Alter_ego

Їду і дивлюся, як наше ППО збиває русняві ракети.
Гарно.

Четверта доба без світла.
Холодильник давно потік, а продукти зіпсувалися.
Вчора ввечері смажив сардельки під будинком на багатті. Київ, 21-12-2022.
Треба думати, де брати їжу та готувати запаси.
Хоч і не сильно холодно на вулиці, але в квартирі температура ще на пункт зменшилася, вже 9. Закутався в одяг, ліхтарик, книги.
Прокинувся ранком - живий, то і добре.
Радий, що буде військова допомога.
Їду на роботу, там хоч є кип'яток.
Здається, те що я завжди жив у самотності, дає певні переваги.
А, забув написати :
Йобана русня!!!

Пішла третя доба без світла та тепла...
В квартирі стабільно 10 градусів тепла, але нехай, я тепло одягаюся і більш-менш справляюся з холодом. До речі, буду здавати на генератор, жити не знаю на що... мож схудну)
Зв'язку дома теж нема, але все одно ніхто не пише, а я абстрагуюся від новин, бездумного серфінгу, прихожу з роботи закидаю телефон, так-сяк купаются в прохолодній воді, їм бутер з водою, закутуюся у ковдру, включаю ліхтарик і читаю, а потім спати.
І все більше невавиджу русню, з кожною хвилиною я бажаю їм всім здохнути в страшних муках.

Порадили купити Магній Б6, уникати негативних збудників, відмовитися від шкідливих звичок, більше спати і робити те, що приносить задоволення.
Ок.
Але на порядку денному: скинути 6к на генератор і хз тоді на що жити до кінця року, але можливо в теплі, або не скидувати і буде на що жити, але в холоді. З фінансами повна біда(
Інколи хочеться заснути і не прокинутися.
Все ж, блять, не так і вже набридло шукати зачіпок, щоб хоч якось жити/існувати далі.
Все гнітить, дратує... нестерпно.
І це, не зважаючи на повітряні тривоги, сирени, шахіди, вибухи, відсутність електроенергії, тепла. Війна. І так мені було з собою важко, а ще ця йобана русня.

Дні тягнуться суцільною рутиною: сірі, холодні, в роботі, новинах і самотності.
Холодно скрізь: і тут на складі, і на квартирі, і в душі, взагалі нема нічого хорошого та світлого, взагалі ні з ким не спілкуюся, окрім колег по роботі, поодиноких розмов з мамою та якимось касиром у магазині.
Життя летить, війна триває, рік закінчується. Ось уже свята, а ні планів, а ні настрою, не хочу навіть мандаринок, декорацій і т.д., краще закину цих пару сотень на ЗСУ, поїду до батьків, а там як завжди.
Не знаю, як допомогти в цій війні, це прямо дуже гнітить.
Йобана русня!

Йобана русня!
Майже другу добу нема світла. Про холод, морок я писав. Вода з'явилася, правда вчора ще була вона ледве тепла у бойлері, то скупався, сьогодні надіюся, що хоч на пару годин включать.
Потік холодильник, продукти виніс на балкон.
Ну, і відсутність можливості випити гарячого чаю чи приготувати їсти, поки салати з бутерами під холодну воду.
Дуже самотньо, дуже..
Хоч на роботі привезли генератор, то можна зарядити телефон.
Але то таке...
Тримаюся!
Все буде добре!

Йобана русня!!!
Легкий дискомфорт у вигляді відсутності тепла, води, світла, мобільного зв'язку та інтернету.

Але нічого, це передсмертні конвульсії.
Терористи, що сказати, вміють тільки по цивільним людям з ракет стріляти.

Люди надзвичайно об' єдналися - це дуже гріє і всі налаштовані триматися, всі вірять в Україну та перемогу.
Я теж!!!
Настрій хороший, попри все те що відбувається навколо, треба як ніколи бути сильним.
Все буде добре, все буде Україна!

Знову гандони ракетами фігачать!
Дуже поруч вже.
Лунають сигналки в машинах.
Мигає світло.
Влучили кудись в місті.
Терористи.
Я заварю чаю, поки є гаряча вода.
Слава Україні!

