Alter_ego

"Близько 25 дівчат і жінок віком від 14 до 24 років були систематично зґвалтовані під час окупації в підвалі одного будинку в Бучі. Дев'ять з них вагітні", - розповіла вона та додала, що російські солдати сказали їм, що "зґвалтують їх так, що вони не захочуть сексуального контакту з жодним чоловіком, щоб не дати їм народити українських дітей".

То що вже в хід пішла хімзброя?
Ох і тварі, гандони...

Маріуполь. Він весь час в блокаді, його хочуть взяти любою ціною, але наші незламні бійці боронять його з останніх сил.
Пишуть, що вже не залишилося ні їжі, ні води, ні боєприпасів, що багато ранених, що якщо ніхто їм не допоможе то ось підуть в останній бій.
Герої.
Як їм допомогти?
Світова спільнота визнала, що АЗОВ, найсильніший воєнний підрозділ у світі.
А ті орки хочуть їх знищити, спалити цю незламну силу.
Я надіюся, що станеться чудо і їх наші витягнуть звідти якось.
Господи, допоможи!

Маленька перемога: 100 днів без алкоголю.
Чесно кажучи, не хочу пити, навіть не думаю про це. Та і часи такі, що мені совість не дозволяє вживати, коли війна, коли наших убивають. Не до свята зараз.

Стрічка у фейсбуці зараз так:
" допоможіть знайти...."
" розшукується..."
" зник безвісти..."
" увага розшук..."
і т.д.
Надіюся, що всі вони знайдуться і повернуться до своїх близьких.
Скільки ж горя, скільки ж горя принесли...

Або відео де з потяга знімають маленьких діток, багато діток і напис: "в них уже нема батьків"

Або розповідь про те як орки гвалтувати 14 літню на очах матері, тепер та завагітніла.

І скільки таких історій, що аж зжимається серце від болю.

Просто нема слів, одні емоції: відраза, ненависть, гнів, лють.
Адекватні люди з нормальною психікою такого просто б не могли робити.
А фраг знизу: "сегодня был приятный день"
Ось такий контраст, ми живемо у різних світах.

Люди хотіли врятуватися, хоч кудись втекти від війни, але ні, рашисти обстріляли вокзал в Краматорську. Прямо у скупчення мирного населення, десятки смертей, сотні поранених.
Біль, сум, жах.

Найгірше напевно - коли не можеш допомогти.
Більш і писати нічого.

Повернувся на роботу.

Світ ще не оговтався від жаху в Бучі, а на черзі Бородянка, та і приголомшливі кадри з Ірпеня, Гостомеля.
Боюся думати за Маріуполь, ох.
Не можу, якось всі новини проходять через мене і починає накривати.
Скільки зламано доль, планів, мрій, забрано життів зовсім невинних людей, діток.
Закатовано, згвалтовано. За от що?
А в мордорі радіють, підтримують.

*Лунають сирени. Потрібно б було спускатися в підвал. Може наші зіб'ють?)

Приїхав на квартиру. Тут нема опалення, нема води. Дуже холодно, попросив обігрівач в сусідів, ніч переживу може, завтра знову на роботу.

Настрій більш-менш. Звісно, що все це морально грузить, нерви, як струна.
Але поки такі реалії.

Читаю, дивлюся, що творить ця орда.
Це пздц. НЕЛЮДИ.
Історія маленької дівчинки, яка у підвалах Маріуполя пережила з братиком смерть батька та матері.
Історії згвалтованих жінок.
Історії про знущання в Бучі.
Відео коли наші їдуть і просто знімають трупи людей, котрі лежать посеред вулиць після відходу рашистів.
Фото, на яких жінки із зв'язаними руками просто лежать з простреленими головами у піску.
І т.д.
І так безкінечно.
Мені соромно, що це чоловічий рід.
Подивитися в очі та запитати: "ну і як, сподобалося?"
Воїни хренові.

Березень - вижити, зроблено.
Квітень - вижити, ціль поставлено.
Ось такий мінімалізм в сучасних реаліях.
На іншому нема зовсім концентрації: ні книги, ні спорт, ні харчування, ні програми. Важко це все під звук сирен, вибухів, від тиску новин про звірства окупантів.
Єдине що, то чим більше допомогти.

Бездіяльність дратує....
Бездіяльність убиває....
Звісно, що можна дивитися на ситуацію з різних боків, шукаючи плюсів.
Але факт залишається фактом.
Вибухи часто лунають, але в більшості випадків це наші гатять, знищуючи орків.
А я собі сиджу, роблю проект в 3Д, читаю новини, переписуюся з кількома людьми, п'ю чай, інколи їм, коротше, убиваю час з вірою та надією у наші армію, тероборону, волонтерів і просто небайдужих людей.
Читаю трішки, зараз Лавкрафт, але це зовсім трішки: одне-два оповідання, бо на більше нема концентрації.
Задумався, що варто їхати додому.
Хоч зміню обстановку та і вже в селі розпочинається робота.
Мрію про спокій.

