Скрипка Майстра

Нічого надзвичайного, просто хочеться жити.
І нове плаття з кольорового шифону) А ще подобатись собі. І ходити раз на півтора-два місяці на КВК владний. Ібо то щось неймовірне.
Не згадуються сни, не болять спогади. І люди з минулого стають тінями, що зникають. Дехто ще бляклий, а декого забула, затерло в вихрар реалля.
Хочеться жити. Розуміння, що герой недавніх подій в понеділок знову загляне у двері та в очі. Розуміння, що це нічим не завершиться. І не треба то згадувати,цим зловживати.
Неможливість чи небажання?
Чому мовчати? Коли знає - хвилююсь.
Дзвінок серед ночі. На стаціонарний. Нелогічно і тривожно...
Двері відкриються.
Крок.
Ще крок.
За спиною шмат літа. А ти - де?

Вибирала хорошу музичку для прогресивної людини. Не знаю, чи вдало - але нагода цікава. І пісня пішла цікава. Побачимо - як зайде.
День народження, що схоже на жертвоприношення. Як і більшість таких подій... Треба щось переосмислювати в сім житті,часі і просторі.
Двері відкриваються - але чи в ту сторону.
Тіні минулого намагаються ступити крок. Вмикаю вальс,відступаю, співіснування і нагадувало танець. Крок вперед - крок назад. Бо і тінь - так само. Не наздоганяй її - вона втече.
Хочу повчитись дизайну.
Мен зі складнезним по-батькові підкидає на роботу. Він колись поміг у скрутну хвилину - підтримавши морально. Ціную то. Сьогодні готова помогти йому. І металісту - проблема в них спільна.

А слова з журналу так безмежно мало, мало - щоб відчути, для чого ми живем, для кого ми живем.
Вдих-видих. Природа. Навколо. Кудись спішити, впадати в щось. Може - в воду, в калюжу, в паніку, в депресію, в екстаз, в розпусту.
Та куди завгодно. Краще - в крайнощі. Це більш притаманно. Особливо коли заносить на поворотах.
Це не моє, це вождя.
А що чекати ще від того вождя? Може - зарплату?
Кажуть, ми працюємо заради неї.
Не впевнена. Зараз взагалі ні в чому не можна бути впевненим.
Металісту дуже болить його питання, інакше би не вигризав так дзвінками. Варто чекати квітів?) Хоча розуміє - не люблю їх.
А серце летить до Львова, аби вибити клавіші з пам'яті.
Дайте відпочити... Не дають.

Безсоння. Вигризаюче, втягуюче в темряву депресії, марення, простір видозмінюється. Відчуваєш - як вібрує тиша? Відчуваєш - як її вибухом розрізає крик кота, шерхіт дерев?
Двері в забуття пора відкривати і викинути туди - як італійці меблі та лахміття в новорічну ніч - минуле. Ау, минуле, тоді дано час на прокинутись.
Хоча відчуваю - час вже не треба .
Читати чужий біль -а потім біле пір'ячко встромилось в руку. Алюзія ангела?))
Точно, ангел-безпілотник.
Порт Гоа, порятуй мене від параної...
Згадуєш, за яких обставин зустріла вперше Дереша?
Засинай - цієї ночі тобі вже не снитиметься те, що було раніше. То все наслідки дня.
Цього разу буде світліше.
Вимикайся.
Живи!

Неправильна відпустка. Тотально неправильна.
От думаю, який би фільм подивитись - а ніц не лізе, бо хотілось би щось нове, а тягне на давнє, знайоме.
Може би концерт якийсь давньороковий?
Може документалку?
Може ще щось?
А тут дехто мутить воду - а завтра перетинатись на зустрічі.
Зранку певно поїду в міськраду.
Телефон мовчить. Мовчить. Той, хто мав бути поряд, хто мав витягнути - як вода - отруту з душі - мовчить.
Витерти номер? Списати борги? Скласти все назад?
Розпочати по новому пошук альтер его?
Втратити віру в те, що є вірність, щастя, взаємність? Та що ж за період такий випав?
Плакати хочеться.Дуже.
І розуміння, самотність - це коли тим, хто тобі важливий, добре і без тебе.