Вчора, прокинувшись ранком, зрозумів, що взагалі не хочу щось робити.
Зробив оцінку емоційного, фізичного, фінансового і ще там які є стани/сфери життя, то зрозумів - на дні, з 10 балів або 0, або 1.
Вирішив щось робити. Весь день проходив з думками, а ввечері прийшов, запалив свічку, взяв блокнот і записав певний перелік цілей з терміном у 100 днів. Звісно, що фактор війни ніхто не відміняв і що ніхто не знає чи доживу до вихідних, але жити так як я живу вже більше не можу.
Тому знову збираю всі свої сили та енергію і починаю витягувати себе з болота:
маленькими послідовними кроками

Прокинувся сьогодні від холоду. Треба одягати на ніч якусь кофту з капюшоном.
Є світло - побіг поставив чайник, включив "дуйчика". Читаю новини, дивлюся, як йде з рота пар.
Заварив вівсянку, чай...
Вже потім побачив сніг за вікном, але погода фігова: мокрий сніг з вітром - хлопцям там гірше чим мені.
На дні, бо нема цілей в житті. Звісно, що то все важко планувати, коли ракети над головою. Зараз теж їду під сирени, але до цього я вже звик.
... Треба задонатити Любці на автомобілі.
... Як світ підняв паніку, коли на Польщу впало 2 ракети. Коли в той самий день на Україну їх прилетіло 90, вбиваючи людей, руйнуючи енергосистему.
Нічого, країна бореться. Усі молодці!

Вчора перший раз чув як летять ракети одна за одною. В місто.
Чув, як працює наше ППО.
А потім виключили світло і прийшов морок.
Давно не бачив вже регулювальників на дорогах, бо світлофори теж не працювали.
Дома до всього нема зв'язку та інтернету.

Ранком все відновилося, включив новини і натрапив, як маленька дівчинка розповідає що вона робила під час повітряної тривоги: ховалася в підвалі, а потім поруч, ніби, пролунав вибух.

Хочуть залишити країну без електрики, тепла, інтернету. Гандони.
Закинув 100грн Стерненку на дрони.
Війна продовжується.
Треба бути сильним як ніколи!

264 день повномасштабного вторгнення...
хз який там день мого життя..
Але...
Проблеми всі ті же, тривоги давлять.
В першу чергу - безпорадність у цій війні, де всі: то на війні, то на щось збирають, а я лиш скидую де можу якісь вільні кошти.
Тема стосунків взагалі бідова, не виходить взагалі, як би я не старався. Все мимо, все переходить в друзі. Але я не хочу дружби.
На вихідних пив алкоголь. Взагалі живу-існую, деградую без жодного розвитку.
Важко працюю, втомлююся, сил вистачає лиш на те, щоб скупатися та поїсти.
Не знаю, що робити.
Але на дні...
І щоб піднятися - треба упасти.
Упав знову. Лежу зі своїми думками в холоді та мороці.

Помітив, що коли важко - повертаюся суди

Бо Херсон - це Україна!!!!
🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

Прийшов вчора голодний та втомлений з роботи, а там: ні світла, ні води, ні зв'язку, ні інтернета.
Відкрив паштет, зробив пару бутерів, запив водою з чайника, одягнув светра, штани, махрові носки - ліг на матрас спати.
Настрій гімно, минуле, як болото затягує, у підсвідомості лиш негатив, біль та відчай.
Якось заснув.
Прокинувся, ніхто не писав, не телефонував.
Треба приготовити їсти та йти на роботу.

Холодні та темні ранки з першими думками: "йобана русня".
"Але треба бути сильним, хлопцям там набагато важче".
Але щось сил зовсім нема.
Все так, до біса, заїбало....
Війна, холод, морок, самотність...
Ох ця самотність і непотрібність.
Слабкість та нікчемність.
Інколи хочеться заснути і вже не прокидатися....

Якщо я зараз напишу, що сиджу без світла в холодній квартирі, то це не означає, що я нию. Так, це легкий дискомфорт, я переживу.
І так кожен українець.
З кожним таким моментом, з кожною смертю, кожним запуском ракети, пострілом, ми тільки все більше зневажаємо та проклинаємо русню.
В нас десь прописаний ген, що тільки боротися, якщо ні, то допомагати або вірити в тих хто бореться. В цьому дуже єдині.
І тому непереможні.
Москалики навіть і не можуть зрозуміти цей менталітет свободи. Вони можуть виграти, лиш спалити все до тла, вбити, зруйнувати.
Але я знаю, що і потім проросте зерня українське і вломить пиздяки, бо інакше просто бути не можу.

Гандони...
Нація моральних дегенератів. Коли ракетами обстрілюють цілу країну, по цивільним людям, ТЕС, то ті русняві радіють, пишучи, що так і треба.
За що???
Скоти.
Ранок в Києві напружений, вибухи, дим, паніка...
Але...
Коли я бачу, що в метро, під обстрілами, люди співають українською, то це не передати словами.
Нас не зламати...
Ми сильні...

