Та Ша

Сьогодні була на морі, й усе було...не так. Ось воно, красиве, зеленувата блакить зливається з куполом неба, а я не відчуваю, просто не відчуваю
"Я смотрю – и не вижу. Не понимаю, как всего пару лет назад мир пел для меня.
Неважно было ли это, или мне казалось. То, что я чувствовала, было моей реальностью.
А стало лишь искупанным в слезах отражением"
(с) 2015

А потім А написала, що був прильот по моєму дому. Точніш в двір. З моїх знайомих ніхто не постраждав, але...я все одно ж повинна відчувати, хоч шось, хоч трохи.

Але в мені пусто, цю пустоту не заповнить навіть море. Й, здається, з моєю менталкою явно більші проблеми ніж "не відчуваю природу"

Beyoncé - Halo

Сьогодні була на одній зустрічі - спочатку прост розповідали теорію, про оформлення cv та лінкедину. А потім була зустріч з людьми з лінкедина, вони фідбек давали по профілю та резюме.

Сумно думаю, скільки років мені ще переступати через свій страх. Бо мені знову було так страшно, що я хотіла усе відмінити. Хоча здавалося б - просто розмова, ще й корисна. Так, на англ, але я колледж тут закінчила, камон, пора б звикнути.

що гірше - ненавидіти себе та життя, усвідомлючи що сама ставлю хрест на собі та амбіціях, на майбутньому?
чи боятись, боятись прокидатись та жити, боятись йти в нове?
конфлікт, в якому перемога - це питання "що менше лайно"

Сьогодні побалакали з Е - це була мабуть одна з найщиріших наших розмов за увесь час. (а ми скоро як рік разом живемо, на секундочку).
В котрий раз думаю, скільки я проїбала классних людей просто тому що в мене іноді сил закинути пратись свої речі нема, не те що спілкуватись.

Скільки людей, можливостей, усього я пройобую просто тому що я - це я. Зайобана, неспроміжна бути классною й легкою на підйом булкою. Мене б це не так триггерило, якби я не була такою ніколи.
Але я ж була.

я не тону в ненависті до себе, але бля, ну колись ж наступить той час, коли я відкопаю ті якості, які зараз десь глибоко під тривогою й зайобанностю?

Колись одним з найбільших розчарувань в словах дорослих стало усвідомлення того, що підліток я - тривожна, пуглива, майже неспроможна на багато речей, які складають "доросле життя" - не переросту це.
В голові моєї матері це якось повинно було пройти само, просто по факту віку. Але єдине що змінювалось, й в гіршу сторону - це зростання очікувань людей бо "ти ж вже доросла", й кількість моїх зайобів через це.

Учора півгодини ридала над мейлом в 3 строки (просила скинути мені лінк, який вони й повинні були зкинути). Зараз мене знову нудить, паморочиться в голові, й повний набір короч.
вже котрий рік я продовжую вчитися бути дорослою

Вже декілька вечорів мені дуже нагадують школу. Коли ввечорі ти ридаешь та не розумі, навіщо взагалі жити життя, а потім наступає новий день, й ти робиш справи, бо треба.
Учора я була на одному воркшопі, а потім в мене була інформаційна сессія щодо мого можливого стажування.
Треба ще на одне відписатись, доробити норм свій профіль в лінкедині, зварити картоплі, прибрати в кімнаті, відписатись парі людей, дослухати подкаст, малу забрати...

я навіть не знаю
робити шось іноді простіше, ніж просто ридати й тривожитись, але в мене й так хуйовий коннект з емоціями, постійне "в тебе 2 дні було на ридання, сьогодні роби справи" не сприяє покращенню ситуації, якщо чесно

Нам пора прощаться - пока мы еще люди
Пока друг другу души на куски не разорвали
Пока мы еще целы, пока не умирали
Пока не превратились в хищников жестоких
Пока не заливали раны одиноких
Пока мы еще живы, пока мы еще целы
Пока еще мы просыпаемся в одной постели

Lely45 - Разгоняю тьму
__
Це kind of guilty pleasure, але на емоціі мене пробиває саме російська версія пісні. Хз чому, але у думках - Київ 2019.
Я навіть ніколи не була гг цієї пісні, але...
хз, мб тому що тоді я робила драму зі своїх почуттів до Л. 3+ роки, й іноді я відчуваю себе настільки пустою, що хочеться випустити з себе кров, як повітря, й нарешті здутись
а іноді, навпаки - взлетіти

В 24 мене нарешті накрило емоційним усвідомленням того, що життя багато в чому наповнюється тим, чим ми самі вирішимо.
Років з 17 мені приємно порівнювати кожен рік й себе - як я виросла, чого досягла. Навіть коли я закінчувала вуз, який мені не дуже всрався в місті яке я не любила, я багато працювала зі своєю менталкою, я вчилася _жити_ - виходити на вулицю та розмовляти з людьми, не різатись кожен вечір, брати на себе відповідальність...
Я в Ірландіі вже більше року - цей час минув дуже непомітно, й якби я не рухалась вперед, мені було б важко жити. Жити з розумінням того, що я тону й нічого-нічого не роблю, щоб виплисти (мб я цього в підлітковому віці мала забагато).