Перший день добігає кінця.
Не дали по суті забути, що то вже відпустка, що не треба морочитись всякими робочими нюансами - то їм лавку прибери, то ще щось там, то щось передай.
То металіст зі своїми прокуратурами і земельними наділами. Кста, він теж снився. В телефоні, що цікаво. Знач, більш впирає спогад, емоція - як картинка. Це сильно!
Дантист-свободівець сказав, що все добре.
Ще мірмекс про бухдень - цікаво, організує сам?
М.Е. з особистими справами, які досі не може закрити. Завтра далі воюватиме.
Для коректності спитати, як самопочуття - і розписувати власне буття. Він же знає, що мене мучить.Він же може цілити рани.
Верхи не хочуть - чи не можуть? Чи ждуть?А мені чого ж чекать?

Куди ніч - туди й сон. З тих, які не повинні снитись. Тому ліпше забути. І запити холодною водою)
Все, не було. Але якщо то пророчить щось ... то готова пожертвувати темою. Дивно, але справді, готова. Якщо так зможу захитисти важливе.
Перший день відпустки. Проснулась від телефонного дзвінка.Розумію - хто. Розумію - не додзвонюсь. А ще досі болить після вчорашніх її слів. Дуже.
"внуків у мене чотири - Україна у мене одна, " - з цими словами бабуся була готова випровадити на фронт. Але Іловайські події перекрили бажання. Не страх - розуміння хаосу.
Португалія - тріуматором. Заслужено.
Згадую минулорічний ранок. Невже не повториться вже то?
Невже пора забувати?
Невже то було красивою казкою?

Дивлюсь фінал, який мав бути німецьким, але не сталось.
Там літає моль, падає Кріштіану Рональду, моль сідає на футболістів, молі фіолєтово, а футболістам якось нє.
Сьогодні був дууууууууууууууууууууууууууже важкий день, емоційно важкий. Не хочеться згадувати.
А рік тому була "Штука", Личаки і казка, яка здійснилась.
І мрія - яка збулась.
І знову хочеться впасти в той день, намалювати на небі його руки, відчувати його погляд, шукати в серці клаптики спогадів, де вписаний запах, голос, дотик.
Де сходиться в одне біле і чорне, можна і табу - аби сплестись до стадії нерозділення.
Чим то завершиться?
І чому втікаю в це від темряви буденного життя?
Саме в це? Саме в нього?..
Бо ще - куди?

Вітряно, сонячно, сумно, пусто.
Де би подітись, де шукати натяки? Де відповіді на всі питання?
А може - поїхати в Зимно?
Болі фантомні, ілюзія. Ілюзія того, що ще жива.
А кажуть - на краю світу є щастя. Тоді скажу - край світу в серці. І ти туди можеш сягнути.
Дзвінок про землю. В понеділок подзвоню металісту. Сьогодні не хочу. Не хочу...
Сподіваюсь, всі листи прийшли куди мали прийти. І всі ключі - в руках. Від долі - теж.
Він зберіг розписку ,але не віддав перстня. Загубив, передарував, забув? Спитати.
Півгодини затягнулись на півдня. Боляче.
Боляче бути лише лялькою для бажань.
А ще вчора набрала когось важливого колись. Навіть ніц не смикнулось. Не люблю себе за то. Не люблю.

На вулиці дощ, хочеться на вулицю. Нікому не хочеться дзвонити. Нікуди і нікому писати. Ані спати.
Завернутись у літо якось не виходить. Літо втікає. Літо чуже. Літо для дітей, для щасливих і красивих молодих осіб, хто має з ким проводити вільний час.
Моє літо мовчить. Моє літо там, де оперний театр, Шевченківський гай, Личаки, Високий замок. Моє літо там, де Сумська, Чичибабіна, найбільша площа світу. От лише не знаю, коли нарешті зроблю вибір, коли перестану рватись між цими двома літами, а марити - минулим.
Я ... заплуталась...
Зпгорнутись би знову в той листопад, знову плакати, чекати , слухаючи Вівьєн Морт, а потім впасти у руки... А потім втратити голову. Я ... заплуталась...