Будні - суцільний потік однакових дій та ритуалів.
Вихідні - квінтесенція самотності, а ілюзорне спілкування через всі ці меседжери не дає ніякої розради, не покриває дефіцит тактильного відчуття у доторках та і у звичному нормальному людському спілкуванні.
До всього: сіра, похмура погода, де сонце, як виняток, бо завжди дощі, дощі, дощі.
В болотах мобілізація, бажання відтяпати наші землі, шантаж ядерною зброєю.
От і наслідок: поганий настрій, втома, апатія.
Пробував алкоголь, не допомагає, після нього ще гірше та важче на душі.
Та і таке.
Попереду п'ять однакових днів, де лиш кава, мішки, рохли, піддони та важка фізична праця, а там буде видно.

Дуже хороші новини....
Повернулися живими))

Коли люди в Україні мітингують - бояться всі.
В рашкі: дівчину крутять, то десяток дивиться, а ще десяток знімає на телефони.
А чого очікувати?
Нація рабів. Їх ведуть на убой... Синів, чоловіків, братів, друзів кинуть на Україну гарматним м'ясом і все буде в крові, їхній крові.
Дибіли.
В нас за незалежність, а ви за що????

Весна, літо, осінь...
Які там межі можна ставити, коли суцільним періодом війна, повітряні тривоги, убивства, кров... Допомагаю як можу, але ж це такі дрібниці..
До цього завжди пригнічений, без настрою, надзвичайно вразливий до всіх подразників. Нема тої зони комфорту, де є затишок, де добре....
І знову наробив помилок, коли шукав щастя в минулому, але як завжди обпікся, та хоча на що я розраховував? Це вже вкотре?
Майбутнє чи теперішнє дуже неоднозначне:
рухає нас в одну сторону лиш втеча від самотності, але вона так глибоко сидить, що вже напевно назавжди.
Стан справ жахливий: фінанси - катастрофа, саморозвитку нема, робота - біда, але хоч така є.
Та й таке...

І понеслось: безкінечні переписки, годинні розмови про важливе та не головне, про минуле, майбутнє, мрії та бажання.
Щось зближує, щось віддаляє, але так чи інакше малими невпевненими кроками Вона вривається у моє життя.
А десь всередині мій друг - досвід тихо шепоче: нічого не вийде, це знову біль, це знову нерви, образи та вкінці-кінців самотність і нерозуміння, що я зробив не так.
Все говорить, що нічого не вийде: відстань, страх, війна, яка теж впливає та і небажання вже старатися, бігати, перейматися чи доказувати.
Я просто хочу нормальності. І все.
І ця ілюзорна надія, що може це саме Вона, що в цьому світі я комусь потрібен, дає сили будувати ці взаємини, а не тікати світ за очі.

Я написав, що приїду і Вона погодилася.
Відстань майже 500км і ми провели просто прекрасні вихідні: два дні та одну ніч, так мало, але водночас і так багато чого сталося.
З нею так комфортно, мені подобалося дивитися, як вона нервує, переймається, збуджується, як посередночі залізла в обійми, а потім, вчора ввечері написала: тепер самій спати не прикольно.
Думати-гадати не буду, марити нею теж. Живемо далі. 500км - біда.
А з нею я втратив інтерес до минулого і на трішки часу відчув, що з людьми буває добре, що можна ходити, бути разом і просто насолодитися, без жодних дурних думок.

Київ - Одеса
Нова надія

я для себе самого — суцільна проблема:
є дорога вперед
і немає назад
ні за чим не шкодую
ні про що і не мрію
дні і ночі в мені все ідуть невпопад
поміж світлом і світом
живу як умію —
є дорога вперед
і немає назад

Коли собака полізе у вогнище, опечеться, то вона більш ніколи не полізе туди, знаючи, що це боляче. Інші тварини так же зроблять, окрім єдиної істоти - людини, яка безумно буде йти туди, де буде боляче, але сподіватися на інший результат.
Я сам такий, хоч знав, хоч розумів, але знову поліз з тими самими принципами та методами, коли даруєш людині тільки підтримку та доброту, яке не діє.
Енштейн би офігел від моєї тупості.
Треба визнати, що лиш тільки я в цьому і винен, лиш один я.
Але нічого, крапки над "і" розставлено, і я можу робити наступні кроки в житті.