Я досі пам'ятаю те питання М - блакитне-блакитне небо зливається з морем, зелень дерев навколо така...яскрава, усе це занадто контрастно
"А що в твоєму житті такого сталося, ось якщо більш конкретно?"
це я розповідала, як раніше мріяла про книжне життя й пригоди, а зараз ненавиджу усе це.
Можно було багато прикладів навести, але я тоді згадала ті декілька годин, коли думала, що К можливо вбили.

У Сари Маас взимку буде нова книга (привід не суїциднутись до кінця року, ура). Усіх знову буде нудити, гг будуть прокидатись з криками від кошмарів знову й знову, бо такі речі не забуваються, не проходять.
Шкода, що я це не розуміла в свої 13-14.

Emilie Autumn - Castle Down

На Шейні знайшла таки норм покривало для пікніку - скоро літо, точно знадобиться. Й окуляри для того, шоб хоч під воду пониряти трохи.
Життя йде.
Я таки відправила заяву на стажування, думаю в ср себе на воркшоп засунути (не хочется, але вихід з зони комфорту наше все).
Мантію треба таки забукати, бо випускний через 15 днів. Й в лікарню подзвонити. Й прочекати дедлайни з подачею на наступний левел колледжу, якщо не вигорить стажування. Й на курсері шось знайти таки, бажано по джаві.
Життя йде, я все ще не розумію, як його жити, але
але нікого не їбе, що мені хочется плакати й на ручки, я сама собі - опора, не єдина, але головна
як завжди, можно було б звикнути....

Сьогодні я знову сиділа на березі моря. Усе було таке...нереальне. Спочатку вітер гнав туман, білі невагомі нитки, вони чіплялись за каміння. А потім вийшло сонце, й вода стала прозоро-зеленуватою, вона просочувалась й робила маленькі озерця, обіймала їх піною.
усе дитинство я мріяла стати русалкою, щоб в цьому розчинитись

Зараз єдине, що в цьому розчиняється - мої сльози.
Я не знаю, чому я була так щира з К, в неї нема сил реагувати на це, й я розумі, я б на її місці була вже мертва..
Відпустити це було б простіше, але я просто не можу, не після....я не можу боротися за її життя - без неї, але й відпускати не хочу, не так як це було останні півроку

я хочу блять бути русалкою й не їбе

MiddayHappiness дуже дякую, що запропонувала) Але в них зараз нема грошей на оплату, а я свої відкладаю, бо скоро мб доведеться знімати житло.
Я сама спробую з нею позайматись.
Й вона мені не сестра, але я була її нянею коло 5 років та люблю як свою дитину xd
_______

Взагалі коли мені її мама сказала, що вона передивлялась купу разів моє відео-вітання з др, я просто плакала пів вечора.
У Е тут я залишусь в її пам'яті як "прикольна няня", й я б дуже хотіла бути таким же спогадом в житті С. А вийшло...що вийшло, що я, здається, була єдиною, хто розумів що вона відчуває, у кого були сили й знання дитячої психологіі.

Мама сьогодні сказала, що С думают залишити на 2 рік, через трабли з математикою.
Це буде жорстоко, але більшу частину часу мені не дуже шкода свою маму, її маму - вони обрали своє життя, вони живуть його. Можно сказати, що за цими словами купа вже моїх травм й захисних механізмів, й, в принципі, це буде правда.
За 9 річну С я просто хочу рвати усіх.
Вона заслуговує краще життя, а вони, ніхто не бачать, що зараз закладають ті сами вайби їбенів - похерена менталка, нелюбов до будь-яких знань, відчуття, що бути зручною для інших - найважливіша річ...

Воно усе відкатилось до 90х - вижити це важливо, усе інше - ні.
господи, як же я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу

Ще про пт з М.
Фото виглядають дуже дивно, й мої спогади - також. Ми балакали на англ, на фоні красивих гір, в кінці вечора ліпили з піску, грала якась пісня про кокаїнову собаку (бля, як мені тоді Я з К не вистачало).
Учора с А та Л їздили в гори, було дуже красиво й взагалі.

