Alter_ego

Я написав, що приїду і Вона погодилася.
Відстань майже 500км і ми провели просто прекрасні вихідні: два дні та одну ніч, так мало, але водночас і так багато чого сталося.
З нею так комфортно, мені подобалося дивитися, як вона нервує, переймається, збуджується, як посередночі залізла в обійми, а потім, вчора ввечері написала: тепер самій спати не прикольно.
Думати-гадати не буду, марити нею теж. Живемо далі. 500км - біда.
А з нею я втратив інтерес до минулого і на трішки часу відчув, що з людьми буває добре, що можна ходити, бути разом і просто насолодитися, без жодних дурних думок.

Київ - Одеса
Нова надія

я для себе самого — суцільна проблема:
є дорога вперед
і немає назад
ні за чим не шкодую
ні про що і не мрію
дні і ночі в мені все ідуть невпопад
поміж світлом і світом
живу як умію —
є дорога вперед
і немає назад

Коли собака полізе у вогнище, опечеться, то вона більш ніколи не полізе туди, знаючи, що це боляче. Інші тварини так же зроблять, окрім єдиної істоти - людини, яка безумно буде йти туди, де буде боляче, але сподіватися на інший результат.
Я сам такий, хоч знав, хоч розумів, але знову поліз з тими самими принципами та методами, коли даруєш людині тільки підтримку та доброту, яке не діє.
Енштейн би офігел від моєї тупості.
Треба визнати, що лиш тільки я в цьому і винен, лиш один я.
Але нічого, крапки над "і" розставлено, і я можу робити наступні кроки в житті.

Така безнадія, що просто не передати словами.
Пустота. Відчай. Абсолютна самотність.
Не знаю вже за що чіплятися в житті, де брати ті сили, щоб жити чи триматися далі.
Нема сенсу, нема чого втрачати. Самотньо, що аж моторошно.
Не знаю як жити далі. Не знаю.
Проблеми в усіх аспектах, куди не глянь - одні косяки. В роботі, в людях, в країні, у фінансах і т.д.
Втомився боротися. Чесно.

Війна, робота, повітряна тривога, новини, телеграм, жах, відчай, безпорадність. Будні.
Вихідні за мінусом роботи.
Моральна втома, на грані вже я, істерю, кидаюся на людей. Соромно стає, але взагалі не знаю, що робити. Шукаю відповідей на питання про різні сенси і не знаходжу.
Інколи хочу записатися в якийсь добровільний батальйон.
Єдине розумію, що я знаходжуся не на своєму місці, що роблю щось не так, що відбуваються речі, які мені не подобаються, що живу життям, зовсім не своїм.
Покидьки зруйнували все. І руйнують, руйнують, руйнують....
=(

Один піздец....
Добре живеться раштстам, та і тут пишуть, що все добре/спокойно/нормально.

А я сивію, коли читаю ці новини чи дивлюся відео, як знущаються над нашими. Взяли і відрізали геніталії полоненому, зняли на відео, ніби це нормально.
Їбать... Ви ж не люди...звірі, та яке там...якась немічь, слизьке, брудне, противне.
Де цей Бог, що дозволяє таке робити.
Треба знищувати, треба, щоб в муках, в усіх можливих муках.

Азовців розбомбили, теж після катувань. Ох.
Бідні хлопці

Нема прощення. Жодного.
Особисто бажаю всім рашистам пекельних мук. Іншого не дано.

🚀 05:23 Зябровка (аэродром под Гомелем). Запуск ракет.
От двух до пяти запусков слышно.
🚀 05:29 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 05:31 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 05:40 Зябровка. Запуски ракет продолжаются.
🚀 06:10 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:13 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:16 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:18 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:21 Зябровка. Запуск ещё двух ракет.
🚀 06:23 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:25 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.
🚀 06:27 Зябровка. Запуск ещё одной ракеты.

Всего в этой серии насчитали до 24 запусков.

Так і живемо.

Надіюся, що їм буде всім боляче: керівництву, що віддає накази, солдати, котрі нажимають кнопки, люди, що дають це все зробити.
Прокляті...
Нехай назавжди....щоб плакали, кричали, щоб помирали їхні діти, рідні...

Твари.... русские...

Напишу на цьому оркостанському...

Новий етап в житті - робота на складі у Вишневому. Робота фізична, далеко їхати, без жодних перспектив, але платять.
Знову відчуття, що на дні. Фон війни змушує реагувати на проблеми більш гостріше ще і у моральному плані - ти повинен бути сильним, незважаючи ні на що, бо тебе війна сильно не торкнула.
Люди ігнорують, а потім дивуються, чому я йду з їхнього життя. Все впирається в самотність. Хоча душа інколи летить у минуле, але ні - минуле не майбутнє, то лиш міражі. Треба бути самому, бо так краще жити, без жодних підтримок та сподівань, та і, в принципі, кому потрібен я зі своїми проблемами. З друзями теж: потрібен час, сили, спілкування.
То вже краще самому якось розбиратися зі всім.