Отже, перший день відпустки. Розбудили. Не дали виспатись дзвінком з роботи. Знаково, що не кажи. Напишу пару макетів потім, щоб закрити хвости. Знайшла конвертер jpg в pdf - треба буде побавитись.
Вождь не приїде.
Якщо налагоджу роботу з новою базою - то переступлю новий етап, витрушусь і піду далі, спокійно, туди ж.
На це маю тиждень відпустки - аби вчитись.
А що буде далі? Думаю, далі буде далі.
Верхи не можуть. Швидше - не хочуть. Низи кричать. Стогнуть. Однобоко так, дуже однобоко - і соромно.
Пора ставати адекватною, пора забивати на високе, пора спускатись на землю. Тебе не врятує ніхто, крім себе самої.
Тобі ніхто не простягне руку допомоги. Зрозумій то нарешті. І - працюй далі.

Може би нарешті подорослішати? Збрити оту всю дитячість? Почати епілювати регулярно те, що епілюють дорослі жінки. Почати одягатись так, як вони. Харчуватись. Вживати так само алкоголь. Стати меркантильною і напрягатись за зарплату. Не сидіти ночами на благо Вітчизни. Ну бо дійсно - на благо Вітчизни!
А ще сьогодні уві сні обнімалась з ББ, так по дружньому, тепло-тепло, на очах у всіх-всіх-всіх. В метрі від Вождя, котрий то зразу викинув в ФБ. А потім ББ став заступником міського голови. Думаю, треба буде йому той сон переказати. А ше снились діти, маленькі, чиїсь. Але гарні-гарні!
І невідомі стежки.
І ще чимало всього.
І команда.
От тільки коменданта не було. Видно так треба) Не в цих снах

День промайнув, якось так дивно. Нова пісенька про главреда. А ще кидалась в нього канцеляркою. Не попала) Не вистачає отого хорошого атошника - без нього якось ніяк, якось пусто. Ніби і колега, ніби і друг.
Вигуляла маму одної хорошої дівчинки в кафе. Там же був нестримний з дівчиною та її донькою. А ще недавно він щось там від мене хотів. Гидко. Гидко.
Відчуття спустошеності. І розуміння, що відпустка не врятує. Зовсім не врятує.
А він мовчить. Зовсім. І нема діла тому, хто не хоче до лікаря, що робиться по ту сторону екрану.
Досить мріяти. Вистачить жаліти себе. Плакати. Навіть якщо констутуєш факт.
Англійська - дивовижна!!! ))) Хочу ще)
А, і суттєве. Бужани вже не друзі. Відпусти.

Сьогодні самийсамий ранок не вдався, бо з ліжка відірвалась в 8. і вирубило вчора не помітила коли.
І відпустки швидше за все не буде.
Бо що робити? Це як ремонт, який завжди доцільний.
Болить в грудній клітці, на вдиху, на видиху. Глухий кут. Глухо в голові. Паніка. Якась така...
Забагато всього.
Просто забагато - і замало мене.
І час стікає.
Нічого не хочу, нічого не знаю.
Тільки клею малолітніх юристів.

Прибігати на роботу другий день з самогосамого ранку, бо є необхідність, бо треба бути готовим, а потім бах - і випали батарейки.
І ще сниться всяке таке... З паралельних реальностей. І позачасу, міжпростору і ше всяких розумних місць)
Літо. Літо - для дітей. Для тих, кому за - нема коли вдихати на повні груди. І згадується пісня ПінкФлойдів, що всі ми цеглинки, що всі ми частинки, що всі ми елементи чогось великого. А вам хочеться бути елементом, гвинтиком?
І не вистачає його слів, його кашлю, його присутності. І як виглядає його теплий погляд теж не згадаю) Скучила. За теплим поглядом, дотиком, за відчуттям його владності. Просто мені так хочеться бути там, де і ти...