Після таких днів мені важко повернутись до буднів. Вони не погані, але меня треба жити, треба брати відповідальність - коли отак тусиш, то здається що воно просто круто, але це "круто" я будую сама, й зараз я в котрий раз в моменті "треба БУДУВАТИ", а мені вже місяць - страшно, мені страшно бути наодинці з собою, з розумінням того, що в моєму житті буде тільки те, що я сама зроблю через сльози та страх.

Я зрозуміла, наскільки я втомилась бути нещирою. Наскільки втомилась тримати в голові "а чи не нашкодить мені, якщо я це скажу".
Учора тусили с М, я ще декілька днів балакала з одним хлопцем, й...ось з М, наприклад, коннект, який мені подобається. Ми балакали увесь день (на англ, гспд, все ще не можу повірити) про дитячі травми, історіі про лайно (іноді в буквальному сенсі), всраті сни й тд.
Я розумі, що це - моє. Бути щирою, відкритою, навіть коли з цього нічого не виходить (як з тим чуваком), але
просто бути собою.

В Ірландіі мені нарешті можна не мовчати.

Учора коли Л подякував за те, що не розпитую, а приймаю його право мати таємниці, я відповіла не думаючи, мовляв "бо це не має сенсу".
А зараз думаю, а чи не втрачаю я себе за постійним питанням "які дії будуть найоптимальнішими в цій ситуаціі?". За цим не стоїть емоцій, бо вони не мають права голосу.

Вони важливі, навіть приорітетні, в деяких аспектах - коли я думаю про цілі та життя в цілому, "де я хочу працювати?", "з ким я хочу спілкуватись?" й тд.
Але в якомусь повсякденні, більшість ситуацій це "спосіб який допоможе досягти цілі й спосіб, який підсказують емоціі це 2 _різних_ "

Цікаво, що спосіб мислення моєї матері з "треба справу робити, а не переживати" мене таки наздогнав...

Сьогодні знову гуляли з Л.
Моментами - ось почався дощ, прямо з грозою (дууже рідкість), ми як раз коло води сиділи - краплі в річній воді, на листях, ми намагаємося влаштуватися під однією парасолькою, в мене мокрий один бік, але мені похуй - пахне мокрою травою, його дихання на моїй шкірі...
Ось ми піднялись на гору, внизу озеро - воно темно-сіре, як залізне, й бликує в сонячних проміннях схожим чином, там так холодно, але мені все одно хочеться літати. Якби я була драконом - он на тому склоні я б ніжилась на сонечку, а потім пірнала вниз, в воду - й різко вгору...
А потім дощ, золотисті косі промені десь далеко та веселка, усе це ніби кадри з інсти, не моє життя

Ще трохи про анкети. Невже люди не розуміють, що в таких речах, самопрезентація, це ну....основне?
Типу якщо людина не написала про себе нічого, тільки фото, логічно що зацікавленні будуть тільки по зовнішності, й стенати "в мене нос не такий, мене не люблять" тупо? Ти й не показав нічого окрім...
Чи писати замість інтересів роботу та наявність машини. Камон, звісно це считають в першу чергу люди, які це й шукають.

Я стільки разів бачила сумне "ось, дівчата перевелись, нікому не цікава моя особистість, тільки гроші", але 2/3 хлопців самі це не виставляють при знайомстві, й самі не дуже цікавляться цим в дівчат (навіть коли є за що зачепитись).

Відкопала старий профіль вк, до якого прив'язан бот дайвінчіка, де мені лайкнул анкету учора один чел, й я з ним списалась....
життя мене рідко настільки прямо тикає носом, в те наскільки тупо думати, що я хоча б на вечір зможу влізти в старе взуття. Моє місто було чужим навіть для мене версіі до 22 року, а зараз....
не те, що хлопець неадекват - але усе це "я ненавижу политику, но своей работой поддерживаю функционирование гос аппарата и не вижу смысла уклоняться от принудительных повесток", мене від цього нудить, при тому що з ним норм як з людиною, це просто дає мені головний біль та радість від того, що я не там, не частина цього
треба було не слухати нікого й ще в 2020 валити

I look around and despise everything. Myself especially. Even suicide doesn’t satisfy.
…I don’t deserve to breathe

Turn your pain into art, A Bloomer
__
Чим краще взнаєш свій біль, тим простіше жити, й тим важче про нього красиво писати. Ось декілька років тому з цього б шось було, а зараз тайм-менеджмент мого життя: 1-2 години кодингу, 10 сторінок книжки (цієї ж), трохи розминки та 2-3 поста в канал (я не блогерка, веду для друзів та своєї менталки).
нема сенсу себе зневажати чи світ, більшу частину мого життя зараз я просто повторюю собі, що в емоціях взагалі нема сенсу
це відкликається в мені, це могла б написати я років в 17(й мб писала), але
який сенс про це писати зараз?