Гроза....
Шалений грім в супроводі блискавиць іде, наближається своєю невідворотністю чогось страшного, неспинного лиха..
Але може пронесе, десь в якомусь полі затихне, щоб без наслідків, потопів, повалених дерев і так далі.
Я спостерігаю у вікні, хочу зловити гарний кадр. Не виходить.
Нічого не виходить, стан справ зараз дуже кепський, все пов'язано з фінансами: борги по комунальних платежах, заліз вже в кредитні кошти монобанку.
За борг ОВ взагалі мовчу..
І так вже економлю
Але нічого, духом не падаю, живу, надіюся на краще... Війни б не було, щоб не прилітали ракети в ТЦ, щоб не вбивали наших хлопців на передовій.
Творится повна хрінь і як діяти, що робити невідомо...

Прокидаюся під звуки вибухів...
Тричі поспіль.... Сирени....
В новинах кажуть, що не збили....
Розуміння, що десь хтось не прокинувся, що сьогодні вбили когось, а що завтра?
Яка безмежна огидність до цих рашистів..
Ох....
Та що ще сказати...
Страшні слова, коли вони мовчать...

Я хочу, щоб ці наші "брати" мучилися... Кожен..

Я не так я хотів розпочати тебе вітати (
Але..
З днем народження!!!
Нехай все буде в тебе добре!

Етап життя - вантажник.
Завантажити, відвантажити цукор, перебрати піддони, тягати преформи...
Це вже 5 днів поспіль... Менше 35к кроків в день не було..
Ноги в прямому сенсі стер. Ледве ходжу, скандибаючи, про згорену шию, плечі, руки, то взагалі мовчу.
Спина, поперек...
А треба гроші, треба за щось жити...

Перший раз в житті іду працювати в неділю, але потрібно поки є можливість підзаробити.
Це вже третій день поспіль і тіло все болить.
Ще завтра.
Ладно, дрібниці, якось протримався.
Рік пролітає...життя теж, все у важкій праці та з головою у проблемах, якимись-такимись елементами радості. Невже так буде і далі?
В чому взагалі тоді сенс?
Та ще і не можна розповідати про свій стан: як психічний так і фізичний, бо як це тобі погано та важко? Ні, он поглянь як в інших...
Тоді просто мовчу, переварюю через себе, усміхаючись, кажу, що все от добре.

Рашистка їсть ложкою цукор і запиває його колою зі словами: "Хохлы я себе могу это позволить, а вы?" Чи щось в цьому роді.
Ох... Їбануті на всю голову

Тихою мелодією грає блюз..
Десь далеко чути, як лає собака..
Ніч...
Настрій на диво хороший, чому не знаю, нічого не змінилося - копнути глибше, взагалі стан справ гірше нікуди.
Навіть і не знаю, що писати, бо не знаходжу просто слів.
На душі спокійно, тривог нема.
Втомлений. Чим? Не знаю. Бігаю, щось роблю, щось допомагаю і все таке дріб'язкове на фоні війни. Навіть самотність.
Коли воно закінчиться, коли вже можна вдихнути на повні груди, коли?
Тих рашистів як гімна, їх вбивають, вбивають, вбивають, а вони все лізуть і лізуть їх дуже багато і зброї теж. Але хіба то важно, коли за нами правда?
Дні швидко летять....

Урок на все життя: ніколи не працювати в борг.
+/- 50к грн мені винні, але шанси отримати нема ніяких, у фірми заморозили рахунки. Роботи жодної.
Засмутився.
Звільнився, забрав трудову, подав заявку на біржу, написав резюме, відгукнувся на пару вакансій.
З фінансами просто біда. Хз що робити..
І це просто щоб жити, не кажу вже про якийсь одяг, чи ремонт. Навіть не можу допомогти ЗСУ. Ах ще борг за комуналку.
І війна. Війна, війна, війна....

Звісно, що життя поділилося на до і після, але поки нема цього "після", поки живемо в цих межах жаху та боротьби. Тут реалії зовсім інші: прокидаючись, читаєш новини про нові бої, розумієш, що там хтось загинув - накриває. У ФБ стрічка про пошук своїх чоловіків, батьків, синів - накриває.
Ходиш в магазин під звуки сирен - накриває, бо хто його знає, куди прилетить наступна ракета, хоч на себе вже пофіг.
Накриває через оцю безпомічність і не знання що робити, як жити, як планувати хоть щось. І до війни була куча комплексів, а тепер помимо загострення тих проблем, набирають оберти нові. І треба якось пристосуватися, бути сильним, шукати радість і позитив, допомагати, але єдине питання: як?

