Dorianless

Підсвідомо відчуваю, що вимагаю від М. надто багато уваги до себе. Варто було би спробувати зменшити інтенсивність цього спілкування...заради нас обох. Подивимось, чи вистачить в мене для цього сили волі та яєць.

Чому мій мозок настільки захопився М.?
У мене є непогана робота, чудова дівчина, який ніякий сенс життя, цілі та навіть досягнення.
Навіщо мозок фіксується на людині, сценарій спілкування з якою з самого початку приречений на крах? Я ж це чудово розумію, але чомусь продовжую вкладати в неї тони психічної енергії.

Нараз здається, що це моя особиста форма ескапізму, що дозволяє не надто думати про більш нагальні проблеми. Втеча від реальності у світ, яким керують почуття. У мене надто багато вільного часу і надто мало фізичних переміщень. Зазвичай зміна обставин допомагають провітрювати свідомість.

Плюс я маю зрозуміти, що я з цього спілкування отримую. Увагу? Задоволення? Натхнення? Біль?

це якийсь пздц. не можу заснути, думаю про зустріч з М., до якої ще три тижні. невже тепер так буде завжди?(((

Спостерігаю за собою те, що колись вичитав у Сартра, що любов - це бажання заволодіти поглядом на себе Іншого, бажання сфокусувати його суб'єктність на собі, стати призмою, через яку Інший дивиться на світ. Це не дуже здорова тенденція.
М. доволі свідомо ставить межі та кордони, аби захистити свою ідентичність. І зараз питання в тому, чи я справді поважаю цю її ідентичність, чи буду намагатись докопатись до глибинних основ її особистості, розшифрувати, розгадати її внутрішні конфлікти. Сподіваюсь, мені вистачить розуму на перше. Я не хочу спричинити їй шкоду своїм поглядом, не хочу зайти надто далеко, надто глибоко. Рано чи пізно доведеться йти, і що тобі залишиться по мені? Попіл близькості.

Здається, в мене починає їхати дах. Думки про М. - одна з небагатьох речей, які взагалі приносять мене радість та роблять живими. Стан, про який я писав на днях, прогресує.

Я ПОСТІЙНО думаю про неї. Я надто милий у спілкуванні з нею, постійно хочу догодити та допомогти. Хоча я знаю, що не можна бути настільки улесливим, але нічого не можу з собою зробити.

На фоні цих думок я охолов до А. Вона це відчуває і намагається відновити контакт, бути милою, але це не те що мені потрібно.

Відчуваю, ніби потрапив у свою ж пастку і йду до вже підсвідомо відомої мені розв'язки.

Повернувся додому, намагаюсь налагодити зв'язок з А. Розповів їй про все що відбувається і все, що відчуваю. Не знайшов підтримки, лише колючі фрази та іронію. Вона таким чином намагається себе захистити та відгородити, це я розумію. Але від цього не стає легше.

Продовжую спілкуватися з М. Ця історія тримає мене на плаву, допомагає переходити зі дня в день. Дає точки в часі, на які хочеться чекати і заради яких рухатись вперед.

Я маю бути вдячний долі за те, що все ще можу так відчувати. Це здавалось настільки забутою навичкою, що я майже втратив надію. Дуже приємне відчуття, ніби знайшов щось давно втрачене, щось, що було і дуже важливим. Це радість впізнавання та прийняття.

Добру годину сперечалися з М. щодо того хто крутіший: Спейп або Сіріус. Безглуздо, але ми обидва від цього отримали задоволення. Окрім цього, знову були на зв'язку весь день. Мене вкотре мучать думки щодо того, наскільки довго це може тривати. У всього є своя межа.

Ближче до опівночі я раптово дуже засумував, тому що М. написала, що в такий час люди або п'ють, або кохаються. Я дуже захотів бути поруч, обійняти її та не відпускати. Світ так по-дурному влаштований, і мені дуже боляче((

Водночас А. проводить вечір з іншим, у його помешканні, і їй вочевидь добре. Ми майже не спілкуємось, і я лише в неділю зможу розповісти про поцілунки з М. Дуже переживаю аби все не зруйнувати, це було б тупо.

Ще один день, коли я був на зв‘язку з М. з ранку до вечора, незалежно від обставин. Ілюзія присутності.

Раптом подумав, що те, що я роблю з М. - жахливо. Я збільшую її прив‘язаність до себе до того рівня, поки їй не стане без мене погано, не маючи змоги втамувати цей біль. Я насолоджуюсь тим, що вона фіксується на мені, насолоджуюсь її ілюзорною близькістю. Навіщо це мені?

