
Середа - суєтно, хаотично, хоч і по програмі. Розчарування.
Четвер - піарство.
5ниця - хотілось вибухнути.
Непростий тиждень, а коли ж він буває простим?!
Мовчання того, хто треба.
Вакуум.
Самотність - це коли ті, кого ти любиш, щасливі і без тебе.
Це коли друзі (? а чи друзі вони?) розбивають байдужістю серце.
З позитиву - карта, яка тепер висітиме на стіні. Якою захоплюються батьки. І все буде добре)
Бо у мене є вони.

Принеси мене в жертву прірві. І так - врятуєшся сам. Залікуєш погризену бойовими діями душу. Вона перестане кровити, не буде більше пекти, не буде снів і стресів.
Просто мені так хочеться бути там, де і ти... І стати - частиною тебе.
Але що маю зробити ще, коли тобі боляче? Коли наша країна вкрала спокій твоїх ночей, коли ненормальні будні перетворились на пекло війни.
Витримала, дочекалась. Що далі? Хто буде далі?
Куди йти і до яких воріт?
На який олтар складати дари, аби отримати знову минуле, знову тебе, аби повернутись в те, що мали.
Аби ти не вимагав нереального, аби не плакали струни .
Приїду.
Як тільки хмари трошки розлетяться...

Спілкування, яке завернуло зовсім туди, куди не треба. Очікувалось одного - вийшло щось зовсім третє. А то й сьоме.
Нерви здають.
Якщо він зникне з поля зору - це не буде дивним.
Очікування, випробування, неспроможність йти на поводу.
Бути - чи видаватись? Що важливіше зараз для нього?
Не хочеться, аби то були лише ігри.
Як зрозуміти, як перевірити, як розпізнати?
І - чи взагалі це треба?
Живи ілюзіями. Тоді не буде так боляче падати. А коли спаде пелена - то може нарешті станеш на шлях істинний, перестанеш гратись в незрозуміло що.
Здається, це виснаження.
Може, таки перестати врешті зводити будинки на піску? Шукати птахів там, де живуть лише коти?
Заспокойся.
Дихай глибше.
Чи - не дихай)

Вона мене - чи я її?
Хто кого закатує? Мабуть, вона. Бо здаватись не хочу ніразу.
Масштаби діяльності переходять межу не те, що розумного - реального. Помирати за ідею, яка не є твоєю - як мінімум безглуздо. Викидати життя під колеса чужих щасть, розпинатись на хресті за здійснення чужих мрій, розбиватись об стіна, аби втілити чужі наміри...
Скільки ще протягну?
На чому?
На голому ентузіазмі?
А результат? А що маю взамін?
Коли ти повернувся - а не можу покинути все і погнати до тебе. Так само, зрештою, як і ти не летиш до мене. А то вже знак.
Але... Хочу до тебе. Хочу в твоє місто.
Хочу в твої руки.
Ми бачимо те, що нам хочуть показати. А потім - зривають маски. Непомітно і для себе...

Коли не знаєш, що робити, коли закрадаються тривоги, коли загризає зсередини - йди в поля.
Йди туди. де небо торкається землі, де сходить чи заходить сонце, де дерква ріжуть горизонт, де крапки - то будинки, де світло видно на далеку відстань, де вогонь горить і стелить за дим хвостом, чи посилає вгору.
Коли пощастить - то побачиш гори.
Або і себе.
Дихай.
А коли тепло - то лежи. І лети до неба. Відривайся від тіла - і злітай.
А потім вернеш в тіло душу.
І може знатимеш, коли будеш ближче до грані, чи живий він, той, що на Сході. І може він озветься. Сам.
А коли ні - то навчись бути терплячою. Він сам цього хоче.
Він не буде мовчати, він не стане й кричати.
Він вірить. Він твій.

