Dorianless

Створив другу сторінку в тві і почав помічати за собою дивні речі.
Раніше міг писати туди будь-що, але на певному етапі з'являється відчуття публічності всього, що пишеться. Так приноситься в жертву щирість та інакші моменти, заради яких і створюють сторінку.
Перетворити свій акаунт на блог означає потребу перенести персональне в інше місце.
Більш того! Я помітив, що притримуюсь очікуваної від мене лінії поведінки.
Як же це жалюгідно.

Я дуже довго та ретельно створював образ себе. І, звичайно, мені в ньому тісно.
Я завжди кажу, що люблю експериментувати із різною соціальною поведінкою, але на мене все одно тиснуть очікування і я далеко не завжди можу вийти із зони комфорту цих очікувань.
Як же це тупо, враховуючи, що мене оточують люди, яких я більше ніколи в житті не побачу. А ні, колективістське чуття з душі так просто не витравиш.

Сьогодні вдень приблизно дві години підряд думав про те, як облаштую подружнє життя зі своєю знайомою з Волині. Все-таки фрази, закинути важливими людьми, рано чи пізно проростають нав'язливими ідеями.
Найголовніше в цьому не те, що я обрав саме цю дівчину для своїх фантазій, а те, що я чітко знаю, що не збираюсь одружуватись. Химерні ігри позасвідомості, ах.

Я розгадав себе.
Знаходячись на кордоні, ти навіть уявити собі не можеш, що побачиш в глибині країни. Кордони манять та обіцяють, але всю картинку малює уява.
Отже, не переступаючи кордону чужої особистості, ти не знаєш, яка вона насправді і яка в ній глибина. Ти не розчаровуєшся. Ніколи. Загадка лишається без відповіді.
Неймовірно простий за своєю суттю трюк дозволяє залишити у цьому світі трохи магії, без якої і жити, здається, не варто.
#коли навколо ні душі
#мне тесно в теле твоем

Лежу в ліжку і думаю, наскільки все-таки важливий емоційний аспект в оцінці сервісу в суспільстві споживання. Вчорашній офіціант в ресторані та дівчина, що принесла сніданок мені в номер - вони виглядали щирими та справді хотіли зробити моє перебування у своєму закладі приємнішим. І мені захотілось цю спробу заохотити грошовою винагородою. Однн запитання не по формі, одна посмішка - і ти вже не відчуваєш себе настільки чужим у просторі анонімності.

Невже я настільки старий, щоб жити в архівах власної пам'яті?
Слухаю бардівські пісні та тону в елегійній ніжності.
Ледь відчутна та тепла мінорність тепер переслідує мене всюди разом із піснями БГ:
"Мне бы весенней услады да жизнь без вранья".
Певно, так і має бути, якщо тіло та свідомість знаходяться в різних місцях.
І, здається, я вже знав, як бути тут і зараз, але забув/збився/начхав.
Концентрація має допомогти.

Сприймати медіа як авторитарно-пропагандистський апарат управління суспільною думкою може бути доволі небезпечно.
Наприклад, побічним ефектом іронічного перегляду серіалів про любов, зради та інші побутові проблеми є переосмислення цінностей, безумовних для більшості людей незалежно від іх культурного рівня [наприклад, сім'я]. Таким чином, саморефлексія віддаляє вас від соціуму та змушує насміхатись над сакральними для традиційного суспільства речами. Більш того, в очах людей ви стає нелюдимим. І єдине, що залишається - це начхати на цю суспільну думку, позбавивши себе можливості просто жити. Жити просто.

я ніколи нічого не планую наперед, але життя постійно підкидає різні можливості, за які гріх не схопитись. Звісно, в мене не вистачило терпіння податись на стипендію Фулбрайта, але на якісь менш довгострокові речі - запросто. Ось я сиджу - і не знаю, чим буду займатись за місяць, і, головне, де саме. Але ось там якийсь тренінг у Вірменії, там друзі у Католонії, а там - взагалі 200$-ий квиток у Чилі. І так виходить, що взагалі не лишається вільного часу. Молодість моя буремна та безтурботна!