Я по відношенню до неї знаходжусь у мегазахищеній ситуації. Мені завжди є куди повертатись щодня. А в неї такого простору немає, лише у власну самотність. Це не дуже справедливо. Сподіваюсь, вона знайде собі когочь іншого, когось кращого, бо сам я покинути її не зможу.

Водночас з цими думками, розумію, що мені надто добре, надто комфортно з нею, хай і на відстані. Я безнадійно закоханий, але це ж не триватиме вічно…

У порівнянні з вчорашнім днем поезія здається марною тратою слів.

що має відчувати людина, яка отримала те, що так давно і так палко прагнула? Вмиротвореність, тепло та безмежний спокій.

як же приємно відчувати теплу долоню на своіх грудях, невідривний погляд, зочереджених на мені, її спраглі вуста на своїх, пальці, що блукають моєю долонею, намагаючись заховатись від світу. і моя готовність її від цього світу сховати.

я вже давно маю зізнатися в першу чергу собі, що моє серце роздвоєне. і що б там не було потім, зараз я - щасливий.

Через відчудженість до роботи відчув також відчудженість і до всіх інших людей, в т.ч. і до М. Ми маємо побачитись вже на цих вихідних, а я відчуваю, що зможу прожити і без неї. Якась дивна байдужість та покірність долі…

Вчора А. звинуватила мене в беземоційності по відношенню до неї. Але якщо я не відчуваю взагалі нічого, то що тут поробиш?

Вчора М. сказала дещо, що мене зачепило.
Вона фактично визнала, що закохана в мене, але також сказала, що не може спілкуватися з тими, хто був ій близьким. Це означає, що після того періоду близькості що є зараз на мене чекає період мовчання є. І коли в неї з‘являться стосунки (малоймовірно), буде так само. Не дуже вірю в те, що М. зможе відмовитись від мене повністю, але сама можливість цього засмучує.

з іншого боку, я хочу щоб їй було добре та спокійно, тому прийму будь-який варіант розвитку подій, якщо він буде їй на користь.

чим далі - тим більше в мене відчуття, що я сам собі копаю емоційну яму. нахіба питається? я розгойдую цю гойдалку аж поки вона не зробить сонечко. а що буде далі - не знає ніхто.

Розмовляти - це топ, розмовляти - це допомагає.

Озвучив М. свої страхи, вона їх вкотре відкинула та заспокоїла.

З ким би я ще спілкувався до третьої ночі.

Не думати, що буде далі.
Бути тут і зараз.
Не хотіти більшого.
Не прагнути володіти Іншим повністю.
Інвестувати серце у різні кошики.
Просто заспокоїтись.
Прийняти той факт, що все стається на краще.
Кожен має право на повноцінне життя.
Кожен має право на вибір.
І я свій вибір зробив.
Тепер слід дати зробити його М.

Довелось відмовитись від зустрічі з М. через хворобу.

Ми мали провести разом цілий день. І це те, що я найбільше зараз би бажав. Зараз я шкодую про своє рішення відмовитись від ідеї провести вихідні разом, хоча й розумію, що так буде правильно. Хочеться все кинути і поїхати до неї - але це неправильно. Я не настільки нерозсудливий.

Мене тягне до неї, як човен на коралові рифи. Здається, я не можу уявити свій день без її голосу. Це вже не дуже кльово...Навіть вчора, коли ми святкували з А. наше свято, я інколи думав про неї, про те, де вона і що робить. Від цих думок стискує у грудях.

У неділю провів кілька годин з М.
Вона була так близько, що я кілька разів думав її поцілувати. Впевнений, що вона думала про те ж саме. Я не наважився лише тому що не хочу робити їй боляче.
Кажуть, що закохані не рахують часу, а мені здається, що вони якраз його рахують постійно, коли саме час і простір визначає можливість для того аби побачитись та насолодитись присутністю одне одного.
Вона кілька разів сказала що дуже рада що я є в її житті. Певно, в її словнику це - максимальний прояв ніжності та любові, який вона може дозволити висловити вголос.
Відчуваю дивне бажання стати для неї незамінним супутником. Яка ж егоїстична думка! Через неї почуваю себе ненавидіти.

"Різниця між нами у тому, що у виборі між спільнотою та тобою я завжди оберу тебе, а ти - спільноту".