Війна та безпомічність....
З роботи звільняюся, хоч в них ще і залишився борг по з/п, але треба йти, хоч і кажуть, гроші не головне, а їсти та жити за щось треба..
Підробіток - тягати мішки з цукром - не вихід, але і там завод закрили...
Не знаю, що робити?, як діяти?
Накрило.
Грьобана русня...
Може піти в армію?
І до біса самотньо...
І ще так багато всього..

Тому найближчим часом нас чекають великі переміни...

Та аби хоч війна закінчилася. З іншим щось буду робити, щось придумаю, завжди придумував, поки витягував й сам, до речі.
І живий.
Настрій гімно.

Чекав на людину, зайшов в парк ім. Шевченка, тут сидять діди і грають в шахи на символічну суму у 20грн.
Завідомо знав, що перемога не світить, але стало шкода одного старенького, все ж таки своїм розумом заробляє. Програв.
Треба буде згадати, бо дуже давно не грав, прийти та виграти, не брати грошей, а просто для себе

Але попри моє ниття, песимізм і негатив у словах я не сиджу на місці з опущеними руками. Треба - пішов на важку роботу, поклав сам плитку, підключив сам ванну, як можу допомагаю батькам, бо ті теж без роботи сидять.
Я б міг спокійно знімати квартиру з усіма умовами або купити машину, просто інші цілі.
Нічого, хтось мене розуміє, хтось ні.
Все воно налагодиться і буде добре.

Люди і не розуміють, що можуть завдати болю простим словом. Не розуміють як це після важкого робочого дня прати вручну речі або робити вибір: крижана вода в душі чи з теплою але в мистці, або спати на підлозі, або грузити мішки з цукром цілий день, бо своя робота стала.
Тому і мрію про бойлер, пральну машинку і т.д.
Звісно, що я не на війні десь в підвалі під обстрілами. Все це я розумію. Мрію і про мир і про перемогу.
Я не знаю як допомогти армії, чесно. І боляче дивитися, коли хлопці гинуть.
Все нию і нию... Ось така нікчема.
Не можна показувати слабкість, бути відвертим, а просто одягати маску, що все добре, що на позитиві. Ще більше закритися.
І попри все жити далі, бо це мій вибір.

Як не крути, а найважчі моменти в житті я провожу в абсолютній самотності з ілюзорним спілкуванням в меседжерах. Хоч і не маю права жалітися на життя, бо в порівнянні з іншими в мене все добре.
Але є так багато але....
Звісно, що можна жити і в самотності і все робити самому, все для себе...
Шлях для сильних людей...а я такий??
Невпевнений, дуже...
Хочеться, щоб хтось був поруч і міг би просто сказати: "не кисни, я з тобою"
Але..
Я знову втомлений, сам, лежу в квартирі та дивлюся як вітер гойдає дерева перед грозою.
Так і живу. Вже півжиття прожито

Мэр Мариуполя сообщил, что погибло более 20 тысяч жителей города.
=(

І це ще там бої....

Їм же просто пофіг!
Живуть сьогоденням, а про майбутнє ніхто не думає, нехай тоді діти, онуки розгрібаються, що натворило це покоління русні.
Світ відвернувся, Україна прокляла.
Це такі цілі були спецоперації?
А сьогодні вбило ракетою трьохмісячне дитинча в Одесі. Та, що тут казати.
Всі винні!
Що допустили, що не сказали владі - "Стоп"
А хуйло і думає, люди мовчать, то я і далі убиватиму.
І убиває...ці мовчать, вони будуть в гімні тонути, а соловьов скаже, що це нормально.
Значить нормально.
Дітей шкода, жінок шкода, хлопців шкода.
Ми хотіли будувати майбутнє, хотіли жити.
І щось виходило, щось ні, але це тільки наше.
Свято на носі, люди в бункерах.
А ті пишуть на ракетах "Христос Воскрес"

путіна часто порівнюють з Гітлером.
Але це хуйло значно гірше:
1) Гітлер не приховував що він веде війну, він це признавав.
2) Гітлер старався для своєї країни та народу, а тут зробив бомжів з цих: голі, босі, слабкі, освіти жодної.
3) Гітлер мав мужність застрелитися.
пуйло в інших сенсах або однаково або ще гірше, про армію зі слів очевидців, то німецький війська були більш гуманними чим орки.
Ось такі справи.

Чистий четвер.
Тут не просто б викинути все сміття з будинку...
Чи загарбників з країни...
Аби ще очистити думки в голові від всього хламу та непотрібу. Скільки ж цих думок, що інколи сам плутаю в лабіринтах, шукаючи істини.
Аби людей, яким я непотрібний теж зникли, без жодних слів, образ, перепалок.
Хочеться очищення, спокойно, щоб без вагань, зайвих підтекстів, лицемірства та брехні.
Хочеться нормальності.
Жити нормально хочу.