Я - раб своєї сексуальності. З дитячих років мене вчили дивитись на осіб протилежної статі не як на людей, а як на об'єкти сексуальних бажань. І це так глибоко засіло в моїй свідомості, що тепер, приходячи в будь-яке місце, я мимоволі знаходжу "жертву", на яку буду полювати. І цьому неможливо опиратись.
Звісно, я навчився тримати свої думки та бажання при собі, але вони нікуди не діваються, і тому, мастурбуючи, я щоразу думаю про іншу дівчину. Якби я міг, то вдовольняв своє бажання щоразу з іншою.
Те, що одразу після сексу вона мене вже не цікавитиме, не має значення.
Я тримаю під контролем лібідо, але воно тримає під контролем моє позасвідоме.

Тільки одне обличчя можу назвати рідним, настільки глибоко воно вкорінилося в пам'яті. Всі інші - красиві, сексуальні, цікаві, манять лише до тієї миті, доки не розгадаєш їх "таємницю". Лише до однієї хочеться повертатись. Зрозумівши це, я зрозумів справжній сенс моногамності. Це життя на певній орбіті, з якої неможливо зійти. Побічні контакти можливі, але лише на якусь мить.

Періодично порушую свої принципи, щоб не закостеніти у зліпку свідомо сформованої особистості, яка є мною лише певною мірою.
В такі моменти відчуваю справжню свободу.
Сиджу в ресторані готелю, дивлюсь на вродливу дівчину, що снідає поряд. У альтернативній реальності я з нею вже познайомився і запросив ввечері попити вина у свій номер.
Але цей сценарій позичений звідкілясь із фільмів чи літератури, і чужий мені.
Інколи питаю себе, що мені властиво, і розумію, що все і нічого. Я змінюю маски та кольори в психологічному аспекті так легко, як і одяг.
Відчуття всесильності.

Прокинувся із тривожним відчуттям. Надворі дощ і грім. Снився якийсь прибережний район в Італії, де жили дивні істоти. Я побачив за 100м від себе якогось кріпера, доторк якого означає смерть. І почав від нього втікати. Захотілось жити. Але потім виявив, що не маю заради чого, і готовий зустріти смерть. Все одно нічого важливого вже не станеться.

На одному із семінарів на прохання тренера намалювати своє майбутнє за 10 років зобразив високу вежу в лісі біля великої води. Звучить як нездійсненна ідея...
Але я вже живу у цій вежі, відгороджений від інших цегляною стіною. Мені подобається бути на самоті, і тривалу присутність інших поряд я терпіти не можу/не буду.
Стіна будувалась поступово, але лише зараз я спустився і побачив її збоку.
Які б почуття до когось я не відчував, але ця людина завжди буде по інший бій Стіни.

Відчуття переходу, яке супроводжує під час подолання фізичного простору, оманливо обіцяє зміни. Здається, наша гра дуже залежить від декорації, але, маючи сформований характер, ми перемальовуємо та пристосовуємо ці декорації під себе, повертаючись до вже сформованої моделі поведінки. Заїжджена фраза про неможливість втечі від себе, пояснена лінню, знаходить новий сенс та ключ до виходу. Урок третій.

За соседним столиком сидит мальчик и жадными глазами смотрит на мои бомжо-вафли. Наивный. Все равно мама не разрешит ему есть такую фигню, какую с легкостью перетравливает мой организм.

Життя під постійним пресингом новин - вкрай виснажлива штука. Начитався твітів про події в Туреччині, заснув на дві годинки - і при пробудженні було відчуття, ніби світ хитається прямо на очах, і в будь-яку мить може поринути у хаос. Не дуже приємне відчуття, і у людей менш кмітливих може виникнути бажання втекти і заховатись десь у лісі від всього цього.

Справедливість - це логічна похибка у спробі перенести у світ соціуму поняття балансу у природі. Людина, на відміну від решти біологічних видів, дуже вдало навчилась порушувати енергетичний баланс навколо себе. Добро перемагає зло лише тоді, якщо всі про це знають і вірять в це, хоча би підсвідомо. У цьому випадку справедливість спрацьовує завдяки теоремі Томаса. Або - існує лише в уяві суб'єкта завдяки хибній інтерпретації реальності та підміні понять (що, в принципі, і є одним із наслідків цієї теореми). Урок другий.

Все відбувається так, як і має відбуватись. Будь-які хвилювання нічого не змінюють та ні на що не впливають. Лише внутрішній спокій має значення. Це те, чого мене навчила Дорога. Урок перший.