Лишилося лише прийняти та поважати цей вибір. Оскільки я вже не відчуваю себе частиною спільноти, мені цей вибір навіть не доводиться робити. А ось тобі - так, і було б тупо вимагати від тебе зробити його на мою користь.

Один раз я вже не погодився задовольнятись тим, що маю, і тепер я маю навіть більше, ніж очікував би. Але я відчуваю, що той момент, коли мої бажання зіштовхнуться з реальністю, вже настав. Тепер слід знову стати йогом.

Любити означає бажати Іншому лише найкращого для нього. Це теж варто не забувати.

Де мій дзен, коли він так потрібен?

"Ти впізнаєш мене за усмішкою на обличчі, що з'явиться у той момент, коли я тебе розпізнаю".

Не знаю, як це працює, але як тільки я вмикаю відео від М., але просто читаю її повідомлення, на моєму обличчі розквітає дурнувата усмішка. Цього неможливо приховати або уникнути, як я не стараюсь. І за цією ознакою можна можна безпомилково викрити. Думаю, якщо запитаю у її подруг, то виявиться те ж саме.

Звичайно, це означає лише те, що нам подобається спілкуватись, і ми отримуємо від цього щире задоволення. Але ця думка може піти задалеко. Краще зупинитись тут.

Зрозумів, що не так боюсь близькості (близькість - це чудово, якщо з правильними людьми), як вразливості, яка так зазвичай із собою супроводжує. Боюсь здатись смішним та головне - непотрібним разом з усіма своїми емоціями та почуттями. Ось воно - те, що оберігає моя гордість - бажання не бути непотрібним.

Хороша знахідка, можна себе привітати.

Прокинувся з думкою про те, що коли мене від себе відштовхують, то в мені доволі сильно спрацьовує гордість. М. відхилила дві мої пропозиції поспіль, направлені на зближення, обравши інші пріоритетні для себе речі. В цей момент я дуже чітко відчув, що більше не хочу робити кроки назустріч і радше хочу віддалитися від неї, не писати, не ініціювати нічого.

Це той самий захисний механізм, який відповідає за формування контрзалежностей.

Також почав читати про dismissing attachment (зневажлива прив'язаність), пізніше прорефлексую, але здалось, що це трохи схоже на те, як я формую зв'язки (або радше уникаю певного типу зв'язків та те, що з ними роблю) з близькими людьми.

Хочу залишатися собою.

Порахував, що вже маю 6 текстів, присвячених М.
Так багато є лише в кількох людей в моєму житті, і всі - лишались зі мною назавжди.
Тож влаштовуйся, М., на нас чекає довга подорож моїм позасвідомим.

День без спілкування з М. здається порожнім, але слід трохи збільшити відстань, щоб не концентруватись лише на ній, інакше це мене знищить. Вочевидь, я схожий на залежного емоційно наркомана, якому потрібні її увага та час. Це майже клініка, з цим слід боротись. Ось я власне і борюсь, стримуючись від того, щоб їй написати.

Робота допомагає відволіктись лише частково. Фак.

Вчора бачився з Д., стало водночас і легше, і тяжче на душі. З одного боку, в нас кльовий контакт, і ми гарно провели час, я відчув що ми наповнюємо одне одного, плюс можна поділитись всіляким важливим, але з'явилось дивне відчуття зради стосовно М (з якою ми ані зустрічаємось, ані ще щось).

На фоні того, що М. знову починає фазу свідомого дистанціювання, це дуже непослідовна думка в моїй голові. Потрібно змінити до цього ставлення, інакше моєму емоційному світу п****.

Слід прийняти рішення віддалитись від неї настільки, наскільки вона сама це проектує. Дзеркалити - найкраще рішення. Чому ж я не можу себе так і поводити?

Вирішив сказати М., що не хочу їй нав'язуватись, вона відповіла, що їй комфортно, і мені трохи відлягло на душі. Страхи - це нефігова така річ, яка розбалансовує здавалось би раціональну поведінку.

І все ж мене не покидає відчуття, ніби мене в її просторі занадто багато. Ніби я хочу все більше і більше нічим не обгрунтованої уваги. І кожна хвиля такої уваги здається мені ніби вкраденою в її окремого життя. Звідки такі думки беруться?

За наступні два тижні запланував аж дві зустрічі. Одну - в її місті, одну - в моєму. В голові купа сумнівів щодо того, чи цього не забагато.

Чому так складно просто бути собою, впевненим та нормальним?