Це зовсім не заклик, беж жодного упередження, але:
Одна з причин нападу на Україну це пригнічення російськомовного населення ніби у мові, церкві. Звісно, що це не так. Дурня. Тут всі розуміють російську, багато хто нею спілкується, жодних проблем, натяків. У моєму середовищі багато чудових людей, які російськомовні.
Але.
Якби величезна більшість говорила українською, то може і не потрібно було рятувати тут російськомовних? Не було цієї причини?
Питання без відповіді. З церквою ідентично.
Тут бандеровці і нацисти?
А чому погано любити свою країну, і ненавидіти історичних ворогів?
Ніколи росія не була братом, а коли? Справді.
Але зараз путін об'єднав українців як ніколи.

Сьогодні, точніше вчора, знову ракети по містах України: Луцьк, Житомир, Рівне, про Маріуполь та Харків просто мовчу, там завжди гатять.
В Києві теж чутно вибухи, періодично залпами.
Пішов на кілька годин в бомбосховище, але там ппц: холодно, сиро, темно. Подумав, що краще вже помирати в комфорті.
Спати не можу. Режим сна збито просто нафіг.
І корисного нічного не зробив, то інколи волонтерам допомагаю, взамін дають ліки та продукти.

Сильний вітер, інколи сніг, холодно. Надіюся оркам по душі така погода)

Варто спати.
Слава Україні!

Доброго вечора, ми з України!

Суки, дістали і Львів, ну, бляді....
Нічого, ми все відбудуємо....і все буде круто та добре. Ми переможемо, бо за нами правда, за нами Бог, а хто може йти проти нього?

Не знаю, як там у цих рашистів, але сподіваюся, що дуже погано, звісно, що такого не можна бажати людям, але давайте по-чесному, хіба то люди?

Ходив містом, а там: блокпости, окопи, військова техніка, противотанкові їжаки, люди озброєнні до зубів. Київ їм не взяти 100%, просто, що ракетами по цивільних гатять та ще і забороненою зброєю: вакуумні та фосфорні бомби.

Дуже сильний вітер, дощ, ніби сама природа хоче вимести-вимити наші землі від загарбників.
Історія твориться на очах.
Слава Україні!

Прокинувся. Почитав новини, відповів на кілька повідомлень. Встав, добре, що не потрібно одягатися, включив чайник, пішов привів себе в порядок.
Зробив пару бутерів, залив вчорашній пакетик чаю, пішов надвір.
Сиджу.
Місяць війни, місяць повномасштабної війни, не можу подумати та повірити в це: якась зовсім інша реальність з фільмів бойовиків.
Може це сон?
Та ні, навіть і снах, самих страшних кошмарах, люди не можуть бути настільки жорстокими, цинічними вбивцями дітей та цивільного населення.
Місяць під звук сирен, вибухів, жахливих новин про смерті людей.
Але водночас місяць боротьби, єдності, допомоги, віри, надії.
Місяць, що змінив не тільки моє життя, а всієї України: вільної та сильної.

Не пишу, бо нема про що писати. Моє життя на паузі.
Просто чекаю, вірю та сподіваюся у наші ЗСУ.
Все що від мене залежало - зробив, буде якась ще нагода, то обов'язково допомагатиму.
Настрою абсолютно ніякого. Втомився.
Хоча що ж я роблю можна запитати?
А нічого, ні на передовій, ні в Теробороні, ні у волонтерах, і ще б десь можна бути, то тоже ні.
Бездіяльність давить, дуже. Безпомічність, ще дужче.
Про самотність взагалі мовчу.
Читаю новини, інколи їм, погано сплю.
Не знаю в яких вже сил просити допомогу нашим хлопцям на передовій, щоб випалили цю нечисть з країни і вже спокійно дихати.
Та й таке.
Ладно, виговорився - краще.
Дасть Бог ніч переживу і ще плюс один день до перемоги.

Телом немытым, говном, перегаром,
Гарью удушливой, гнилью, угаром,
Пьяная ругань и запах сортира
Внешние признаки "русского мира"
Тленом и кровью, плешивой мессией,
Чуете вонь? Это запах Росии!

Гарно сказано, точніше і бути не може.

Прилетіло ще по місту. Сьогодні двічі, що прямо відчув.
Слів нема. Напишу, що ГАНДОНИ.
А що ще сказати?
Скоти. Тварини. Орки.
По цивільним же гатите!
От нахуя таке робить?
А в полоні сидять такі невинні.

"У кожної нації свої хвороби. У Росії - невиліковна." Л. Костенко.
А їй сьогодні 92 роки. Мої вітання.

Не прилетіло в Київ. Прилетіло в Чернігів, прилетіло в Миколаїв, в казарму, 50 вбитих.
Нема просто слів, щоб ви рашисти відчули всю цю біль на собі.

