Alter_ego

Тільки ніби щось налагоджується, тільки починаю дихати вільніше та спокійніше, тільки починаю бачити те світло в майбутньому - доля вносить свої корективи і все летить у повні тартарари.
Навіть не знаю, де так навинив, багато запитань без відповідей.
Час летить, вже ось кінець квітня, а проблеми ті ж - вони мене поглинули та в'яжуть, затягуючи в болото на дно.
Вдих, видих...
Думка, що якщо здамся, то буде гірше, дає трохи мотивації.
Але ж що ж воно за життя в суцільній боротьбі, в депресії, тривогах?
І коли настане той час, що можна сказати: "я - щасливий"?

Соціальний тиск прямо зашкалює - що бути самотнім - погано, що треба когось знайти, що діти, то найкраще, що може бути.
Заїбали!
Мені комфортно самому, я вже пробував щось створити, бігав, добивався та який в цьому сенс? Отримав я лиш біль, розчарування, убиту самооцінку та ще сивину в голові. Такі в мене асоціації з сімейним життям, відносинами, коханням.
Самотність перекриває все, ладно, ото лиш секс, але від цього ще ніхто не вмирав.
Зараз психологічно давить війна та кляті москалі, тому всі зайві кошти донатю на всі потреби ЗСУ, які тільки побачу.
Так і живу.
Все буде добре.

У 2023 році мразота, бо людьми їх важко назвати, може просто відрізати голову ще живому чоловіку голову.
Яке вже дно ви росіяни пробили?
Це нелюди.
Кацапи, орки...
Я просто поки в шоці....

Гниди ви паскудні!
Нема взагалі прощення кацапури.
Живіть в муках, тривогах у страхі, болі, відчаї.

Ніколи, ніколи не доводьте добрих людей до тієї грані...
До тієї грані, коли все дістало і коли ці мости не просто паляться, а нахуй зносяться в молекули...
От і я терпів, тримався, чекав, але вже дістало....
Я, блять, знайду людей, найму, але доб'юся цієї справедливості, попри все...
Обіцяю...

Йобана русня!!!
Сьогодні опівночі гучні залпи черг вирвали мені зі сну, першим ділом спохватився і побіг у ванну - такий собі інстинкт самозбереження.
Вже аж потім, коли зрозумів, що відбувається, то ліг і дивився, як нічне небо розриває променями прожектору та спалахом збитого безпілотника.
А потім, вперше я почув це зловіще дзижчання і знову черги від автоматів, кулеметів, ще там чогось, знову спалах в небі та дуже гучний вибух.
Цей раз все було зовсім-зовсім поруч. Але наші з ЗСУ молодці.
Така нічка, ще потім довго не міг заснути.
До всього і погода паршива.
Настрій гімно.

Звісно, що бувають моменти, коли дуже важко, коли все розвалюється, коли нестерпно самотньо....
... коли пусти на душі...

Але, розуміння, що все не буде завжди добре є. І в такі моменти треба бути сильним, а головне - не наробити дурниць, типу копирсатися в минулому чи ще гірше - шукати розраду в алкоголі чи інших, стимулюючих викиди дофаміну, засобах.

Страх як хочу сходити на презентацію Кідрука, але ціни реально кусаються, бо вибір на між заходом чи купити трохи одягу - тяжкий.

Більш-менш стабілізував свій стан, кількома прийомами:
- спорт тричі на тиждень: віджимання+присідання+прес
- дуже багато книг
- відсутність алкоголю
- прийняття самотності, як способу життя, мені не потрібні відносини, фальшиві слова, убита самооцінка. Взагалі не бачу в цьому щось хорошого.
- чіткий список цілей з детальними пошаговими кроками.
Якось поки так. Але працює, хоч і пару тижнів, але працює.

Ну, ні так ні)

Вокзал - є дивним місцем, котре притягує таку незліченну кількість людей, а в кожного свої думки, емоції, шляхи. Хтось когось, плачучи проводжає зі сльозами на очах, інші зустрічають і теж зі сльозами, але вже радості... Місце великого смутку та щастя.
Скоріш за все, правду кажуть, що саме вокзали бачили більше сліз чим лікарні.
Я теж дивлюся на це все різноманіття людей, намагаючись вгадати думки перехожих, чим вони живуть, куди біжать чи просто сидять, втупившись в екран телефону, очікуючи на свій потяг, який ось так скоро змінить їхнє життя, хоч на кілька днів...
Ось і мій потяг і я побіжу...