А хто казав, що буде легко?
Останній дзвоник, на який пішла у ліцей, де ледь не сплакалась.
А потім - довго стирала с серця фальш.
А потім - було просто боляче, бо тебе використовують, як ... Не знати кого. Твоє вміння вчасно реагувати, шукати, знаходити, вірити. Зрештою - любити.
Коли хочеться курити, але ... водночас не хочеться.
А хтось зі Сходу - мовчить. І ти не знаєш, що з ним. І ... раптом вже не на Сході? Раптом вже не на сім світі?
Химери Дикого Поля - то відкриття! Це потужно! Саме то, чого хочеться читати по ночам. коли в країні війна.
А як бути, коли друзі закривають двері? Коли втікають?
Ніяк. Потім сняться болючі сни. Дуже болючі.
Треба щось змінювати в сім житті.

Войчєху Бальчуну буде дуже непросто боротись з гідрою - бо проблем в Укрзадізниці чимало.
Київ розчарував. Страшно.
Зі спалахів - Інститутська. Портрети полеглих. Нацбанк - але саме його приміщення, екстерьєр. Будинки, що несуть вбите - у них - часом - вкраплене в цеглини, в бетон.
Дистанції, що вростають все глибше і глибше, бо не в сім світі - досконалість, хоч і прагнемо до неї.
Але йти треба далі...
Наскільки?
З чим у серці?
... точно не з вишиванкою
В вишиванку вряди-годи вплітають деструктивні коди.
В гарних ідей - не завжди гарне обрамлення.
А жар загрібати своїми руками ще не навчені.
Тому...

Весна наближається до фінішу.
Що було?
Було пару телефонних дзвінків з зони АТО.
Були розхитані нерви - через того, хто зараз увімкнув незрозумілий дистанс.
Була забита роботою голова.
Були вірші ночами.
Було повідомлення з далекого краю. Про те, що таки її нема,не стало. З конкретною датою.
Було розуміння того, що гвинтик.
Було намагання одної баришні влізти в дружбу. А зараз - слова про симпатію.
Багато сліз.
Вияснення стосунків.
Був дивний стан реального оніміння.
Була столиця - нібистолиця, а в реалі - зовсім не те святе місто...
А не було Львова.
Не було того, хто на Сході.
Не було алкоголю - скільки і з ким би хотілось.
Були люди, що відшивали.
Буде - світло, позитив і добро!
БУДЕ!

Твої здобутки присвоєні комусь.
Твоя робота не ціниться.
Ти - лише інструмент, гвинтик.
Ти мужньо чекаєш.
Кого?
Чого?
Не набридло?
Не хочеш струсити з колін порохи та стати на весь зріст?
Чого тобі не вистачає?
Розуму, сил, навичок?
Впевненості.
Банально - впевненості.
Хоча вмієш наступати страху на горло, вмієш стрибати вище неба.
Все прийде.
І він. І успіх. І діти. І визнання. І гроші.
А час назад не вернути.
Живи - допоки є кому посміхнутись!
Живи - допоки тебе чують найдорожчі!
Живи - допоки відчиняють двері додому.
Бо то і є життя.
А все інше - умовності.
Друзі чомусь стали колегими, односельцями, виборцями. Зараз вони десь з кимось розважаються, поки ти божеволієш від болю в руці...

Ната стає помічником Золи. Сподіваюсь, все складеться як належить. Успіху їй. А я не залишу її так. Колега все ж.
Речі, яких не бажано робити. Але починаю втрачати контроль. Він скоро зникне на певний період. А поки - танцюємо один навколо одного. дивлячись в очі... Без мовчання. Говорити, говорити, говорити. А хочеться напитись і ... відпустити гальма. Зовсім. Дозволити максимум, але щоб то лишилось у стінах.
Він повернеться. Але то - ще лише буде.
Коли закінчиться війна - додому повернуться ті, кого ждуть і кого не чекають. Ті, хто пішов, бо так треба йому чи ще комусь.
Когось не дождуться. Комусь нема куди йти.
... а раптом саме він - то, котрого маю знайти згідно наказу? Подумаю.