От прокидаєшся серед ночі - бо заснув а комп поряд світиться, і батарея вже на фініші, і хтозна, скільки годин, бо несила глянути. Вимикаєш і спиш далі. І сниться щось невиразне, а на ранок треба на півтори години раніше на роботу, бо треба. І от настало те на півтори години раніше, і не ясно, чому то треба було, бо нікого нема, бо є лише ти, бо світло в кінці тунелю виявилось лампочкою в кінці коридору, де рострілюють, виявляється,як його весть пройти.
І сниться щось хаотичне, неприємне, застережливе. І не вистачає повітря на двох, і серце не тягне двох, і сили гаснуть. Ти не втомилась, ні. Це хтось вистрелив у лампочку - в тому самому коридорі, де рострілюють, як дійти в кінець. Темно.

Жил на белом свете, всё бродил по краю назло.
Ставил всё на ветер, думали играю - везло.
Відчувати, що хтось лікує біля тебе душу - безцінно. Болісно - розуміти, що хтось поряд для тебе одягає маску, створює ілюзію, чи простіше - вводить в оману.
Просто так. Бо вже звичка.
Ото пишу і душать сльози.
А ще хотілось стільки зробити, і світ змінити на окремо взятих кілометрах. А суть? Суть, коли просять завжди гроші? Коли треба лише вони?
І поряд - фотограф. Лише фотограф. Все. А люди вже закрутять. І за спинами шепіт.
Не грими в трубку, будь ласка. Хто ще може врятувати душу як не той, перед ким її відчиняю як вікно? Не ламай. Не треба.
І знову плачу.
Жалости не знают командиры снега к своим.

http://briefly.ru/tolstoi/voina_i_mir/ - буває і таке
почався новий тиждень.
Вже заплановано зустрічі, трошки розмальовано день, а трошки і тиждень.
Вже хочеться зробити чимало, а потім ... а потім згадується бажання дати по гальмам - і жити.
А ще захотілось - дякуючи однійбаришні - зустрітись з тим, хто вніс хаос у осінь. Не моє, зовсім не моє - хоч і з головою на плечах. Може таки точно зустрітись і поговорити з ним?
Чогось не вистачає в цій реальності. Когось.
Майстер на зустрічі з поетами.
Майстру нема часу. І чому ж коли у мене щось трапляється, він вмикає ігнор, натомість прочитавши історію свого болю? Але не завжди. Бо про тюльпани так і не знаю.
Новий день. Все стане на місця.

Зрізано під корінь.
День нічого не хочу.
Не можу.
Що було напередодні? Мотиватор, який збив усе, що можна. Наповнив лише безнадією. І страхом. І паранойєю.
А ще було озеро. В темряві. І алкоголь. Трошки забагато. І обійми з одним колегою. І його погризена шия. І його погляд. І його рука тримала мою. Диииивно.
І ночівля в дорогому, але нехорошому локалі.
Крісло захиталось. Виявляється - не все так гладко.
І я коштую стільки, скільки коштую. Гидко.
Бридко.
Погано.
Вода витягує - але її було замало.
З плюсів - знайомства з цікавими людьми, котрі є тепер у друзях в ФБ.
І нова електронка - бо так треба.
Слів мінімум.
Сил мінімум.
Хочу тиші.

Треба отак частіше вибиратись в місто надвечір, коли йдеш вулицями міста, повними людей, коли тебе багато хто знає , вітається, але аби привітатись. Може - спитати про поточне, але своє : коли буде вирішено його питання, коли когось там закриють, коли дадуть гроші, коли прийде час на порядок чи на тих, хто його наведе.
Кому діло, що у тебе робиться?
Кому хочеться щось у тебе спитати?
Кому потрібна ти, а не твоя робота, твої конекти, можливості?
Кому?) Хто чекає завжди? Вдома.
Вдома.
Вдома.
І ще - там, де тобі добре, там теж чекають.
В його руках - надійних, міцних, вічних. І буду обманюватись, і буду вірити йому, і буду наївною. І хай цей період - але окриленою, щасливою, ЙОГО.