В Грузії протести....
На Майдані хоронять героя...
Бахмут-фортеця стоїть...
Окупанти дохнуть...
Весна: більше тепла, довші дні, спів птахів...
Нарешті вихідні та хоч якась-небуть свобода, хоч трішки більше сну, книг, відпочинку...
Десь поділася та дівчина з зупинки, котрій я написав листа, що подобається... Чи занадто емоційно, романтично? І чи взагалі варто його віддавати, коли в житті одні проблеми?
Дуже хвора бабуся...
Дуже важкі відносини мами з іншою ріднею, чий бік приймати?
Пропозиція від Ромки на роботу, але там армія 50/50..
Варто? Чи ні? Чи падати у прірву безконтрольних подій, а там буде як буде...
Багато питань без відповіді.
Чи я знаю відповіді, але поки їх не приймаю?

Йобана русня!!!

Я почув два страшних вибухи і розумію, що знову невинні жертви, знову біль...

Нема слів.

Горіть прокляті в пеклі!

Героям слава!!

Люди просто йдуть з мого життя...
Спочатку Н., тепер А.,
просто, без попередження, без жодного слова...
Це ті люди, до яких в мене були почуття, я за них переймався, бажав, та і бажаю лиш кращого...
Цікаво, як так взагалі можна викреслити людину із життя? Хоча і пояснення є - ця людина тобі ніхто, без неї краще, легше...
Але попри все, це їх вибір і я його приймаю та підтримую, бо не можна створити майбутнього, коли минуле ще плутається під ногами.
Ще одна така легенька пощічина...
Нічого...
Тепер я абсолютно самотній)
Щось в цьому є і хорошого)

Рано чи пізно всі будуть на місці того, кому зробили дуже боляче...

Попри всі очікування русні - Україна пережила цю зиму, можливо, найтяжчу зиму в моїй пам'яті, сповнену холодом, темнотою, болем втрат, відчаєм, але...
... Але весна,
І як це не звучить наївно - сподіваюся на перемогу України і що ця орда покине наші землі...
Сподіваюся, що і в моєму житті будуть зміни, що знайду гармонію з собою, побачу сенси, повірю людям і зміню, те що хочу змінити...
А ще щоб не приймати це божевілля, яке відбувається навколо так близько до серця.
Тобто знову багато планів.
Якщо виживу звісно, бо кожної ночі збивають цих адронів, є інтуїтивне відчуття масштабних ракетних обстрілів - передсмертних конвульсій старого діда.
Весна.

Захворів....мож здохну вже..

Сьогодні знову чув як працює наше ППО, збиваючи якусь русняву гидоту..

Жахливо втомлююся останнім часом.
Робота реально важка.
А ще помітив як погіршується зір, бо ось ще недавно я міг бачити написи, а тепер все розмито. І це лякає. Єдине щось хороше у житті - це книги, які боюся втратити можливість читати.
Є певна фінансова стабільність, але цього катастрофічно не вистачає і вибір: купити якийсь одяг чи задонатити для ЗСУ, завжди падає на останньому.
Не бачу сенсів у житті, абсолютно ніяких. Нема за що триматися, нема мрій, цілей, натхнення, бажання, сил, віри... Нема нічого хорошого, світлого та позитивного.
Все абсолютна пустота..

Йобана русня!!!

Слава Україні! 🇺🇦

Життя на паузі. Тупо існую, без жодних планів і цілей, прокидаючись ранком, єдина думка - живий, то і добре, інколи цьому факту зовсім не радий. Ремонт не роблю, важко працюю лиш, буває, коли зовсім самотньо, то п'ю алкоголь, який притуплює це гнітюче відчуття безпорадності.
Багато людей пішло з мого життя, та і добре, бо вже набридло чути якісь настанови, слова підтримки, що все не так погано.
Коли все піздец, як погано. Так - живий, так - не війні, так - типу здоровий.
Але чому ж так, до біса, важко все і в душі порожнеча, відчай, пітьма.
Піду походу сьогодні за алкоголем.
Та і пофіг.

Йобана русня!!!

Оформлення право власності на квартиру - 30к грн.
Пздц...
Де їх брати?(

Йобана, йобана русня....
Що не день, то піздец...
Сьогодні Бровари=(

Господи...
Яки же жах... Дніпро, пряме влучення ракетою в багатоповерхівки. Люди кричать під завалами... Вже точно 5 загиблих, а скільки ще? ((((
Як же я ненавиджу та проклинаю русню, щоб всі жили в муках, бідах, що всі здохли...
Всі!!!!
День розпочався з вибухів, закінчився виключенням світла, а поміж: ракети, обстріли, повітряні тривоги, вибухи, нерви та жах....

Треба визнати, що у мене є серйозні проблеми. В принципі, в усіх аспектах свого життя. Я навіть знову почав топити себе в алкоголі.
Треба якось вирішувати.
Що ж.
Ах... останній день в цьому, до біса, важкому році...
А завтра новий 2023.
Хочу єдиного - Перемоги України.
І може ще не здохнути.
Втомився. Спати. Нема сил ні на що.