Раби ж, босі, голі, беж жодної культури, моральних принципів, честі, совісті і хочете, щоб Українці з вами були, народ братський.
Просто гидко, така відраза. Кого ви тут хочете рятувати?
Сидіть у своїй параші і дохніть. Жодного жалю.
Крик душі. Хоч тут.

Сьогодні трішки допомагав волонтерам - роздавав їжу, правильніше, носив посуд, мішки і т.д.
Не знаю чим допомогти ще.

Слава Україні!

Куди цю ніч прилетить - лотерея.
Я от теж бажаю, щоб рашисти відчули таке життя - чи влетить до тебе ракета, чи ні.
Насправді, я і смерті то не боюся, можливо через це і залишився в Києві. Людей шкода, особливо тих хто справді хоче жити.
Мені здається, що трохи і починаю вже божеволіти в цій самотності, холоді та темноті. Якби там хто не казав, що я не сам - я сам, абсолютно.
Бачить Бог, я хотів записатися в тероборону - не взяли.
Ладно, це все мої проблеми, я якось з ними розберусь.
Вірю в перемогу України, ЗСУ!

Коли війна закінчиться, то кожен громадянин рашки буде казати, що він проти війни.

А вже більше 100 дітей, маленьких, невинних діточок. От що вони зробили? А скільки мирних людей вже?

Кожного ранку прокидаючись, читаю новини, як орки бомбили Київ, сьогодні теж фігонули по багатоповерхівці.

Сьогодні комендантська година, а це треба сидіти дома і не вилазити.

Це дуже химерно, неправильно, але радуюся як в оркостані плачуть від санкцій.

Потрібно вберегти Бандеру, бо на нього розпочинає полювати сам "великий" Кадиров. Бережіться Степан Андрійович)

Збив розклад сну. Та хіба тут можна спати, то нерви, переживання, то вибухи.

Дратує бездіяльність, але вірю в ЗСУ!
Слава Україні!

На сьогодні вже 2187 маріупольців загинули від атак з боку РФ, — Маріупольська міська рада.
За останні 24 години на місто скинуто близько 100 бомб.

Прокидатися важко, кожним ранком вночі завдають жахливих бомбардувань: вчора по полігону на Львівщині - 35 мирних жителів,
Сьогодні по Києву, Оболонь, попали в багатоповерхівки - 3 цивільних.
А всі ці люди б жили, коли б не прийшли "асвабадітелі" і не принесли "мир".

А ще скільки тих смертей, руйнувань, тільки 7 лікарень повністю знищені, та цілі міста та містечка: Маріуполь, Харків, Буча, Ірпінь, Гостомель і т.д.

Втрат і з тої сторони дофіга, лежать-гниють на просторах України, за собак переймаюся - наїдяться якоїсь хуйні.

Ті плачуть за інстаграм, мак, дорогі шмотки і т.д.
Тут люди сплять в одязі в холодних підвалах і не знають чи прокинуться ранком, чи буде відповідь від рідної людини на повідомлення: "ти як?"
В них зовсім інші цінності, тому ми зовсім різні, тому ми не хочемо до Росії, не хочемо їхнього "миру".
День 18, а яка дата, який день тижня не знаю. Звичайний стан речей зупинився, уже хочеться і рутини, і дибільних завдань від керівництва, хочеться спати нормально, страх як хочеться миру.
Те що зроблено вже назавжди залишиться в пам'яті.
Поснідав, треба щось думати як допомогти.

Скільки сил, фінансів, нервів потрачено на цю квартиру, що просто не передати.
Прилетіло й до мого ЖК і впало посеред подвір'я, ударною хвилею знесло всі вікна та двері перших поверхів. Що у мене, то навіть і не знаю, але відео просто жахливі.
По мирним не стріляють, кажуть. Гандони.
Дивлячись, як поводяться ці орки, то орки ще святими здаються, ці: убивають, гвалтують, забирають дітей, обстрілюють лікарні, грабують. Взагалі жодної честі, культури, принципів - табун варварів. Правильно, що їх ізолювали від усього світу, в нормальному суспільстві таким не місце.

Позор вам русские на весь мир, у вас у всех руки по локти в крови, у всех. И не надо говорить, що мы против и т.д. Рабы вы все.

Прийшли сказали, що в будинку небезпечно, що треба покинути його. Ок.
Треба то треба, зібрав речі і поїхав на роботу.
Тут є бомбосховище. Є ще люди.
Але там так холодно, що пздц, краще вже здохнути в теплі, пішов до себе. Лежу.
Настрою нема, втомлений, бо поки добрався на побуту, поки те та се, попросили допомоги у будівництві блокпосту. Допоміг.
Все якось морально давить. Дуже.
Стараюся триматися, але важко дається.
Завтра приїжає якась фура гуманітарної допомоги треба розгрузити.
Спати.