Пишуть, що була би хорошою спортивною журналісткою.
І що дивлюсь і бачу більше ,як треба .
І ще багато чого. І хорошого теж. Так чому ж скнію в такому склепі, в таких вузьких рамках? Чому так тяготію отими кармами?
Мама вчора сказала, що певно на мені є гріх Н.Є., відроблення, відмучення. Бо колись і тітка, возила фото до якоїсь там бабки, а вона сказала, що на мені сильніше од того, що може. От таке.
Кажуть, тої бабки вже й нема. І моєї - теж. Тільки сама ще є.
Крайній вихідний, втомлені очі.
Кіно, яке додивилась, яке насмішило. Це ж якими очима дивляться на таких як ми? Інтерес - такий хибний, такий квадратно-гніздовий. І хтось з ним - приходить до нас. І не витримує же)

Де ж він є?
Завтра в обідню пору наберу сама.
Хвилююсь.
А перед тим переглядала старі листи і плакала. Від ніжності. От ви давно плакали від ніжності? Від тепла ,яке розриває, яке адресоване лише одній людині? І яка - не поряд - в фізичному сенсі...
Ісландія таки вибила Англію. І це вибухова новина.
По роботі вакуум, не хочу зараз про то думати.
Хочу додивитись кіно. А потім признатись, що дивилась його) І він буде сміятись - знаю то) А ще порадить щось хороше. Як вміє.
Він вміє сказати вчасно потрібне, грати на струнах нервів, на тонких струнах душі. І вмиваєшся дощем того звуку. І коли болить, і коли летиш - бо в усьому він. І ти - в його руках. Як Скрипка. Скрипка Майстра.

Красиво грають ісландці з англійцями, насичено. Станом на середину першого тайму - ісландці ведуть 2:1, попри те, що то грає Руні і команда. Непередбачуваний чемпіонат. Однозначно букмекери піднялись)
Десята частина всіх жителів Ісландії - поїхала на чемпіонат. Що тут скажеш?)
Потужно!
І діло не в тому, що то близько, є гроші. Діло в країні.
А кожен - сам собі країна.
Згадується чомусь зараз північний район, ніч, поїздки з кидками відстовпа до стовпа і адреналін, що шкалив навсебіч.
Думається вже про Бандерштат.
Верхи не можуть чи не хочуть?
Про них взагалі некоректно говорити. Треба буде подивитись отой новомодний фільм... А може і частину 2.
Якось темно в голові. І хаотично. і нервово.

От узяв - і не запросив на день народження, хоча мала би бути як мінімум кава з тортиком.
Робота стає сенсом буття.
Певні колеги випивають заживо, вибивають з колії, відверто знущаються.
Невже не зможеш зрозуміти, що більшості відверто фіолетово на тебе? Що ти потрібна лише як щось, як хтось, але в жоднім разі не як ти?
І з цим не треба нічого робити. Бо і так не наважишся.
Не гризись через проблеми того, хто поряд, бо перестане бачити в тобі особу якоїсь статі. Але все ж хочу зберегти людяність.
Простіше добити, як стати як всі.
Щось аж шкребе зсередини, як тільки чуєш, як хтось з близьких ведеться на провокації піарщиків.
Ти не янгол. Ти не літаєш. Ти і не людина вже. Робот?

Засинати в ноуті - прокинувшись серед ночі, аби усвідомити, що ти спиш, а відповіді жодної. і хто тепер винен?
Життя стукає в вікна.
Страхи розтанули - Бог береже мене. Для чого? Для кого? Для ... нього?
Матч душевний. Хорвати радують. У них є відчуття поля, підхід. Це не хаотичні українціз поляками. Хоч і не феєричні албанці з румунами - взагалі відкриття )
Кращий матч - Хорватія-Турція. Безальтернативно. Поки що.
Цукерки в ящику.
Чай з вишнею.
Навіщо поліська дівчина приїздить - питання.
Блог хороший.
В команді випало двоє людей.
Клеймо. Воно сниться вже. Хоча відчуття, що то може бути - теж таке собі, своєрідне...
Він не шукає. Він не жде? Він у собі?
Час покаже.
Хоч і не ловить...