Ну що за садистська звичка у тебе ?!Нащо так тягнути жили?Чи хочеш, щоб задубіли нерви?
Не в цих стосунках - стався до когось так, як хочеш, щоб ставились до тебе.Тут інше.Сама вибрала.
Відданість - собача. І кістку можуть кинути, і шматочок м'ясця, а то і кусень хліба. Пощастить - почешуть за вухом. І пограються. А ще - можуть викинути.Вбити - ліпше, як забути.
Кажуть, Пандора, відкривши ту злощасну скриню, не встигла лиш випустити сліпу надію.
Мабуть, скриньку Пандори забути у мене в столі - і сліпа надія живе в мене, порою вибирається гуляти, заплутується у волоссі, там засинає.
Гартуєш чи руйнуєш?
Хто як не ти,знає, як то, коли крають скальпелем - смужками - заживо - по струнам - душу?

Стала часто плакати ,як якась сентиментальна пришелепкувата. Але так, щоб ніхто не бачив.
І від його дзвінків плачу. Дуже плачу. Потім. А поки говорю - покерфейс.
Втомилась бути сильною, але забула - як то бути слабкою. От і маюсь тепер.
Як казав Бойко -"Вмри, але живи!"
Так і виходить.
Зводить страшенно праву руку. Пальці ниють.
Нащо тобі руїна? Ніби й не древня, а така вже руїна...
Але для тебе - зможу певно таки все.
Україна везе Єврозбочення до Києффа. А може - до Одеси. Вінниці. Чи й Львова.
Або таки відвоюють Севастополь. І - тоді в Ялті)
Як фест - згадуєте, "Ялта-91" ?)

Враження тижня.
Нема чого ловити свої пориви - от думаю, нащо мені вафельниця?..
Друзі - це цілодобово.
Справжні - рідкість.
Закохатись - просто. Але ... треба відключати мозок. Розучилась.
Думаю - а може таки точно видати збірку?..
Україна їде на Єврозбочення.
п.с. Ти подзвонив. Говорив про матір. яка годує дитинку. Мені вже в голові все. що можна. А ти - про кішку. Скучила!Як же я за тобою скучила!!!
Там, де війна - шмат когось мого, живого. Йти вперед, не нанівець, вірити, ждати. Ждати... Аби усе було - як у вірші, аби знову торкнутись твоїх рук ,вуст,вус)
Хочу до нашого міста - до Львова. Кудись туди, де нам буде затишно і добре.А для цього - аби лиш ти дозволив бути поряд. Скучила!!!

Особливий день добіг кінця.
Особливий - єдиний у році. 9 травня. Був. Є. Буде.
І коли на службі на хрест спускаються два голуби...
І коли до цвинтаря підвозить священик.
І коли сам бродиш по цвинтарю - і зустрічаєш могили тих, про чию смерть не чув.
І коли ридаєш на могилі діда.
І коли пишеш вночі блог - про вибір і смерть...

Та наберись же ти сил і відхрестись від мене! Скажи же врешті прощай, не бійся зранити.
Чому ти як собака на сіні?
Тримаєш. Міцно. Не пускаючи. Не даючи ступити і кроку.
Скажи, ну хто ж тобі я, ну хто ж ?
Для чого ці всі ігри у щось неясне?
Погане самопочуття, не той настрій, проблеми - які допомогаю вирішувати.
Все, проблеми минули.
Ми терпимо погане самопочуття один одного.
Я завжди підтримую, надихаю, заспокоюю, лікую, переживаю, плачу.
Ти - приймаєш як належне.
Ти - від кого жду див. Кому вірю. Кому відкрилась. Впустила так глибоко. як ще нікого...
Майстер...
Чи я ще - твоя? Чи я ще Скрипка? І чия я Скрипка?...
Люблю. Дуже. Як повітря.
але ... не хочу напрягати.