9 вечора. Небо все ще світле, тепла кориця стін домів навпроти та м'яка зелень дерев.

Сьогодні я останній раз була в колледжі. Потім - тільки вручення дипломів, якщо я здала усі екзи звісно)0
Мені відписала М - діалог з нею це завжди гра з моєю менталкою, бо я максимально не хочу нав'язуватись, та все ще не настільки гарна в англ щоб считувати усі нюанси слов. Але
але в мене можливо є травень, той самий, з мрій - коли дихаешь терпким повітрям, та здається що усе вийде, що можна _жити_, а не тільки плакати

Сьогодні з Е балакали щодо малої - в нас все заебись удвох, але при мамі вона іноді так демонстративно хоче спілкуватись тільки з мамою...

я тільки нещодавно зрозуміла, що при тому что в мене нема своєї дитини й сіблінгів, я забула що це таке - жити без дитини. В 18 років для мене це було "ну мати доп карманні гроші" (платили реально так собі, бо по знайомству).
Зараз це вже десь 6 рік, коли діти - це просто невід'ємна частина побуту, не фул тайм, але в дечому навіть важкіше - бо я з ними живу, навчаюсь, працювала, й це не має чітких кордонів, а просто пронизує усі сфери життя.

якщо чесно, я просто забула а як це - жити інакше

Учора гуляли з А після мого екзу - вона мене затащила в парк, там цвіла сакура (?), сонечко, качки, й взагала краса
усе це трохи нереально, мої фото - я придбала собі шоколадний круасан, й те як сонячні проміні робили тісто теплим, перетворювали колоті горішки на маленькі алмази...
усе це не зі мною, я повинна це відчувати інакше, звідки та чому це лайно - атмосферні рандомні постики та фото в інеті викликають більше емоцій, ніж такий же реал?

я повільно вдихаю повітря - суміш гарячої кави, квіткової нотки з аромасвічки та прохолодної свіжості з відкритих вікон
усе це з тобою, чуєш, з тобою
?

Навіть у 21 році я все ще сильно ненавиділа себе. Зараз я себе ловлю на тих тупих комментах, тільки я сама собі це кажу "а чи не занадто ти розуміюча та безумовно підтримуюча? Як ти збираешься ставити та досягати цілей, якщо на будь який свій пройоб ти просто кажеш "я розумі причини, я все одно классний котик, я зараз роблю максимум, я даю усьому просто йти як й йде"
і все
а як досягати цілей без чморіння, як бути продуктивною без установок "ЦЕ ПИТАННЯ ЖИТТЯ Й СМЕРТІ"?
як жити життя без насильства по відношенню до самої себе?

Господи, через одне "мені треба менш безумовно приймати себе, бо я так ніхуя не продуктивна" будь яка з моїх колишніх 3 психологінь охуїла б

Замовила собі розмальовку по одній з серій книжок Сари Маас.
Я так хочу хоча б декілька тижнів - розфарбовувати на задньому дворику,в перервах їсти фрукти, дивитися на ліниве та спекотне сонце....й ні про ще не думати, як минулого літа - коли не існувало нічого окрім теплого каміння під ногами, окрім шматка неба у вікні, світлого навіть в 11 вечора.

В мене навряд чи буде 2 таке літо, але

Я мб й тут писала як я люблю Сару Маас - в тому числі за реалізм в травмах, її герої - це відображення того, що "цікаве життя" робить з усіх пойобанних котиків, й мені цієї репрезентації, якщо чесно, дуууже не вистачає

якщо я колись таки напишу фентезі, воно буде саме таким

Учора сдала свій сайт з капібарками.
Трохи....хз, це мій 2 проектний сайт, але мені не дуже подобається, що в нас мінімум критеріів, тобто сам процесс роботи з "вирішити ось таку задачу й в процессі дізнатись купу нового" стає "як скомбінувати те що ти вже знаешь й впихнути в півтора критеріі".
якщо ти пойобана і лінива жопка, як я. Ніхто не забороняє самим в це закопатись, звісно

Але я за це й люблю формальні рамки - зі мною в довгосроці працюють саме вони, бо між "де знайти гроші на життя поки ти навчаешься" та "як сука перестати думати про суіцид" (+спати також треба)
сил та часу на "ну я сама по фану закопаюсь" в мене просто нема